Вільха на Амагу теж дуже велика і росте не тільки по берегах рік, але й на тіньових схилах гір. Дуб росте невеликий, з білястою корою (з південного боку кора темна). Жолуді хоч і достигають, але самі не опадають па землю, а їх збивають буйні осінні вітри. Помітно, що в тутешніх лісах хворобливих наростів на деревах менше, ніж на захід од Сіхоте-Аліню, і до того ж вони трапляються тільки у верхів'ях річок. У Південно-Уссурійському краї такі нарости досягають величезних розмірів. Біля Амагу кедр, модрина, ялина, смерека, береза, осика ростуть добре, а от ясен, клен і взагалі всі тверді породи — погано. Чортове дерево трапляється рідко, воно чахле, з сухим верховіттям. Річку Амагу можна вважати північною межею дикого винограду і маньчжурського горіха. Перший — низькорослий, росте тільки на осонні і з підвітряного боку, але по достигає. Вже на річці Кусуні (трохи далі на північ) його зовсім немає. Горіха селяни па Амагу не бачили, проте одного разу під час поводі по річці пливла до них горіхова гілка із свіжим листям. З цього вони зробили висновок, що десь над річкою таке дерево є.
Надзвичайно цікаво на рослинність впливає море. Наприклад, отрута звіробою, аконіту, чемериці біля моря незрівнянно слабша, ніж у горах. Те саме можна сказати і про укуси гадюк, шершнів та ос.
Біля річки Амагу свійські бджоли ще можуть жити, але потребують пильного догляду. На зиму їх треба дбайливо накривати і лишати їм вдосталь корму. Завезеним сюди бджолам важко збирати мед. Шукаючи медоноспі трави, вони змушені літати дуже далеко. Старообрядці. помітили, що коли справжніх медоносів буває обмаль, то бджоли беруть взяток з інших рослин, інколи навіть з чемериці. Від цього меду бджоли хворіють, і якщо їм дати доброго меду, то вони негайно викидають з вулика отруйний. Далі на північ спроби старовірів розводити домашніх бджіл кінчилися невдачею.
Амаганський район заслуговує на увагу натураліста і з зоогеографічного погляду. Наприклад, білогрудий ведмідь з півдня доходить тільки до річки Кулумбе. Тигри з'являються періодично. Пантер ніхто не зустрічав, і за сім років старовіри тільки один раз бачили її на скелях, однак вони не певні, чи то була пантера чи молодий тигр. Ша-калоподібні "дикі собаки" трапляються дуже рідко.
На заході раніше настає холод, тому й соболь та білка опушуються там раніше, ніж на березі моря (різпиця дорівнює майже місяцеві). Старовіри розповідають, що, вперше прибувши на Амагу, вони застали тут дроф. В 1904— 1905 роках дрофи ще зрідка появлялись, але потім щезли. Якось років два тому на ріллі з'явилося кілька фазанів. Звідки вони взялися — невідомо; на другий рік фазани зникли. А одного разу на падлі біля моря бачили великого темно-бурого орла з довгою голою шисю. Судячи по описах, це був гриф. Мабуть, він залетів сюди випадково із Центральної Азії. Річка Амагу є південною-межею поширення глухаря і північного — розповсюдження зеленого дятла.
4 жовтня було дано наказ приготуватися до походу. Тепер я хотів піднятися по річці Амагу до її верхів'я, потім перейти через хребет Карту — по річці Кулумбе зійти до берега моря.
Старовіри казали, що обидві ці річки дуже порожисті, а в горах багато осипів. Мені радили залишити мулів у них в селі і йти пішки з торбами. Тоді я надумав вирядитися в похід тільки З Дерсу. '
Я сподівався, що у пас вистачить харчів па дві третини дороги. Тому і домовився з О. І. Мерзляковим, що він відрядить удегейця Сале і двох стрільців до скелі Вап-Сіп-лаза, там вони покладуть продовольство па видному місці.
На другий день, 5 жовтня, о другій годині дня, з важкими торбами рушили ми в дорогу.
Річка Амагу має довжину близько п'ятдесяти кілометрів. Початок вона бере з хребта Карту і огинає його із західного боку. Амагу тече спочатку па північний схід, потім набирає широтного напряму і тільки поблизу моря трохи відхиляється на південь. З її приток слід вказати тільки на Дунанцу, довжиною дев'ятнадцять кілометрів. По ній можна перевалити на річку Кусун. Вся долина Амагу і гори, що облямовують її, вкриті густим хвойно-мішаним лісом будівельного і виробничого характеру.
Вегетаційний період майже закінчився. Більшість квіткових рослин зів'яла, і тільки в деяких ще жевріло життя. До цих останніх належали: анафаліс перловий, у якого листя зісподу повстяне; особливий вид айстри з темним пухнатим стеблом і з лускоподібним фіолетовим кошичком; заяче вушко — зонтична рослина, що має на листі опуклі дугоподібні жилки, і, нарешті, черемша з листям, як у конвалії.
Ледве помітна стежка привела нас до того місця, де річка Дунанца впадає в Амагу. Це кілометрів за десять од моря. Поблизу її гирла є скеля, яку старовіри по-китайському називають Лаза32, вважаючи, що ця назва походить від дієслова "лазити". Справді, через цю "лазу" доводиться лізти на животі, хапаючись руками за каміння. Пройшовши ще з кілометр, ми стали бівуаком на галечниковій обмілині.
