Сльози в неї враз висохли.
— А коли я побілію? — спитала ботаніка. — Тато тепер мене впізнає?
— Це вже залежить від тебе. Я збудив твоє заціпеніле від чарів серце, а решту воно тобі підкаже.
— О добродійнику наш, не знаю, як і дякувати тобі… — почав півень, але Сухар, махнувши рукою, рішуче перепинив його:
— Не мені дякуйте, а мудрим рослинам, які довірили мені свої таємниці.
Кілька ластівок з писком пурхнули у відчинені двері й посідали на сволоці під стелею.
— Мишібрате, — несподівано звернувся вчений до кота, — зараз проженемо твої гризоти, що не дають тобі спокою. Дивись…
Він зняв зі стіни качалку. Став навколішки і, вхопивши той клаптик тіні, той ганебний мишачий відбиток, заходився розкачувати його й розтягати. Тінь, натерта волохатим листям дивини, довшала, росла. Ось уже стала така, як колись, але ботанік не припиняв роботи.
Півень, схиливши голову набік, зчудовано стежив за ним, а Віолінка аж пищала з захвату. Потім самітник відламав кілька сонячних променів і обплів ними цю нову величезну тінь, ніби золотими стьожками. І ось наїжений Мишібрат побачив, як від кожного його руху на стіну падає смугаста тигряча тінь.
— Ну, тепер ти задоволений? — усміхнувся Сухар, випускаючи з долоні решту спійманих променів.
— Ти найвидатніший учений у світі! — нявкнув Мишібрат і з радощів ну стрибати.
Його тінь з жовтими смугами безшелесно гасала по стінах, полохаючи щебетливих ластівок.
— Я покажу вам найближчу дорогу до кордону. Пора вже рушати.
— Тут не продеремось, — шепнула Віолінка, — ця ожина так дряпає!..
— Не бійтесь… Ось же перед вами стежинка, погляньте, — показав ботанік на вузький рівний прохід, що проліг раптом між стінами бору. Він був темний і вогкий, але ген-ген біліли закрути битого шляху і линули на сонці хмарки.
— О, та туди ж так легко дістатися! — зраділа Хитруся.
— Спасибі тобі за порятунок, спасибі за добрість і сердечність, — тисли вченому руку друзі.
— Ідіть з миром.
Він постояв хвильку, дивлячись їм услід, а тоді постать його почала розпливатися, танути, зливаючись із стовбурами дерев. Ще сиве волосся блиснуло, мов березова кора, і очі сяйнули блакиттю джерелець, що сміялися серед зелені. Відійшовши трохи далі, мандрівники побачили, що ліс за ними закривається, ніби книга. Стежини не було видно, тільки з-за дерев долинав голосний спів пташиних хорів і запаморочливо пахло лісове зілля.
Друзів пойняла невимовна радість. Пригоди їхні доходили щасливого кінця. День був такий погідний, і серця їх сповнилися спокоєм і вірою, що скоро вже край поневірянням. Півень глянув на Віолінку: вона була нібито така, як і раніш, а проте вже звільнена від чарів, сяяла колишньою красою — і очі його затуманилися від зворушення. Він схопив сурму й почав грати давні солдатські пісні. Аж дерева зчудовано шуміли, аж птахи посвистували з подиву.
Деколи підспівували й товариші, і з-поміж їхніх голосів вирізнявся Хитрусин дискант:
Як ішли драгуни на Блаблацію…
Або давня пісня розлуки:
Від'їжджаю, в сідло сівши,
яєшеньки не доївши.
Мила, прощавай!
Уже коник б'є копитом,
вже вахмістер — ой сердитий —
з столу прибирай.
Як прилину шляхом битим
з орденом і з апетитом, —
лавром увінчай!
