Людина, що сміється

Віктор Гюго

Сторінка 24 з 97

Геть звідціля!

Голова зникла, і кватирка зачинилася.

Дитина похилила голову, стиснула в своїх руках поснуле немовля і стала збиратися з силами, щоб знову рушити в путь. Вона зробила декілька кроків і почала відходити.

Але в той самий час, як закрилася кватирка, відчинилися двері. Східці спустилися. Голос, що оце говорив з дитиною, сердито кричав із глибини хатини:

— Ну, чому ж ти не ВХОДИШ?

Дитина вернулася.

— Так увіходь же, — продовжував голос. — Звідкіля це взявся такий поганець, що й голодний, і змерз, і не входить?

Дитина, що її одночасно проганяли й закликали, не рухалась.

Голос відмовив:

— Кажуть тобі — входь, негіднику.

Вона наважилася й поставила ногу на перший щабель східців.

А з-під повозки загарчало.

Вона відступила. Знову з'явилася відкрита паща.

— Мовчи! — закричав голос людини.

Паща зникла. Гарчання припинилося.

— Входь, — казав голос.

Дитина ледве злізла на три сходи. їй перешкоджала друга дитина, така оніміла, сповита й закутана в матроську куртку, що її не можна було ніяк розпізнати, — це була лише маленька безформена маса. '

Вона подолала три сходинки і, дійшовши до порога, спинилася.

В хатині не горіло свічки, мабуть із злиденної економії. Хатину освітлював тільки червоний відблиск з продуховини чавунної пічки, де горіло трохи торфу. На пічці курилася миска й горщик, як видно було по всьому, з чимось їстівним. Пахло добре. Оселю умебльовано було скринею, ослоном та ліхтарем, що його підвішено було до стелі, — його не було засвічено. Далі, на стінках декілька дощаних полиць на перечках і вішалка, де висіла всяка всячина. На полицях і на цвяхах висів скляний та мідяний посуд, перегінний куб, приймач, досить подібний до тієї посудини, що в неї зернять віск, яка має й відповідну назву, й сумішку дивних предметів, в яких дитина не могла нічого зрозуміти й яка була батареєю хемічної кухні. Хатина мала довгувату форму, пічка стояла на протилежній від входа стороні. Це навіть і не була кімната, це був майже великий ящик. Надворі було світліше від снігу, ніж всередині від пічки. В хатинці було неясно й тьмяно. Але відблиск огню на стелі дозволяв прочитати такий напис великими літерами: Урсус, філософ.

Дитина й насправді увійшла до Гомо й до Урсуса. Вона оце чула, як гарчав один і говорив другий.

Дитина, дійшовши до порога, розпізнала біля пічки високу людину, без бороди, худу й стару, в сірому одягу; вона стояла прямо, й лисий череп її торкався даху. Ця людина не могла піднятися навшпиньки. Хатину було збудовано за міркою.

— Входь, — сказала людина; це був Урсус.

Дитина увійшла.

— Поклади там твій пакунок.

Дитина обережно поклала на скрині свою ношу, бо боялася злякати й розбудити немовля.

Людина сказала далі:

— Як ти м'яко кладеш оте! Наче це мощі. А може ти боїшся розірвати своє лахміття? Ах, ти погане ледащо! На вулицях у таку годину! Хто ти? Відповідай. Та ні, я забороняю тобі відповідати. Зробимо найпотрібніше; ти змерз, грійся.

І він штовхнув його в обоє плечей до пічки.

— Та ти весь мокрий! Та й замерз же ти! Чи можна ж входити отак у будинки?

— Ну, скидай усе це дрантя, лиходіє!

І однією рукою з гарячковим поспіхом він зірвав з дитини лахміття, що рвалося в шмаття, в той час, як другою рукою він знімав з цвяху сорочку дорослої людини і одну з тих плетених курток, що їх ще тепер звуть kiss my quick.

— На от, одягайся!