До заходу сонця було ще понад годину. Я скористався цим часом і пішов на полювання вверх по річці Дунанці. Зійшовши на першу сопку, що трапилася мені, сів на сушняк і почав роздивлятися. Звідси, згори, було видно Амагу, Кудя-хе, Кваидагоу й узбережжя моря. Листопад був у повному розпалі. Ліс з кожним днем більше набирав одноманітно сірого, безжиттєвого забарвлення, отже, наближається зима. Тільки дубняки зберегли ще листя, але й воно пожовкло і через це здавалося ще сумнішим. Кущі, втративши пишне вбрання, стали дивно схожі один на одного. Чорна, похолола земля, вкрита опалим листям, поринала в летаргічний сон; рослини покірливо, без протестів, готувалися до смерті.
Я так поринув у свої думи, що зовсім забув, чого прийшов сюди в цей присмерковий час. Раптом позаду мене почувся голосний шум. Я обернувся й побачив якусь незграбну, горбату тварину з білими ногами. Витягпувши вперед свою велику голову, вона риссю бігла по лісу. Я звів рушницю і почав цілитись, але хтось випередив мене. Розлігся постріл, і тварина впала, підтята кулею.
Через хвилину я побачив Дерсу, який спускався по кручах до того місця, де впав звір.
Виявилося, що вбита ним тварина — лось.
То був молодий самець років трьох. Довжина звіра від
верхньої губи до кінця хвоста — 2 метри 20 сантиметрів, висота від підошви копит до холки — 1 метр 70 сантиметрів, загальна вага — близько 240 кілограмів.
Ця зовні незграбна тварина має могутню шию і велику витягнуту голову з товстою загнутою донизу мордою. Шерсть, довга й блискуча, гладенько прилягає до тіла; забарвлення темно-буре, майже чорне; ноги білясті. Лось — дуже суворий звір: досить один раз його потурбувати, і він надовго залишає улюблене місце. Рятуючись од переслідування мисливця, він біжить риссю, інколи галопом. Лось дуже любить купатися в болотистих озерцях. Поранений, він тікає, але під час парування робиться лютий і не тільки захищається, а й сам нападає на людину. При цьому він стає дибки на задні ноги і, схрестивши передні, намагається збити ними ворога і тоді люто топче його.
Амагу —■ півдепна межа, де лось виходить до берега моря. Коли настає холод, він перекочовує на захід. У листопаді його ще можна бачити біля Сіхоте-Аліню, а в грудні він зовсім переходить у басейн річки Бікіну. Там, у густих лісах, де не буває насту, звір знаходить досить корму і сприятливі умови для життя. Зовні уссурійський лось мало чим відрізняється від свого європейського співбрата, але роги його інші: вони зовсім не мають лопатей і більше схожі на ізюброві, ніж на лосеві.
Дерсу почав знімати шкуру і ділити м'ясо на частини. Неприємна картина, а проте я не міг не милуватися роботою свого приятеля. Він чудово володів ножем: жодного зайвого порізу, жодного зайвого руху. Видно, що він добре набив на цьому руку. Ми умовились, що трохи м'яса візьмемо з собою; Чжан Бао і Фокін подбають, щоб решту передали старовірам і для команди.
Розділ тринадцятий ВОДОСПАД
Випадок з тигром.— Заборонене місце.— Дерсу і ворона.— Верхів'я річки Амагу.— Водоспад.— Жертвопринесення.— Хребет Карту.— Брусниці.— Ночівля в горах.— Спуск у долину річки Ку-лумбе.— Піклування про тварин.
Після вечері зайшла мова про полювання. Говорив Дерсу, а ми його слухали. Життя цієї людини було повне цікавих пригод. Гольд розповідав, як одного разу, десять років тому, він полював на ізюбрів саме в той час, коли добувають панти. Було це на річці Ерлдагоу (притока Даубі-хе), на початку її. Тут, у горах, вода промила довгі і глибокі яри; круті схили заросли лісом. Дерсу мав при собі гвинтівку, мисливського ножа і шість патронів. Недалеко від бівуаку він побачив пантача, вистрілив і слабо поранив його. Ізюбр упав, але швидко підвівся й побіг у ліс. Гольд наздогнав його, ще вистрілив чотири рази, проте всі рани були не смертельні й ізюбр тікав далі. Тоді Дерсу вистрілив ушосте, і востаннє. Після цього олень забіг у яр, що з'єднувався з другим таким же яром. Олень лежав саме там, де вони сходились, у воді, тільки плече, шия та голова його були на Камінні. Поранена тварина підводила голову і, як видно, кінчала розрахунки з життям. Гольд сів на камені і, закуривши, ждав, поки ізюбр здохне. Довелося викурити дві люльки, перш піж олень сконав. Тоді Дерсу підійшов до нього, щоб відрізати голову з пантами. Місце було незручне: біля води росла товста вільха. Як не примудрявся Дерсу, він міг улаштуватися тільки в одному положенні. Він опустився на праве* коліно, а лівою ногою вперся в камінь у струмку. Гвинтівку перекинув собі за спину і почав білувати оленя. Не встиг він двічі різонути ножем, як раптом за шумом води позад себе почув шурхіт. Хотів уже оглянутися, та в цю мить зовсім рядом побачив тигра. Звір хотів ступити на камінь, але спіткнувся і попав лапою у воду. Гольд знав, що коли він хоч поворухнеться, то загине. Дерсу закляк на місці й затаїв подих. Тигр скоса, глянув на нього і, бачачи нерухому постать, рушив далі. Однак звір відчув, що це не пень і не камінь, а щось живе. Двічі хижак повертався назад, нюхав повітря, але, на щастя Дерсу, вітер віяв не від нього, а від тигра. Не відчувши запаху оленячої крові, страшний звір поліз на кручу. Каміння і пісок з-під його лап посипались у струмок. Та ось він вибрався наверх.