З різних боків лунали свист, удари ядер і лопання гранат, що падали в місті. Але звуки ці майже не чутні були і не привертали уваги жителів, гублячись у звуках стрілянини, чутних з-за міста. Це було бомбардування, яке о п'ятій годині Наполеон наказав відкрити по місту зі ста тридцяти гармат. Народ перший час не розумів значення цього бомбардування.
Звуки від падіння гранат та ядер спочатку викликали тільки цікавість. Дружина Ферапонтова, яка до цього не переставала голосити у піддашші, замовкла і з дитиною на руках вийшла до воріт, мовчки придивляючись до людей і прислухаючись до звуків.
До воріт вийшли куховарка і крамар. Усі з веселою цікавістю намагались побачити летючі над їх головами снаряди. З-за рогу вийшло кілька чоловік людей, збуджено розмовляючи.
— Ото сила! — казав один.— І дашок і стелю так вдрузки й розбило.
— Як свиня землю он зрило,— сказав другий.— От так здо^ рово, от так підбадьорив!—сміючись сказав він.— Добре, що відскочив, а то б вона тебе мазнула.
7*
99
Народ повернувся до цих людей. Вони припинилися й розповідали, як біля самих них ядро влучило в будинок. Тимчасом інші снаряди, то з швидким похмурим свистом — ядра, то 4 з приємним посвистуванням — гранати, не переставали перелітати понад голови людей; але жоден снаряд не падав близько, всі переносило. Алпатич сідав у халабудку. Господар стояв у воротях.
— Чого не бачила? — гримнув він на куховарку, яка з закачаними рукавами, в червоній спідниці, погойдуючи голими ліктями, підійшла до рогу послухати те, що розповідали.
— От же чуда,— примовляла вона, але, почувши голос господаря, вернулася, обсмикуючи підтикану спідницю.
Знову, але цього разу дуже близько, засвистіло щось, як ле-тіОча згори донизу пташка, блиснув вогонь посередині вулиці, вистрілило щось і застелило димом вулицю.
— Лиходію, що ж ти це робиш? — прокричав господар, підбігаючи до куховарки.
В ту ж мить з різних боків жалібно заголосили жінки, злякано заплакала дитина і мовчки з'юрмилися люди з блідими обличчями біля куховарки. З цієї юрми найвиразніше за все чутно було стогін і приказування куховарки:
— Ой-о-ох, голубчики мої! Голубчики мої білі! Не дайте померти! Голубчики мої білі!..
Через п'ять хвилин нікого не залишилось на вулиці. Куховарку з розбитим осколком гранати стегном віднесли на кухню. Алпатич, його кучер, дружина Ферапонтова з дітьми, двірник сиділи в підвалі, прислухаючись. Гуркіт гармат, свист снарядів і жалісний стогін куховарки, що переважав над усіма звуками, не змовкали ні на мить. Господиня то вколисувала і вмовляла дитину, то жалісним шепотом питала всіх, хто входив у підвал, де її чоловік, який залишився на вулиці. Ввійшовши до підвалу, крамар сказав їй, що господар пішов з людьми в собор, де піднімали смоленський чудотворний образ.
На смерканні канонада почала стихати. Алпатич вийшов з підвалу й зупинився у дверях. Нещодавно ясне вечірнє небо все було заслане димом. І крізь цей дим чудно світив, високо стоячи, молодий серп місяця. Після замовклого страшного гуркоту гармат над містом, здавалося, стояла тиша, порушувана тільки ніби розповсюдженим по цілому місту шарудінням кроків, стогоном, далеким криком та тріскотінням пожеж. Куховарка вже перестала стогнати. З двох боків підіймались і розходились чорні клуби диму від пожеж. На вулиці не рядами, а як мурашки з розворушеної купини, в різних мундирах і в різних напрямах проходили і пробігали солдати. На очах в Алпатича кілька з них забігли на нодвір'я Ферапонтова. Алпатич вийшов до воріт. Якийсь прлк ішов назад; товплячись і поспішаючи, він загатив вулицю.
