до н.е. союзні сили еламітів та сімашків з гір Загрос розгромили та взяли у полон останнього з царів Ура ІІІ.
Після падіння централізованої влади Ура Близький Схід знову перетворився на палімпсест міст-держав, які змагалися між собою за владу, укладали союзи та порушували їх. Між 1800 і 1600 рр. до н.е. територіальні держави знову виникли спочатку у верхній Месопотамії, а пізніше, за царя Хаммурапі (правив у 1765-60 рр. до н.е.), знову у Вавилоні. Період відносної стабільності та заможності тривав недовго. У 1595 р. до н.е. хетська армія здійснила похід з Анатолії вниз по Євфрату й пограбувала Вавилон, поклавши край династичному правлінню. Система міст-держав, яким вдавалося триматися впродовж тисячоліття або й більше, незважаючи на перипетії династичних змін та піднесення і занепад територіальних держав, тепер перебувала в безладі. Деякі були зруйновані, інші покинуті. Продуктивність і рівень господарської активності знизилися, а торгівля скоротилася до мінімуму. З розпадом адміністративних систем писемність майже зникла. Без письмових свідчень у регіоні розпочалася темна доба, що тривала ціле століття.
Через Іранське нагір'я
Іранське нагір'я простягається від гір Загрос і східного краю долин Тигру та Євфрату до хребта Тоба-Какар, за яким лежить долина Інду. З півдня воно обмежене Перською затокою та Аравійським морем, а з півночі Гіндукушем, Копет-Дагом і горами Ельбурс, за якими лежать простори пустелі Каракуми й Каспійське море. Це територія великого розмаїття, гірських хребтів, високогірних рівнин і великих соляних пустель, з висотами переважно від 1000 до 2000 м над рівнем моря, де видобувають мідь, трохи олова й дорогоцінне каміння. З точки зору сучасної геополітики на нагір'ї розташовані Іран, Афганістан і західний Пакистан.
До 5-го тисячоліття система відтворювального господарства поширилася на весь регіон, досягнувши долини Інду та края пустелі. Були засновані осілі поселення, багато з яких розвивалися і далі протягом наступного тисячоліття, хоча лише в деяких з них були проведені хоч би якісь археологічні розкопки. Одне з досліджених селищ, Тепе Ягія в провінції Керман в Ірані, наприкінці 4-го тисячоліття до н.е. перетворилося на велике місто. Складність суспільного життя призвела до розвитку так званої протоеламської писемної системи на основі піктографічних символів, якою користувалися в таких віддалених одне від одного місцях, як Годін-Тепе на півночі, Сузи на краю рівнини Тигру та Шахрі-Сухте поблизу афганського кордону на сході. Немає сумніву, що на той час великі поселення регіону діяли як центри міст-держав на кшталт тих, що існували в Месопотамії. Ці вторинні держави, як їх іноді називають, мабуть, мали свою складну історію конфліктів і союзів, подібну до історії Месопотамії. Але про це нам мало що відомо до того часу, коли західна конфедерація Елам, де Сузи відігравали одну з провідних ролей, не стала потужною силою. У другій половині 3-го тисячоліття до н.е. рівнинний Елам опинився під владою спочатку аккадців, а згодом династії Ур ІІІ, але, як ми вже бачили, приблизно у 2000 р. до н.е. він прийняв активну участь у руйнуванні цієї династії. Після цього Елам перетворився на незалежну, могутню і впливову державу.
4.3 Багате на ресурси Іранське нагір'я невдовзі було залучене до обмінних мереж морських і річкових держав, що призвело до розвитку міст, стратегічно розташованих на основних маршрутах.
Добробут розташованих на нагір'ї міст залежав від їхньої здатності контролювати постачання сировини, попит на яку в Месопотамії зростав. Є свідчення, що наприкінці 4-го тисячоліття місто Годін-Тепе, що лежало на північному краю гір Загрос, вело далекосяжну торгівлю в таких обсягах, що його називали купецькою колонією. Більшість інших великих поселень мають певні ознаки торгівлі або виробництва. Наприкінці 3-го тисячоліття в Тепе Ягія з місцевих копалень привозили хлорит – м'який, зеленувато-сірий камінь, з якого тут вирізали посуд, яким широко торгували з Месопотамією, країнами Перської затоки та Бактрією.
4.4 Циліндрична шкатулка, вирізьблена з м'якого каменю (хлориту), із зображенням релігійної сцени. Фігура в центрі, ймовірно, це бог, що мав владу над тваринами. Посудина, датована кінцем 3-го тисячоліття до н.е., скоріш за все, походить з Бактрії.
Ще одним товаром, який користувався попитом у стародавньому світі, був темно-синій лазурит – дуже рідкісний напівдорогоцінний камінь, що походив лише з одного великого джерела поблизу Сарі-Санга в долині Кокча в Афганістані. Необроблені брили лазуриту перевозили до міста Шахрі-Сухте на афгансько-іранському кордоні, де з них виготовляли намистини та інші вироби для подальшого транспортування. Ремісники міста також обробляли інше цінне каміння, зокрема бірюзу з Нішапура, що в провінції Хорасан, і хлорит. Коли у вавилонських текстах йдеться про Мархаші та Аратту, далекі, майже міфічні місця, звідки надходило рідкісне каміння, екзотичні тварини, рослини та метали, цілком можливо, що маються на увазі такі міста, як Тепе Ягія, Шахрі-Сухте та Шехдад на південному сході Ірану.