Він вибрав у кучі шерстяний клапоть і почав терти перед огнем члени здивованої й знесиленої дитини, що їй у цю хвилину, коли вона стояла гола в теплі, здавалося, наче вона опинилася на небі.

Людина, розтерши члени, витерла особливо ноги.

— Ну, кістяку, ти нічого не відморозив собі. А я, дурний, боявся, що він відморозив собі щонебудь, задні або передні лапи. Цього разу ти не будеш каліка. Одягайся.

Дитина наділа на себе сорочку, а людина поверх неї накинула плетений жакет.

— Тепер...

Людина присунула ногою ослін, посадовила на нього, весь час штовхаючи в плечі, хлопчика и показала йому пальцем на миску, що курилася на пічці. Те, що дитина побачила в тій мисці, було вп'ять небо, цебто картопля й сало.

— Ти голодний? Іж.

Людина взяла на полиці шматок черствого хліба й залізну виделку й подала дитині. Дитина вагалася.

— Що, я повинен накривати для тебе стіл? — сказала людина.

І він поставив миску на коліна дитини.

— Іж просто так.

Голод переміг боязкість. Дитина взялася до їжі. Бідне — воно скоріше жерло, ніж їло. Хатину наповнив веселий тріск хрустячих скоринок. Людина бурчала:

— Та не квапся так, страшна ненажеро! Отакий голяк і такий ласий! Ці каналії, коли голодні, їдять огидно. Подивіться тільки, як вечеряють лорди. Я за все своє життя бачив, як їдять герцоги. Вони зовсім не їдять, — оце шляхетно. Вони, приміром, п'ють. Ну, лопай, порося!

Брак вушей, що характеризує голодне черево, робив дитину мало чулою до цих сильних епітетів, а до того ж пом'якшувала діяльна любов, — протиріччя на користь хлопцеві. Крім того, в цей момент його поглинали дві невідкладні справи, два захоплення — нагрітися, наїстися.

Урсус і далі сердито бурчав про себе напівголосно:

— Я особисто бачив, як вечеряв король Яків у парадній залі, де любуються на картини славетнього Рубенса; його величність не доторкнувся ні до чого. А цей підчихвіст жре, як скотина (broute). Жрати (brouter) — слово, що походить од слова скотина (brute). І чому це мені прийшло в голову приїхати в цей Веймут, нехай він буде сім разів проклятий. Від самого ранку я нічого не продав, я говорив промови до снігу, я грав на флейті гураганові, я не вторгував ні шага, а тут увечері приходять до мене старці! Огидлива країна. Між мною й дурними перехожими весь час боротьба, суперечки, супротивництво. Вони намагаються дати мені півшага, я гну на те, щоб збути їм моє зілля. Ну, а сьогодні — нічого! Ні одного ідіота на перехресті, ні одного пенні в кишені! Іж, чортове хлоп'я! плямкай і гризи! Ми живемо за таких часів, коли ніщо не зрівняється з цинізмом нахлібників. Роз'їдайся за мій рахунок, паразите. Та ця тварина не просто голодна, вона скажена! Це вже не апетит, це — —звірячість. Його отруєно собачою скаженістю. Хто знає? Може в нього чума. У тебе чума, розбійнику? А що, коли він заразить Гомо? Та ні, нехай шельми здихають, а я не хочу, щоб умер мій вовк. Але й мені хочеться їсти. Урочисто проголошую, що для мене ці надто прикрий випадок. Сьогодні я багато працював до самісінької ночі. В житті бувають моменти скрути. Увечері я хотів попоїсти. Я зовсім один, я розвів огонь, у мене тільки одна картоплина, скоринка хліба, шматок сала й крапля молока;, я ставлю це розігріти, я кажу собі: гаразд! я мрію, що підживлюся. На тобі! І треба ж було, щоб у цей самий момент звалився на мене цей крокодил. Він стає між моєю їжою і мною. От мою трапезу й знищено. Іж, щуко, їж, акуло; скільки рядів зубів у тебе в пащі? Лопай, вовченя. Ні, останнє слово я беру назад, — пошана до вовків! Глитай мою харч, удаве! Я сьогодні попрацював, шлунок порожній, горло пересохло, підшлункова залоза в нудоті, кишки розстроєні, пізня ніч, і в нагороду я мушу" дивитися, як їсть інший. Ну, нічого, розділемо пополам. Йому хліб, картопля и сало, а мені — молоко.