— Здають місто, виїжджайте, виїжджайте,— сказав до нього, помітивши його постать, офіцер і зараз же повернувся з криком до солдатів:
— Я вам дам по подвір'ях бігати! — крикнув він. Алпатич повернувся до хати і, покликавши кучера, звелів
йому їхати. Слідом за Алпатичем і за кучером вийшли і всі домочадці Ферапонтова. Побачивши дим і навіть вогні пожеж; які видно було тепер, бо починало смеркати, жінки, що досі мовчали, раптом заголосили, дивлячись на пожежі. Наче вторуючи їм, залунали такі ж плачі на інших кінцях вулиці. Алпатич з кучером тремтячими руками розправляв заплутані посторонки та віжки на конях у піддашші.
Коли Алпатич виїжджав з воріт, він побачив, як у відімкненій крамниці Ферапонтова чоловік з десять солдатів з голосним гомоном насипали в мішки і в ранці пшеничне борошно та соняшникове насіння. У той самий час, повертаючись з вулиці до крамниці, увійшов Ферапонтов. Побачивши солдатів, він хотів крикнути щось, але раптом зупинився і, схопившись за волосся, зареготав ридаючим реготом.
— Тягни все, хлопці! Хай не дістається дияволам! — закричав він, сам хапаючи мішки і викидаючи їх на вулицю. Деякі солдати, злякавшись, вибігли, деякі продовжували насипати. Побачивши Алпатича, Ферапонтов звернувся до нього.
— Рішилася! Росєя! — крикнув він.— Алпатичу! рішилась! Сам запалю. Рішилася...— Ферапонтов побіг на подвір'я.
Вулицею, заповнюючи її всю, безперервно йшли солдати, так що Алпатич не міг проїхати і мусив очікувати.
Жінка Ферапонтова з дітьми сиділа також на возі, чекаючи, коли можна буде виїхати.
Була вже зовсім ніч. На небі були зорі і світив, зрідка зникаючи за димом, молодик. На спуску до Дніпра повозки Алпатича й господині, що поволі рухалися в рядах солдатів та інших екіпажів, мусили зупинитися. Недалеко від перехрестя, біля якого зупинилися повозки, у провулку горіли будинок і крамниці. Пожежа в)ке догоряла. Полум'я то завмирало й губилося в чорному димі, то раптом спалахувало яскраво, до чудного виразно освітлюючи обличчя людей, які стояли натовпом на перехресті. Перед пожежею мигали чорні постаті людей і з-за безугавного тріскотіння вогню лунали гомін і вигуки. Алпатич, побачивши, що повозку його ще не скоро пропустять, зліз з неї і повернувся до провулка подивитися на пожежу. Солдати сновигали безперестанно туди й сюди перед пожежею, і Алпатич бачив, як два солдати і з ними якийсь чоловік у фризовій шинелі волочили з пожежі через вулицю на Сусіднє подвір'я охоплені вогнем колоди, інші несли оберемки сіна.
Алпатич. підійшов до великого натовпу людей, що стояли навпроти палаючого високого амбара. Стіни були всі в вогні, задня завалилася, тесовий дах упав, балки палали. Очевидно, натовп чекав тієї хвилини, коли завалиться дах. Цього самого чекав Алпатич.
— АлпатичІ — раптом гукнув старого чийсь знайомий голос.
— Батечку, ваше сіятельство,— відповів Алпатич, миттю пізнавши голос свого молодого князя.
Князь Андрій, у плащі, верхи на вороному коні стояв за натовпом і дивився на Алпатича.
— Як ти тут? — спитав він.
— Ваше... ваше сіятельство,— промовив Алпатич і заридав...— Ваше, ваше... чи це вже пропали ми? Батечку...
— Як ти тут? — повторив князь Андрій.
