Лукава Субретка аж за боки хапалася зо сміху, а її господиня привітно кивнула Леандрові. Край площі показався Пандольф із нотаріусом — розчепіривши всі десять пальців, вирячивши від подиву очі, дивився, як Леандр лупцює Ма-тамора.
— Клянусь шкурою крокодила і рогом носорога! — зарепетував Матамор.— Твоя могила готова, нікчемний приблудо, бродяга без честі й совісті, вона жде, і я зараз штурхону тебе туди! Лучче б ти потягнув за вуса тигра або за хвіст змію в лісах Індії. Дратувати Матамора! Та сам Плутон37 із своїми вилами не наважився б на таке. Я б стягнув його з пекельного трону й забрав собі Прозерпіну. Тож уперед, моя смертоносна рапіро, покажись на божий світ, блисни на сонці й увіткнись, мов у піхви, в черево цього зухвальця. Я жадаю його крові, я вирву його мозок і тельбухи, витягну з нього душу поміж зубами.
Кажучи це, Матамор напружував усі жили, водив очима, клацав язиком і, здавалося, щосили старався витягнути з піхов свій непокірний клинок. Він аж упрів з натуги, але обачлива смертоносна рапіра воліла сьогодні лишатися вдр-ма, певно, щоб сталь на вологому повітрі не втратила свого блиску.
Леандрові набриддо дивитися на ці блазенські кривляння, і він так копнув хвалька ногою, що той відлетів на другий бік сцени, а сам, вишукано вклонившись Ізабеллі, щшов собі.
Матамор, упавши на спину, дриґав тонкими ногами, нче перевернутий коник. Нарешті слуга й Пандольф допомогли йому встати, і тоді, впевнившись, що Леандра вже недоа, він, задихаючись і захлинаючись од люті, вигукнув:
— Будь ласкавий, Скапене, стягни мене залізними обручами, бо мене розпирає шаленство, я зараз вибухну, як бомба! А ти, невірний клинок, який у найвирішальнішу міть зраджує свого хазяїна,— це так ти віддячуєш мені за щ що я завжди напував тебе кров'ю найдоблесніших воїнів і найхоробріших дуелянтів? Тебе треба було б розламати
00 коліно на тисячу кусочків за твою боягузливість, зрадливість і нікчемність; але ти дав мені зрозуміти, що істинний вояк завжди має боротись, а не втрачати дорогоцінний час у рюбовних втіхах. Справді-бо, за цей тиждень я не розгромив жодної армії, не зіткнувся ні з драконом, ні з якимось іншим чудовиськом, не доставив смерті належну кількість трупів/ і меч мій уже вкрила іржа — іржа ганьби, плід байдикування! На очах у моєї красуні цей молокосос глумиться з мене, ображає і під'юджує мене! Добрий урок! Філософське напучення! Повчальна байка! Тепер я щодня до сніданку вбиватиму принаймні двох-трьох чоловік, щоб моя рапіра не іржавіла. Нагадуй мені про це, Скапене.
— Леандр от-от повернеться,— сказав слуга.— Може, спробуємо разом витягнути з піхов вашу грізну шпагу?
Матамор уперся в бруківку, Скапен учепився за чашку руків'я, Пандольф — за Скапена, а нотаріус за Пандольфа, смикнули кілька разів, клинок піддався спільним зусиллям,
1 три телепні покотилися шкереберть в один бік, а сам хвалько, дриґаючи ногами і все ще тримаючись за піхви своєї зброї,— у другий.
Хутенько вставши, він схопив рапіру й пишномовно сказав:
— Тепер Леандрові амба; єдиний для нього спосіб уникнути смерті, це переселитися на якусь далеку планету. Хай він залізе хоч у самісіньку середину землі — я витягну його звідти і пронижу своїм мечем, якщо мщ страхітливий, ЦІ? у Медузи38. погляд ще до того не оберне його на камінь.