В цей момент жалісний і довгий зойк залунав у хатині. Людина нащулила уші.

— Тепер ти ще и кричиш, шахрає! Чого ти кричиш, сікофанте?

Хлопець обернувся. Очевидно було, що кричав не він. У нього був повний рот.

Крик не припинявся.

Людина підійшла до сундука.

— Та це вузол репетує! Иосафатова долина! Ось вузол кричить! Що це таке, що він горлає, твій вузол?

Він розгорнув куртку. Показалася голова дитини, — вона кричала, широко розкривши рот.

— Ей, хто тут? — сказала людина. — Та що ж це таке? Тут друга дитина. Цьому и кінця не буде? Караул! Хто йде? До зброї! Капрале, виводь чату! Другий удар! Що це ти приніс мені, бандите? Хіба ти не бачиш, що вона хоче пити. Що ж, треба напоїти її. Ну, так! Тепер уже мені не буде молока!

Він поквапливо взяв на полиці вузол ганчірок для перев'язування, губку й пляшечку, буркочучи сердито:

— Проклята країно!

Потім він обдивився немовля.

— Це — дівчина. Можна було пізнати з вереску. Та вона теж вимокла.

Він зірвав з неї, як раніш зривав з хлопця, лахміття, що в нього її скоріше було зав'язано, ніж одягнено, й завернув її в невеликий, та чистий і сухий кусок грубого полотна. Це швидке й грубе переодягання роздратувало дівчинку.

— Немилосердно нявкає, — сказав він.

Він одірвав зубами довгуватий кусок губки, і витяг із вузла чотирикутну ганчірку, вийняв ниточку, взяв з пічки горщик з молоком, налив молока в пляшечку, заткнув наполовину губку в шийку пляшечки, накрив губку ганчіркою, зав'язав ниткою цю затичку, приклав пляшечку до щоки, щоб упевнитися, що вона не надто гаряча, и схопив під свою ліву руку сповиту дівчинку що й далі кричала.

— На, вечеряй, тварино! бери ляльку.

І він всунув їй в рот шийку пляшечки.

Немовля стало жадібно ковтати.

Він піддержував пляшечку відповідно нахилену й бурчав:

— Вони всі однакові, падлюки! Як тільки їм дадуть, чого вони хотять, вони замовкають.

Немовля пило так енергійно і з таким завзяттям схопило кінець пипки, яку подало це грубе провидіння, що немилосердно закашлялося.

— Ти подавишся, — пробурчав Урсус. — І це теж чимала ненажера.

Він витяг у неї з рота губку, що вона її ссала, пождав, поки припинився кашель, і потім знову всунув пляшечку в рот, сказавши:

— Сси, повіє!

В той час хлопчик поклав свою виделку. Бачити, як немовля п'є, — це примусило його забути про їжу. Хвилину тому, коли він сам їв, в його очах було задоволення, тепер це була вдячність. Він дивився, як оживало немовля. Це завершення того рятування, що він його почав, наповнило його очі невимовним відблиском. А Урсус і далі помалу бурчав крізь зуби свою гнівну лайку. Хлопчик від часу до часу підводив на Урсуса свої очі, мокрі від нез'ясованого хвилювання, що його зазнавало, не вміючи висловити, бідне творіння, якого разом і ображали й жаліли.

Урсус шалено накинувся на нього:

— Ну, що ж? їж!

— А ви? — сказала дитина, вся тремтючи і з сльозами на очах. — Вам нічого не залишиться.

— Та їж ти все, виродку! Тут і для тебе не надто багато, а для мене було и зовсім мало.

Дитина знову взяла виделку, тільки не їла.

— Іж! — закричав Урсус.

21 22 23 24 25 26 27