Полум'я яскраво спалахнуло в цю хвилину й освітило Алпа-тичу бліде і змарніле обличчя його молодого пана. Алпатич розповів, як його було послано і як він насилу зміг виїхати.
— Що ж, ваше сіятельство, чи ми оце пропали? — спитав він
8НОВу.
Князь Андрій, не "відповідаючи, вийняв записну книжку і, піднявши коліно, став писати олівцем на видертому аркушику. Він писав сестрі:
"Смоленськ здають,— писав він,— Лисі Гори ворог захопить через тиждень. Виїжджайте зараз у Москву. Відповідай мені відразу, коли ви виїдете, пришли нарочного в Усвяж".
Написавши й передавши аркушика Алпатичу, він на словах сказав йому, як розпорядитись від'їздом князя, княжни та сина з учителем і як і куди відповісти йому негайно. Ще не встиг він закінчити ці накази, як верховий штабний начальник, у супроводі почту, під'їхав до нього.
— Ви полковник? — кричав штабний начальник, з німецьким акцентом, знайомим князеві Андрію голосом.— У вашій присутності підпалюють будинки, а ви стоїте? Що це означає таке? Ви будете відповідати,— кричав Берг, який був тепер помічником начальника штабу лівого флангу піхотних військ першої армії,— місце вельми приємне і на видноті, як казав Берг.
Князь Андрій подивився на нього і, не відповідаючи, говорив далі, звертаючись до Алпатича:
— То скажи, що до десятого числа чекаю відповіді, а коли до десятого не одержу звістки, що всі виїхали, я сам муситиму все кинути і їхати в Лисі Гори.
— Я, князю, лише тому кажу,— промовив Берг, впізнавши князя Андрія,— що я повинен виконувати накази, бо я завжди точно виконую... Ви мені, будь ласка, пробачте,— в чомусь виправдувався Берг.
Щось затріщало у вогні. Вогонь ущух на мить; чорні клуби диму повалили з-під даху. Ще раз страшенно затріщало ^ вогні, і завалилось щось величезне.
— Уррруру! — вторуючи обваленій стелі амбара, з якого несло запахом коржиків од згорілого збіжжя, заревів натовп. Полум'я спалахнуло й освітило збуджено-радісні і змучені обличчя людей, що стояли навколо пожежі.
Чоловік у фризовій шинелі, піднявши догори руку, кричав:
— Здорово! Почало трощити! Хлопці, здорово!..
— Це сам господар,— почулись голоси.
— Так от,— сказав князь Андрій, звертаючись до Алпати-ча,— все передай, як я тобі казав.— І ні слова не відповідаючи Бергу, замовклому біля нього, він торкнув коня і поїхав у провулок.
V
Від Смоленська війська продовжували відступати. Ворог ішов слідом за ними. 10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив великим шляхом повз проспект, що веде в Лисі Гори. Спека й посуха стояли понад три тижні. Щодня по небу ходили кучеряві хмарки, зрідка заступаючи сонце; але надвечір знову розчищало, і сонце заходило в бурувато-червону млу. Тільки велика роса вночі освіжала землю. Залишившись на пні, хліба згоряли й висипалися. Болота пересохли. Худоба ревла від голоду, не знаходячи паші по спалених сонцем луках. Тільки по ночах та в лісах, поки ще трималася роса, була прохолода. Але по шляху, по великому шляху, яким ішли війська, навіть і вночі, навіть і в лісах не було цієї прохолоди. Роси не помітно було на пісковій пилюці шляху, стовченій більше як на чверть аршина. Тільки-но розвиднялося, починався рух. Обози, артилерія беззвучно йшли по маточину, а піхота — по кісточки в м'якій, душній, не остиглій за ніч, гарячій пилюці. Одна частина цієї піскової пилюки місилася ногами й колесами, друга знімалася і стояла хмарою над військом, влипаючи в очі, в волосся, у вуха, в ніздрі і, головне, в легені людям та тваринам, що сунули цим шляхом.