Хазяїн же завжди казав, що його від мене не заберуть... завжди казав...– гірко ридаючи, повторювала вона.
– Мамо, мамо! Не треба! – мовив хлопчик.– Кажуть, вас купив добрий пан.
– Ой, та що мені з того!.. Що мені з того!.. Олберте, синочку мій, остання моя дитино! Як же я житиму без тебе?
– Та заберіть же її хтось, чуєте? – різко сказав Гейлі.– Добра їй з того однаково не буде.
Найстарший з невільників то умовлянням, а то й силою відірвав знавіснілу з горя стару від сина і, намагаючись хоч трохи заспокоїти, повів її до візка нового господаря.
– Ну! – сказав Гейлі, зібравши докупи свої три набутки. Він витяг в'язку кайданів і понакладав їх на руки невільникам, а тоді, зчепивши їх за наручники довгим ланцюгом, погнав перед себе до в'язниці.
За кілька днів Гейлі із своєю живою власністю щасливо повантажився на пароплав, що йшов униз по Огайо. Основу гурту було закладено, і тепер він мав поповнюватись у дорозі новими невільниками, яких Гейлі та його помічник прикуповували в різних місцях на поріччі.
"Красуня Огайо", найшвидше й найпоказніше з суден, що будь коли розтинали хвилі річки, на честь якої його названо, весело пливла собі за водою під ясною блакиттю неба, і над нею майорів смугасто зоряний прапор вільної Америки. По палубі, милуючись погожою дниною, походжали пишно виряджені дами та пани. Всі були радісні, веселі й щасливі – всі, окрім невільників Гейлі, що тулилися на нижній палубі разом з іншим вантажем. Скидалось на те, що вони не дуже тішаться своїми численними привілеями. Посідавши гуртом на помості, вони стиха розмовляли між собою.
– Гей, хлопці,– сказав Гейлі, швидко підходячи до них,– сподіваюся, ви тут у мене всі р доброму настрої і не журитесь. Щоб я не бачив кислих облич, зрозуміло? Не журіться, хлопці! Будьте до мене по доброму, то й вам буде добре.
"Хлопці" озвалися своїм незмінним "Еге ж, пане", вікодавнім словом стражденної Африки, але треба сказати, що вигляд у них був при цьому не надто радісний. Кожен з них мав свої невеличкі химери: той любив свою дружину, той – матір, а той – сестру чи дітей, з якими їх щойно розлучили назавжди, і хоч кривдники їхні жадали од них веселощів, звеселити їх так скоро було неможливо.
– Я маю жінку,– поклавши Томові на коліно закуту руку, промовив один, що значився у списку як "Джон, тридцяти років".– То вона й досі нічого не знає, бідолашна.
– А де вона живе? – спитав Том.
– В одному заїзді, тут недалеко по річці,– відказав Джон.– Якби ж то мені ще хоч разочок її побачити! – додав він.
Нещасний Джон! Його бажання було цілком природне і сльози текли з його очей так само природно, як і в першого ліпшого білого.
Засмучений Том тяжко зітхнув і спробував хоч якось його розрадити.
А нагорі" в каютах, сиділи батьки й матері, щасливі подружжя, і коло них пурхали веселі діти, схожі на різнобарвних метеликів, і життя було легке й безжурне.
– Ой мамо! – сказав один хлопчик, щойно прибігши з нижньої палуби.–нами їде работорговець, а там унизу в нього четверо чи п'ятеро негрів.
– От бідолашні! – мовила його мати з жалістю і обуренням.
– Що м таке? – спитала інша дама.
– Внизу їде кілька нещасних рабів,– відказала хлопчикова мати.
– І всі в кайданах,– докинув хлопчик.
– Яка ганьба для нашої країни, що ми й досі бачимо таке! – мовила та дама.