4.5 Бронзова церемоніальна сокира з могильника в Хінамані, поблизу Кермана, Іран, датована приблизно 2000 р. до н.е.
Іншими матеріалами, якими активно торгували, були метали: мідь, олово, срібло й золото, які Месопотамія поглинала у величезних обсягах. Мідь була досить поширена на всьому Іранському нагір'ї, і в сплаві з арсеном її використовували для виготовлення різноманітних виробів, найбільш вражаючими з яких є витончено відлиті церемоніальні сокири на кшталт знайдених у Хінамані та Шехдаді в провінції Керман, що датуються приблизно 2000 р. до н.е. Найбільші родовища металів розташовані в Афганістані: мідь знаходять у будь-якому місці країни, золото – на значній території на північний схід від Кандагара й на крайньому північному сході, а срібло – в горах поблизу Баміана та у Ваханській долині. Коли Марко Поло відвідав цей край наприкінці ХІІІ століття, срібні копальні все ще працювали. Можливо, що саме ці афганські джерела забезпечували більшу частину золота й срібла, яке споживала месопотамська верхівка.
Іншим металом, що набував дедалі більшого значення, було олово. Приблизно з 3000 р. до н.е. його використовували в сплаві з міддю, щоб отримати метал, більш придатний для виготовлення знарядь праці та зброї. Олово знаходять у формі оксиду у вигляді каситериту, дуже важкого мінералу, який можна видобувати з копалень або промиваючи алювіальні відкладення. Цей метал рідко трапляється на заході Євразії, але є досить поширеним в Афганістані між Сістаном і Гератом на заході та на північний схід від Кандагара. Ці родовища мали забезпечувати оловом значну частину Близького Сходу. В одному з текстів згадується про подарунок у вигляді 410 кг олова у 1770 році до н.е.
Величезні мінеральні багатства Афганістану можуть, принаймні частково, бути основою процвітання міської культури, що на момент 2000 р. до н.е. розвинулася на південному сході Ірану в таких містах, як Шахрі-Сухте, Шехдад, Тепе-Ягія та Хінаман. Цей регіон був розташований по центру між багатим на ресурси Афганістаном і державами-споживачами Еламу та Месопотамії; він також лежав порівняно близько до мекранського узбережжя Аравійського моря, яке тепер стало частиною володінь держав долини Інду. Водночас на півночі, у низці оаз у пустелі Каракуми, щойно засновані міста почали перетворюватися на вигідні торгові центри, а також надавати доступ до мереж зв'язків зі степовими культурами півночі. Завдяки своєму центральному розташуванню південно-східний Іран став дуже привабливим регіоном.
Долина Інду
Станом на 4-е тисячоліття до н.е. неолітичні землеробські громади, що мешкали у високогірних районах Белуджистану на східному краю Іранського нагір'я, успішно колонізували долину Інду, а не пізніше 3-го тисячоліття їхні нащадки будували укріплені поселення. Саме із цих джерел, що відомі як ранній Хараппський період, приблизно у 2600 р. до н.е. виникла індська (або хараппська) цивілізація. У своїй розвинутій фазі ця культура зосереджувалася навколо щонайменше п'яти міських поселень площею 80–200 га, найвідомішими з яких є Хараппа й Мохенджо-Даро, та понад 30 менших містечок площею 20 га й менше. Сільське населення проживало в багатьох тисячах менших сіл, розташованих між цими центрами.
Упродовж тривалого часу виробництво продуктів харчування базувалося на пшениці, ячмені, бобових і фруктах, які, мабуть, були запроваджені із заходу разом із вівцями та козами. Зебу й водяних буйволів одомашнили місцеві жителі, а бавовна, ймовірно, також була локальним додатком до цієї господарської системи. Наприкінці періоду, приблизно у 2000 р. до н.е., внаслідок морських контактів, можливо, через Оман, з Африки сюди були завезені сорго та просо, а через долину Гангу – рис із південно-західної Азії. Населення мешкало здебільшого в заплавах річок, де можна було спорудити системи зрошення для полегшення вирощування врожаїв.
4.6 У долині річки Інд виникла урбанізована держава, відома серед археологів як індська, або хараппська, цивілізація. Керівну роль у ній грали п'ять великих міст, розташованих на відстані приблизно 300 км одне від одного з меншими містечками, що лежали між ними.
Хоча родючі, добре зволожені рівнини забезпечували ідеальні умови для сільського господарства, інших ресурсів тут було мало. Оскільки будівельного каменю не вистачало, було поширене використання саману (глиняної цегли), і навіть у місті Дголавіра, де був у наявності місцевий пісковик, кам'яну кладку перемежовували із саманними блоками. Інші товари отримували через торгівлю. Вздовж довгого узбережжя, від Макрану на заході до Камбейської затоки на південному сході, можна було збирати морські мушлі для виготовлення прикрас. У верхів'ї затоки був заснований невеликий торговий порт Лотал, де збирали місцевий сердолік і агат для виготовлення намистин; у внутрішніх долинах можна було придбати слонову кістку, а золото привозили з півдня.