Наступного дня все містечко зранку юрмилося біля будинку суду, бо це був вирішальний день. Зал суду було переповнено чоловіками й жінками. Нарешті ввійшли довгождані присяжні і сіли на свої місця. Незабаром після цього ввели Поттера, блідого й розгубленого, в кайданах, його посадовили на лаву підсудних, звідки всі цікаві могли бачити його. На такому ж видному місці сидів індієць Джо, спокійний і байдужий, як і завжди. Знову запанувала мовчанка, потім прибули судді, і шериф оголосив засідання відкритим. Зашепотіли адвокати, писарі зашелестіли паперами. Всі ці приготування створювали врочисту атмосферу тривожного, напруженого чекання.
Викликали свідка, що бачив, як Меф Поттер умивався біля струмка рано-вранці того дня, коли виявлено було вбивство. Він засвідчив, що, побачивши його, Меф Поттер негайно кинувся тікати. Поставивши ще кілька запитань, прокурор звернувся до оборонця:
— Тепер ваша черга. Допитуйте свідка.
Підсудний підняв очі на хвилину, але опустив їх знову, коли оборонець сказав:
— Я не маю ніяких запитань..
Наступний свідок засвідчив, що він знайшов ніж біля трупа. Прокурор знову звернувся до оборонця:
— Ви можете допитати свідка.
— Я не маю ніяких запитань до нього,— відповів оборонець Поттера.
Третій свідок присягнув, що він часто бачив цей ніж у руках Поттера. І знов прокурор звернувся до оборонця:
— Ви можете допитати свідка.
І оборонець знову відмовився ставити йому запитання.
На обличчях у присутніх з՚явилось незадоволення. Невже цей адвокат так нічого і не зробить, щоб врятувати свого клієнта від шибениці?
Кілька свідків засвідчили, що Поттер, коли його привели на місце вбивства, поводився як винуватий. І цих адвокат відпустив, не поставивши їм жодного запитання.
Свідки виклали кожну найдрібнішу деталь сумної події, що трапилася на кладовищі того ранку, і жодного з цих свідків оборонець Мефа Поттера не допитував. Публіка була здивована і так голосно ремствувала, що суддя закликав присутніх до порядку.
Після цього підвівся прокурор і сказав:
— Цілком благонадійні свідки встановили під присягою той факт, що цей страшний злочин зробив не хто інший, як нещасний, що сидить на лаві підсудних. Нам нічого більше додати.
Бідний Поттер застогнав і затулив обличчя руками, тихенько похитуючись усім тілом. Гнітюча мовчанка панувала в залі суду. Багато чоловіків було зворушено, багато жінок плакало.
Тоді підвівся оборонець і, звертаючись до судді, сказав:
— Ваша честь! На початку засідання я зробив заяву, що мій клієнт вчинив цей страшний злочин у несвідомому стані, у гарячці, яка викликана була алкоголем. Але я змінив свій намір і не буду просити присяжних про полегкість.
І він звернувся до секретаря:
— Покличте Томаса Сойєра.
На обличчі у всіх, не виключаючи самого Поттера, видно було здивування. Всі погляди зацікавлено втупилися в Тома, коли той увійшов і став перед присяжними. У хлопця був розгублений вигляд, бо він страшенно боявся, його змусили присягнути.
— Томасе Сойєре, де були ви 17 червня, десь опівночі?
Том глянув на залізне обличчя індійця Джо, і йому заціпило. Слухачі затамували подих, але Том не міг вимовити жодного слова. Проте за мить, другу хлопець трохи опанував себе й спромігся сказати так, що частина присутніх у залі почула:
— На цвинтарі!
— Трохи голосніше, будь ласка. Не бійтеся. Отже, ви були…
— На цвинтарі.
Зневажлива посмішка промайнула на обличчі індійця Джо.
— Чи не були ви десь поблизу могили Горса Вільямса?
— Так, сер.
— Будь ласка, трохи голосніше. Чи близько були ви від неї?
— Так близько, як тепер від вас.
— Ви сховалися чи ні?
— Сховалися.
— Де?
— За ясенами, край могили.
Індієць Джо ледь помітно здригнувся.
— Був з вами ще хто?
— Так, сер. Я пішов туди з…
— Стривайте, почекайте хвилинку. Не треба називати ім՚я вашого супутника. Ми в свій час допитаємо і його. Ви принесли з собою що-небудь на цвинтар?
Том вагався. Він був, очевидно, збентежений.
— Кажіть, мій друже, не бійтеся. Істина завжди почесна. Що принесли ви з собою туди?
— Тільки… дохлу кішку.
У залі пролунав сміх. Суддя подзвонив у дзвінок.
— Ми покажемо суду скелет цієї кішки. А тепер, мій друже, розкажіть нам усе, що ви бачили — розкажіть нам своїми словами, нічого не пропускаючи, і не бійтеся.
Том почав — спочатку нерішуче, потім поступово захопився. Мова його полилася жвавіше. Незабаром в залі суду не чути було жодного звуку, крім його голосу. Всі погляди були втуплені в нього. Роззявивши роти і затамувавши подих, публіка ловила кожне його слово, не помічаючи часу, зворушена й захоплена моторошним оповіданням. Загальне хвилювання дійшло краю, коли Том дістався до сцени вбивства:
— А коли лікар схопив дошку і гепнув нею Мефа Поттера і той упав, індієць Джо кинувся на нього з ножем і…
Торох! Наче блискавка, метис стрибнув у вікно, розштовхав усіх, хто намагався його затримати, і тільки його й бачили!