– Е, тут можна багато чого сказати і за, і проти,– обізвалася благородна пані, що сиділа біля дверей своєї каюти з шитвом у руках, тим часом як її маленькі хлопчик та дівчинка гралися поряд.– Я бувала на Півдні і мушу вам сказати, що як на мене, то неграм воля ні до чого, так їм живеться краще.
– З одного боку воно, може, й правда. Не заперечую, є негри, яким живеться непогано,– визнала дама, що говорила перед нею.– Та, на мій погляд, найстрашніше в рабстві – це наруга над людськими почуттями, ось, приміром, коли розлучають сім'ї.
– Авжеж, це справді недобре,– погодилась її співрозмовниця, піднімаючи перед себе дитяче платтячко, що його тільки но скінчила шити, і пильно роздивляючись оздоби на ньому.– Та, мабуть, таке трапляється не дуже часто.
– Ого, ще й як часто! – гаряче заперечила перша дама.– Я багато років жила в Кентуккі й Вірджинії і бачила чимало такого, від чого аж серце кров'ю обкипало. Що б ви сказали, голубонько, якби оцих ваших двох діточок забрали від вас і продали не знати куди?
– Не можна порівнювати наші почуття з їхніми,–відказала друга дама, перебираючи клубки ниток на колінах.
– Ну, коли ви так кажете, шановна, то, певно, зовсім не знаєте цих людей,– із запалом мовила перша дама.– А от я народилася й виросла серед них. І добре знаю, що почуття в них такі самі, як і в нас, а може, навіть і глибші.
– Он як! – озвалась її співрозмовниця, а тоді позіхнула, виглянула у віконце каюти і нарешті закінчила тим, з чого почала: – І все ж, як на мене, воля їм ні до чого.
– Що й казати, сама доля судила африканцям бути рабами й коритися своїм господарям,– докинув поважний пан у чорному, що сидів біля дверей.
– От і чудово! – обізвався довготелесий чоловік, який стояв неподалік.– Нумо всі торгувати неграми, коли вже сама доля так судила! Що ви на це скажете, чужинцю? – обернувся він до Гейлі, що, застромивши руки в кишені, стояв осторонь і уважно прислухався до розмови.– Атож,– провадив далі довготелесий,– ми повинні слухатись велінь долі. Негрів треба продавати, міняти, кривдити, на те ж їх і створено. Дуже дотепний доказ, правда ж, чужинцю? – знову звернувся він до Гейлі.
– Ніколи про це е думав,– відказав Гейлі.– Я людина темна, красно балакати не вмію. А до торгівлі пристав лиш на те, щоб заробляти собі на прожиток. Коли воно й погано, я ще, мабуть, встигну покаятись.
– А тим часом навіщо завдавати собі клопоту, правда ж?
І довготелесий незнайомець – то був не хто інший, як чесний скотар, з яким ми познайомили читача в кентуккійській таверні,– сів і закурив сигару. На його довгастому сухорлявому обличчі блукала дивна усмішка.
Раптом пароплав зупинився, і всі, як звичайно, подались на палубу глянути, що то за пристань.
Тільки но з пароплава спустили сходні, як на борт швидко збігла якась чорношкіра жінка. Вона стрілою увігналася в натовп, за мить опинилась на нижній палубі, де сидів гурт невільників, і з гіркими риданнями кинулася на шию бідоласі, що його продали як "Джона, тридцяти років". То був її чоловік.
Цю сцену спостерігав високий молодий пан з чутливим та виразним обличчям. Раптом він обернувся до ( Гейлі, що стояв поряд, і хрипким від хвилювання голо сом сказав;
– Чоловіче добрий, як ви можете, як ви смієте торгувати людьми? Погляньте на цих нещасних! Ось я тішуся собі з того, що їду додому, до жінки й дитини. Але ж той самий дзвін, що звелить пароплавові везти мене до них, назавжди розлучить цього знедоленого чоловіка з його дружиною. Бійтеся бога, ще відплатиться вам за все!