Невдача Матамора не похитнула Пандольфової віри в його доблесть, і впертий старик наполягав на своїй недоладній думці видати дочку за цього пишного пана. Ізабелла зайшлася плачем, твердячи крізь сльози, що краще вже піти в монастир, аніж погодитись на такий шлюб. Зербіна як тільки могла підтримувала красеня Леандра й поклялася своєю невинністю — о, яка прекрасна клятва! — що того шлюбу не буде. Матамор пояснив цю холодну зустріч надмірною скромністю, властивою добре вихованим людям, які не люблять показувати своїх почуттів. До того ж він ще й не позалицявся до неї, не показав себе в усій пишноті слави, беручи в цьому приклад з Юпітера в його ставленні до Семели39, яка захотіла побачити свого божественного коханця в усьому блиску його могутності і згоріла, перетворившись на купку попелу.
Не слухаючи більше хвальковитого вояка, обидві жінки пішли собі додому. А Матамор, хизуючись своєю вишуканою чемністю, велів Скапенові принести гітару, поставив ногу на кам'яну тумбу й заходився лоскотати їй черево, щоб примусити інструмент сміятись. А тоді почав іще мугикати по-іспанському куплет сегідильї 40, з такими чудернацькими переливами голосу, такими немислимцми звуками, наче то Ра-мінагробіс41 наспівував серенаду для білої кицьки на даху.
Хитра Зербіна знайшла привід — треба, мовляв, помити квіти — і вихлюпнула на нього глечик води, та це не погасило музичного запалу кавалера.
— Прекрасні очі Ізабелли ронять сльози розчулення,— сказав Матамор,— бо в мені живе не тільки герой, а й віртуоз, я володію лірою так же досконало, як і шпагою.
На лихо, Леандр, який тинявся десь поблизу, почув звуки тієї серенади, занепокоєний, появився знову і, не стерпівши, що цей нахаба бриньчить під балконом його коханої, вирвав гітару з рук Матамора, який аж остовпів од жаху. А потім так бахнув нею горопашного музику по черепу, що інструмент лопнув, хвалькова голова простромилася крізь дірку, а гітара опинилась на шиї, немов китайська колодка. Леандр, не випускаючи грифа гітари, почав тягати бідолашного Матамора то сюди, то туди, рвучко смикаючи, стукаючи об куліси, підводячи до свічок, ніби намагаючись підпалити його, і все це викликало в залі веселий сміх. Досхочу потішившись, він раптом відпустив хвастуна, і той упав на живіт. Уявіть собі, який вигляд мав безталанний Матамор, лежачи отак, немов із сковородою на голові.
Але муки його на тому не кінчилися. Слуга Леандра, відомий своєю невичерпною винахідливістю, вдався до підступних хитрощів, аби перешкодити одруженню Ізабелли і Матамора. Він підіслав якусь Доралісу, вельми кокетливу й легковажну дівицю, і та появилася на сцені разом із своїм братом-забіякою,— Тиран, котрий грав цю роль, зробив найлютішу свою міну, а до того ж ніс іще під рукою дві довжелезні рапіри, складені навхрест, що надавало їм зловісного і страшного вигляду. Дораліса поскаржилася, що добродій Матамор спокусив її, а тоді покинув заради Пан-дольфової дочки Ізабелли, а це страшна кривда, ганьба, яку може змити тільки кров.
— Скоріше порішіть цього горлоріза,— квапив Пандольф свого майбутнього зятя.— Для вас, лицаря незрівнянної хоробрості, якого не злякали полчища сарацинів, то все одно, що раз плюнути.
Після безлічі кумедних вивертів Матамор зрештою нарихтувався до бою, але весь тремтів, як осиковий лист, і забіяка, Доралісин брат, першим же ударом вибив у нього з рук шпагу та й ну лупцювати його плазом рапіри, аж доки той не закричав, благаючи пощади.