Розділ двадцять четвертий
Величні дні — жахливі ночі
Том ще раз став уславленим героєм, його пестили дорослі, йому заздрили малі. Ім՚я його здобуло безсмертну славу: місцева газетка розхвалила його до неба. Хтось навіть запевняв, що він неодмінно буде президентом, коли його раніше не повісять.
Як і завжди, легковірна, нерозумна публіка схопила Мефа Поттера в свої обійми і ласкала його так само гаряче, як колись лаяла і ображала його. Але така поведінка тільки робить честь людям, і ми не будемо засуджувати їх.
Томові дні були днями слави й радості, але його ночі були повні жаху. Індієць Джо затьмарював усі його сни і загрожував йому лютою помстою. Ніякі спокуси не могли витягти хлопця з дому після заходу сонця. Бідолашний Гек перебував у такому самому стані тривоги і страху, бо Том увечері напередодні суду розповів усю історію оборонцеві Поттера, і Гек страшенно боявся, що його причетність до цієї справи стане відомою, хоча втеча індійця Джо й звільнила його від гіркої потреби свідчити на суді. Крім того, він упросив адвоката тримати цю справу в таємниці, але що ж? Після того, як совість погнала Тома вночі до адвоката, примусила його розтулити уста, скуті жахливою присягою, і розповісти про страшну справу, Гек майже втратив віру в людство.
Вдень, слухаючи слова подяки від Поттера. Том радів, що все розповів, а вночі він шкодував, що не втримав язика за зубами. То він боявся, що індійця Джо ніколи не піймають, то боявся, що його піймають. Він був певний, що зітхне спокійно тільки тоді, коли на власні очі побачить труп цієї людини.
Обшукали всю округу, обіцяли нагороду за голову злочинця, але так і не знайшли його. Із Сент-Луї приїхав диво-всезнайка, поліцейський шпиг. Він нишпорив, нюхав, хитав головою і досяг того дивовижного успіху, якого звичайно добиваються люди його професії, а саме: він оголосив, що "знайшов нитку". Але ж не можна повісити "нитку" за вбивство, і тому, коли детектив поїхав додому, становище Тома не змінилось, і він, як і раніше, почував себе в страшній небезпеці.
Дні минали поволі, і з кожним днем тягар тривоги, який пригнічував Тома, помалу зменшувався.
Розділ двадцять п՚ятий
Пошуки закопаного скарбу
В житті кожного нормального хлопчика настає пора, коли він зазнає непереможного бажання копати землю, щоб знайти сховані скарби. Це бажання охопило одного дня й Тома. Він вирушив шукати Джо Гарпера, але не знайшов його. Потім він подався до Бена Роджерса, але той пішов ловити рибу. Нарешті натрапив на Гека Фінна. Гек Кривава Рука — отой відгукнеться! Том повів його в таке місце, де ніхто не міг їх підслухати, і там відкрив йому свої наміри. Гек погодився. Гек був завжди згодний взяти участь у кожній справі, яка обіцяла розвагу і не потребувала грошових витрат. Часу в нього було так багато, що він навіть не знав, де його подіти, і, звичайно, не міг би сказати, що його час — гроші.
— Де ж ми будемо копати? — спитав Гек.
— О, майже всюди.
— А хіба скарби всюди сховані?
— Звісно, ні, Геку. Вони закопані в різних місцях: іноді — на островах, іноді — в скринях, під самим кінцем гілки старого дерева, саме в тому місці, де тінь падає опівночі; але найчастіше під будинками, де живуть привиди.
— А хто ж закопує?
— Розбійники, звісна річ. А ти думав — хто? Директори недільних шкіл?
— Не знаю. Коли б я був на місці розбійників, то я б грошей не закопував. Я б тратив їх і веселився.
— Я теж. Але розбійники так не роблять. Вони завжди закопують їх у землю.
— А потім повертаються за ними?
— Ні, вони гадають повернутися, але потім здебільшого забувають прикмети або ж помирають. І ось минає довгий час, а скарби лежать там та іржавіють. А потім хтось знаходить старий, пожовклий папірець, де зазначено прикмети скарбу, та й папірець цей треба розшифровувати цілий тиждень, бо в ньому здебільшого закарлючки та ієрогліфи.
— Іро… що?
— Ірогліфи… різні малюнки… кривульки, що начебто нічого не означають.
— А ти знайшов отакий папірець, Томе?
— Ні.
— А як же ти пізнаєш прикмети?
— Не треба мені ніяких прикмет. Розбійники завжди закопують скарби під таким будинком, де живуть привиди, або на островах, або під зогнилим деревом, одна гілка якого стирчить над землею. Ми вже трохи пробували копати на Джексоновім острові і ще раз можемо спробувати. А старий будинок, де водиться нечиста сила,— за річкою. І ще є там купа дерев з сухими гілками.
— А скарб є під кожним деревом?
— Ач чого захотів! Звичайно, ні!
— То як же ти довідаєшся, під яким копати?
— Будемо копати під усіма.
— Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.
— То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?
Гекові очі заблищали.
— Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.
— Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів. Деякі з них коштують по двадцять доларів штука. І навряд чи є хоч один, що коштував би менше ніж долар.
— Невже?
— Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?
— Ні, щось не пригадую.
— А в королів цілі гори брильянтів.
— Та я ж не знайомий з королями, Томе.
— Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.
— Так-таки й стрибають?
— Та ні.