Вам знайома ця пора… Небо вже не сліпучо-яскраве, а ледь притьмарене, безвітряного надвечір'я линуть з тихим пошумом вересневі хмарки, неначе зіткані з сухої піни. Внизу колишуть листям ситі дерева. Час, коли вони росли, поривалися вгору, жадібно розпускали віти, минув. Соки вже згусли й кружляють ліниво. В лісі пахне прив'ялим зіллям та мокрою травою. Земля готується віддати всі свої дари й тоді спочити.
Півень спиняється. Ось уже й узлісся. Далі покручений шлях збігає з гори. Там, у долині, дим від пастуших вогнищ навкіс здіймається до неба, сині дзеркала озер виблискують попід лісом. То вже кордон.
Вдалині, прислухаючись, чи не торохтять на шляху коляси, чи не форкають скакуни, стоїть корчма "Під оселедчиком". Навкруг неї котяться за сонцем золоті колеса соняхів. Там корчмар Сніданнячко, вийшовши на поріг, позирає на димар і вже по перших іскрах, що злітають угору, ворожить собі силу гостей. Але все те ген-ген…
А тут, ближче, праворуч, через березовий місток над потоком, що дзюрчить по камінні, біжить крута стежина і спинається на високий пагорб. На самій верхівці, за мурами й частоколами, блищать з-за дерев потьмянілі бані монастиря братів небораків.
Звільнення від чарів
В цей час воротар, брат Ослик, який прибрав це ім'я зі смирення, на честь того віслюка, що носив на спині самого господа бога, припадає оком до дірки в замку і зирить на дорогу, чи не йдуть прочани. Сонце хилиться до заходу й сипле золотий пил у пойняті сльозою очі. Але вже брат Калатал смикає за мотузку. Маленький дзвін заводить свою пісню. У всьому монастирі стукотять дерев'яні ступанці. Отець Живокіст кидає свою аптечку, де сушиться зілля, а отець Чорнилій витирає гусяче перо і притрушує піском дописану сторінку літопису. Роботі кінець. Пора на вечірню молитву. А дзвін котиться в небо, до птахів і білок, що мають пухнастими хвостами на вершечках старих монастирських горіхів.
Півень дає команду трохи перепочити. Цей малиновий дзвін у вечірній тиші заспокоює, подорожні почувають себе тут зовсім безпечно.
Знизу наближається хтось темноволосий, кучерявий, у чорній сорочці. За плечима в нього скринька, на ній сидить папуга. Хитруся підводиться на лікті й бурмоче:
— Дивіться, катеринщик!
Вже можна розгледіти буйну італійську чуприну й вигадливу краватку. У великих, з поволокою очах артиста відбивається вся краса вечора. Він граціозно вклоняється, і його товсті губи розтягуються в привітній усмішці.
— Де ж пробував ти, Чорний Баране? — питає капрал.
— Тут грав я, там грав я, мій милий пане, — відказує артист, ставлячи катеринку на підпірку.
Як нам відомо, барани — наймузикальніші тварини, навіть у нутрі в них криються багатющі запаси гармонії — славнозвісні баранячі кишки.
Тим часом Баранелло закрутив ручку. Забринів ніжний, мов дим, старовинний блабланський вальс.
Під його звуки шелестіли криноліни наших прабабок, віяла миготіли, мов крильця метеликів. По навоскованому паркету, залитому світлом кришталевих жирандолів, у залах, помножених дзеркалами, кружляли пудрені перуки, всміхались коралові уста, прикрашені кокетливою чорною мушкою. А вальс вився, немов вицвіла стрічка.
Баранелло крутив ручку, заплющившись від насолоди, друзі мовчали, заслухавшись.
Останній, може, линем раз
на крилах вальсу в пізній час…
За хвильку, може, ніч ураз
розлучить нас, погубить нас —
двох друзів вірних!
— Трьох друзів вірних, — поправляє Мишібрат, любовно обводячи поглядом стомлених супутників.
Біля катеринки збоку гойдалися прив'язані червоною мотузочкою солом'яні черевички. Півень, глянувши на засмаглі ноги Віолінки, тяжко зітхнув.