А на додаток до цієї сміхотворної сцени прийшла ще стара Леонарда, одягнена, як іспанська дуенья, і, витираючи здоровенною хусткою свої совині очі та голосно зітхаючи, сунула під ніс Пандольфові зобов'язання оженитися з нею, скріплене підробленим підписом Матамора. Удари знову посипались на бідолашного вояка, викритого в таких злочин-ствах, і тоді вже всі зажадали йому кари —• за брехню, похвальбу та боягузтво прирекли, щоб він оженився з Леонар-дою. Пандольф, який відчував тепер до Матамора тільки огиду, охоче віддав руку своєї доньки сущому дворянинові — Леандру,
Ця комедія, так живо зіграна акторами, викликала бурхливі оплески. Чоловіки визнали, що Субретка просто чудова, жінки по справедливості оцінили скромну чарівність Ізабелли, а Матамор дістав схвалення всіх глядачів — своїм виглядом, комічною піднесеністю, страшенно чудернацькими і несподіваними жестами він дуже підходив до такої ролі. Прекрасні дами були в захопленні від Леандра, хоча, на думку чоловіків, цей актор був надмірно франтуватий. Він завжди справляв таке враження і, правду кажучи, іншого й не хотів, бо куди вище ставив свою особу, аніж талант. У вродливої Серафіни появилося немало палких прихильників, і не один молодик, ризикуючи прогнівити свою милу сусідку, поклявся б своїми вусами, що то вельми принадна дівчина.
Сігоньяк із-за лаштунків з величезною насолодою стежив за грою Ізабелли, хоч інколи, слухаючи, як ніжно бринить її голос, коли вона відповідає Леандрові, барон відчував у душі ревність — він ще не звик до вдаваної театральної любові, за якою часто криється глибока неприязнь і огида.
Тож коли після закінчення вистави він підійшов похвалите молоду акторку, вигляд у нього був дещо неприродний.
— Ви, Ізабелло, так прекрасно граєте закоханих жінок, ніби то зовсім і не гра.
Дівчина помітила баронову напруженість і легко відгадала причину її.
— Хіба не в цьому моя робота? — відповіла вона, всміхнувшись.— І хіба не тому мене взяли в трупу?
— Ца правда,— мовив Сігоньяк,— але здавалося, що ви й справді щиро закохані в цього джиґуна, котрий тільки й уміє, що шкірити зуби, як той пес, коли його дратують, та хизуватися своїми ногами!
— Така у мене роль; не могла ж я стояти, як пень, з похмурою і впертою міною! Зрештою, хіба я в чомусь була нескромна, зробила щось непристойне для благородної дівчини? Якщо не догледіла чогось, jro скажіть, і я виправлюсь.
— О ні! Ви були як воістину доброчесна дівчина, добре вихована, з прекрасними манерами, у вашій грі немає ніякої вади, вона така щира, правдива і добропристойна, що можна подумати, ніби все відбувається насправді.
— Дорогий бароне, вже гасять вогні. Всі розійшлися, й ми зараз опинимось у темряві. Накиньте мені на плечі накидку і проведіть мене, "якщо ваша ласка, до кім* нати.
Сігоньяк досить вправно, хоча руки йому трохи й тремтіли, упорався з цим новим для нього обов'язком поклонника актриси, і вони обоє вийшли з зали, де вже нікого не було.
Оранжерея містилась осторонь замку, трохи ліворуч, серед великих дерев. Замок з цього боку був такий же прекрасний, як і з протилежного. Далі починався парк, який лежав нижче від квітника, і очам відкривалася насамперед тераса замку, прикрашена бильцями на пузатих стовпчиках, поміж якими на певній відстані одна від одної стояли па цоколях фаянсові білі й блакитні вази з останніми осінніми кущиками та квітами.
В парк вели сходи, починаючись од цегляної, облямованої каменем стіни, яка підтримувала терасу.