Торговець мовчки відвернувся і перейшов на другий кінець палуби. Там він дістав з кишені записник і зайнявся підрахунками, до яких так часто вдаються, щоб заспокоїти нечисте сумління.
Тим часом пароплав повільно одійшов від берега, і на ньому знову стало весело, як і раніш. Чоловіки тинялися по палубі, розмовляли, читали, курили. Жінки шили, діти гралися, а пароплав сунув собі далі.
Одного ранку, коли він зупинився біля пристані якогось містечка в Кентуккі, Гейлі зійшов на берег в одній невеличкій справі.
Том, хоч він і мав на ногах кайдани, міг помалу ходити. Отож він пришкандибав до поруччя і став, байдужно втупивши очі перед себе. Через деякий час він побачив торговця, що хутко простував назад, ведучи за собою чорношкіру жінку з малим дитинчам на руках. Вона була пристойно вдягнена, і за нею слідував негр, несучи невелику скриньку. Жінка йшла весело, балакаючи про щось із чоловіком, що ніс її скриньку, і так само піднялася сходнями. Задзвонив дзвін, засичала пара, машина застогнала, крекнула, і пароплав рушив далі за водою.
Опинившись на нижній палубі, захаращеній ящиками та паками бавовни, жінка знайшла вільну місцинку, сіла й почала бавити дитину.
Гейлі раз чи два пройшовся кругом по палубі, тоді підсів до жінки й тихо заговорив до неї.
Том помітив, як враз спохмурніло її чоло, і вона швидко й збуджено щось відказала.
– Не вірю!.. Не може бути! – почув Том.– Ви мене просто морочите. (
– Коли не віриш мені, то гляди сюди,– сказав Гейлі, витягаючи з кишені якийсь папір.– Оце тобі купча, а отут підпис твого хазяїна. І щоб ти знала, я виклав за тебе чималий гріш, отак то!
– Не вірю, щоб хазяїн так обдурив мене, це неправда!– вигукнула жінка, дедалі дужче хвилюючись.
– Ну, то спитай хоч кого, хто вміє читати. Гей, пане! – звернувся він до якогось чоловіка, що саме проходив повз них.– Ану прочитайте, що тут написано. Бо ця дівуля мені не вірить.
– Це купча за підписом Джона Фосдіка,– сказав чоловік,– а в ній говориться, що негритянка Люсі та її дитина переходять у вашу власність. Як на мене, все тут по закону.
Розпачливі вигуки жінки зібрали коло неї гурт цікавих, і торговець коротко пояснив їм, у чому тут річ.
– Він же сказав мені, що я поїду в Луїсвілл і наймуся куховаркою до заїзду, де робить мій чоловік! Ось що сказав мені хазяїн, це його слова, і я не вірю, щоб він мені збрехав! – невгавала жінка.
– Але він продав тебе, бідолашна, це правда,– сказав якийсь добросердий на вигляд чоловік, уважно прочитавши купчу.– Ось його підпис, усе правильно.
– Ну, коли так, то нема про що й балакати,– мовила жінка, раптом опанувавши себе.
Міцніше пригорнувши до себе дитину, вона сіла на свою скриньку, відвернулася й незворушно втупила очі на річку.
– Дарма, перемелеться! – сказав торговець.– Дівуля, як я бачу, не з плаксивих.
Пароплав ішов собі далі, і жінка начебто зовсім заспокоїлась. Легенький теплий вітерець пестливо торкався її чола, немовби хотів розрадити,– лагідний вітерець, що з однаковою ніжністю обвіває і чорні і білі обличчя. Вона бачила сонячні блищики, що золотавими брижами мінилися на воді, чула довкола себе веселі, безжурні голоси, та на серці в неї лежав важкий тягар. Дитинча зіп'ялося на ніжки й гладило рученятами її щоки; воно підстрибувало, весело агукало, щось белькотало, неначе хотіло будь що розважити матір. Раптом вона рвучко й міцно стиснула його в обіймах, і сльози одна по одній закапали на його здивоване й перелякане личко.