— Боса, боса, мов жебрачка. Як її таку віддати королеві? — забідкався він, потираючи крилом наморщене чоло. — Дай черевички, Чорний Баране, — попросив, підходячи ближче.
— Як сипнеш срібла, мій добрий пане.
Перешукав півень кишені, потім глянув на Мишібрата, але той заперечливо похитав головою.
— Грошей не маю, Чорний Баране.
— Дай сурму, дай сурму, мій щедрий пане. Дай! Дай!
— Чи ти здурів, капрале! — крикнула Хитруся. Це ж безглуздя.
Але Пипоть уже зняв з плеча шворку і недбалим жестом простяг катеринщикові свою стару заслужену сурму.
— Доволі ти мені попослужила. Іди тепер у достойні ратиці. Твій новий господар — воістину артистична душа, будь спокійна, він тебе шануватиме.
Баранелло висмикнув із землі підпірку й закинув катеринку на плечі.
Коли він приклав сурму до губів, щоб спробувати звук, розлігся жалібний прощальний рев. Кіт здригнувся.
— Це нечесно, не бери сурми! — крикнув він. — Така міньба — це підлість, це ганьба! Встидався б ти, Баране!
— Прощайте всі! І ти, вельможний пане! — Баранелло вклонився і поквапом пішов геть.
— Скільки світ стоїть, ще не плачено такої високої ціни за звичайнісінькі черевики.
— Який ти милий, капрале, — поцілувала його Віолінка, — таких гарних черевичків я зроду не мала!
— Гм… — мугикнув півень, скромно потираючи крила. — Я б зробив це для кожної босої дівчинки.
Він сів на камінь і взявся натоптувати люльку витрушеною з кишені тютюновою потертю.
І так друзі, щасливі, сиділи собі й відпочивали. Мишібрат дістав дратву й почав пришивати відірвану підошву. А Віолінка побігла до струмка. Сховалася за верболозом, скинула сукенку і давай хлюпатись у воді. Скупавшись як слід, заходилася прати свою вилинялу сукенчину. Вода в цьому закутку текла тихо, купки незабудок віддзеркалювались у ній голубими плямами. Віолінка ненароком зачерпнула відбиток квіточок, і сукенка набрала прегарного блакитного кольору. Дівчинка повісила її на гіллі, а сама сіла по пояс у воді й стала розчісувати сплутані зелені коси водоростей біля каменів. Раз у раз вона заливалася сміхом, бо табунці маленьких сріблястих рибок лоскотали їй п'яти.
Сонце червоною загравою просвічувало крізь дерева, птахи вже повертались у свої гнізда. Було тепло, мов улітку. Королівна накинула сукенку, вступила в солом'яні черевички. Охоплена ніжністю, бігла вона лукою туди, де дрімали її друзі. Ніби вперше помітила їхні схудлі мордочки, стурбовані погляди, і так схотілося виявити їм свою вдячність і відданість.
— Дивіться! — зірвавсь на ноги вражений Мишібрат. — Королівна, — прошепотів, — справжня королівна!
Дійсно, вода змила з неї всю поволоку від чарів та довгих мандрів. Волосся посвітліло і розсипалось по плечах золотими кучерями. Сукенка була блакитна, як небо, а на щирозлотих солом'яних черевичках блищали краплі роси, мов діамантові пряжки.
— Яка ти тепер гарна! — захоплено мовила Хитруся.
— І яке пишне вбрання! — шанобливо схилився півень.
Але королівна ніжно обняла їх, цілувала дзьоб і мордочки, гладила й міцно пригортала. Лише тепер друзі відчули, що вона по-справжньому їх любить.
— Для вас я — ніяка не королівна, мої дорогі, а просто Віолінка!
На хвилину спізнились
Сонце сідало, все більше червоніючи, а над землею стелилися сутінки.
— Ну, нам уже пора, — сказав капрал.
Усі взялися під руки й попростували серединою шляху.
— Для мене це найщасливіший день, — зітхнув півень.