Вона зробила порух — клубок скотився з її колін. Вона здригнулася, оглянулась на нього і, заслоняючи свічку рукою, обережним, гнучким і точним рухом нагнулася, підняла клубок і прибрала попередню позу.
Він дивився на неї, лежачи нерухомо, й бачив, що їй треба було після свого руху зітхнути на всі груди, але вона не наважувалась цього зробити і обережно переводила дух.
У Троїцькій лаврі вони розмовляли про минуле, і він сказав їй, що якби він був живий, він вічно дякував би богові за свою рану, яка ззела його знову з нею; але відтоді вони ніколи не розмовляли про майбутнє.
"Могло чи не могло це бути? — думав він тепер, дивлячись на неї і прислухаючись до легкого стального звуку дротиків.— Невже тільки на те так чудно звела мене з нею доля, щоб мені померти?.. Невже мені відкрилась істина життя лише для того, щоб я жив у брехні? Я люблю її більше за все на світі. Але що ж робити мені, коли я люблю її?" — сказав він, і він раптом мимоволі застогнав, за звичкою, яку він набув під час своїх страждань.
Почувши цей звук, Наташа поклала панчоху, перегнулася ближче до нього і раптом, побачивши його очі, які світилися, підійшла до нього легким кроком і нагнулася.
— Ви не спите?
— Ні, я давно дивлюсь на вас; я відчув, коли ви увійшли.. Ніхто не дає мені тієї м'якої тиші так, як ви... того сяйва. Мент так і хочеться плакати від радості.
Наташа присунулась ближче до нього. Об'личчя її променилось радісним захватом.
— Наташо, я занадто люблю вас. Більше за все на світі.
— А я? — Вона одвернулась на мить.— А чому занадто? — спитала вона.
— Чому занадто?.. Ну, як ви думаєте, як ви почуваєте в душі, у глибині душі, буду я жити? Як вам здається?
— Я впевнена, я впевнена! — майже скрикнула Наташа, пристрасним порухом взявши його за обидві руки.
Він помовчав.
— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її. Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала.
що так не можна, що йому треба спокою.
— Однак ви не спали,— сказала вона, стримуючи свою радість.— Постарайтеся заснути... будь ласка.
Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічка і знову прибрала попередню позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона задала собі завдання на пан-чосі і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.
Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у холодному поті тривожно прокинувся.
Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час,— про життя і смерть. І більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.
"Любов? Що таке любов? — думав він.— Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все зв'язане лише нею. Любов є бог, і померти — означає мені, часточці* любові, повернутися до загального і вічного джерела". Думки цг здалися йому втішними. Але це були тільки думки. Чогось неви-стачало в них, щось було однобічне, особисте, розумове — не було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув.
йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з'являється перед князем Андрієм. Він говорить з ними, сперечається, про щось непотрібне. Вони збираються їхати кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в" нього є інші, важливіші турботи, але говорить да.гіі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх, залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське — смерть — ломиться в двері, і треба втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню силу — замкнути вже не можна — хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.
Ще раз воно натиснуло звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки відчинилися беззвучно. Воно ввійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.
Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він помер, він зробив над собою зусилля і прокинувся.
"Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження",— раптом проясніло в його душі, і завіса, що ховала досі невідоме, була піднята перед його душевним'зором. Він відчув ніби звільнення перше зв'язаної в ньому сили і ту дивну легкість, що відтоді не покидала його.
Коли він, прокинувшись у холодному поті, заворушився на дивані, Наташа підійшла до нього і спитала, що з ним. Він не відповів їй і, не розуміючи її, подивився на неї чудним поглядом.
Це ось було те, що сталося з ним за два дні до приїзду княжни Марії. З цього ж Дня, як казав лікар, виснажлива гарячка набрала поганого характеру, але Наташа не цікавилась тим, що говорив лікар: вона бачила ці страшні, більш для неї безперечні, моральні ознаки.
З того дня почалось для князя Андрія разом з пробудженням від сну — пробудження від життя. І щодо тривалості життя воно не здавалось йому повільнішим, ніж пробудження від сну щодо тривалості сновидіння.
Нічого не було страшного і різкого в цьому відносно-повільному пробудженні.
Останні дні і години його минули звичайно і просто. І княжна Марія і Наташа, не відходячи від нього, почували це. Вони не плакали, не умлівали і останнім часом, самі почуваючи це, ходили вже не коло нього (його вже не було, він піщов від них), а коло найближчого спогаду про нього — коло його тіла. Почуття обох були такі сильні, що на них не впливав зовнішній, страшний бік смерті, і вони не вважали за потрібне роз'ятрювати своє горе. Вони не плакали ні при ньому, ні без нього, але й ніколи не говорили про нього між собою. Вони почували, що не цогли висловити того, що вони розуміли.
Вони обидві бачили, як він глибше і глибше, повільно і спо-
кійно, опускався від них кудись туди, і обидві знали, що так повинно бути і що це добре.
Його висповідали, причастили; всі приходили до нього прощатися. Коли йому привели сина, він приклав до нього свої губи й одвернувся, не тому, що йому було тяжко і жаль (княжна Марія і гЛаташа розуміли це), а лише тому, що він гадав, що це все, чого від нього вимагали; але коли йому сказали, щоб він благословив його, він виконав те, що вимагали, і оглянувся, наче питаючи, чи не треба ще що-небудь зробити.
Під час останніх здригань тіла, яке покидав дух, княжна Марія і Наташа були тут.
— Кінчилося?!—сказала княжна Марія після того,4як тіло його вже кілька хвилин нерухомо, холодіючи, лежало перед ними. Натадіа підійшла, глянула в мертві очі і поспішила закрити їх. Вона закрила їх і не поцілувала їх, а приклада губи до того, що було найближчим спогадом про нього.
"Куди він пішов? Де він тепер?.."
Коли одягнене, обмите тіло лежало в домовині на столі, всі підходили до нього прощатися, і всі плакали. •
Миколенька плакав від страдницького нерозуміння, що шматувало йому серце. Графиня і Соня плакали від жалю до Наташі і того, що його нема більше. Старий граф плакав від того, що незабаром, він почував, і йому доведеться зробити такий самий страшний крок.
Наташа і княжна Марія тепер теж плакали, але вони плакали не від свого особистого горя; вони плакали від благоговійного зворушення, що охопило їх душі перед свідомістю простого і урочистого таїнства смерті, яке учинилося перед ними.
СЕ
АСТИН4 ДРУГА
і
ля людського розуму недоступна сукупність причин явищ. Але потребу відшукувати причини вкладено в людську душу. І людський розум, не вникнувши в незчисленність і складність умов явищ, з яких кожна окремо може здаватися причиною, хапається за перше найзрозуміліше зближення і каже: ось причина. В історичних подіях (де об'єктом спостереження є дії людей) найдавнішим зближенням здається воля богів, потім воля тих людей, які стоять на найвиднішому історичному місці,— історичних героїв. Але досить тільки вникнути в суть кожної історичної події, тобто в діяльність усієї маси людей, що брали участь • у події, щоб переконатися, що воля історичного героя не тільки не керує діями мас, а й сама постійно керована. Здавалося б, усе одно — розуміти значення історичної події так чи інакше. Але між людиною, яка каже, що народи Заходу пішли на Схід тому, що Наполеон захотів цього, і людиною, яка каже, що це сталося тому, що мало статися, існує та сама різниця, яка існувала між людьми, що твердили, ніби земля стоїть тривко і планети рухаються круг неї, та тими, які казали, що вони не знають, на чому тримається земля, але знають, що є закони, які керують рухом і її і інших планет. Причин історичної події нема й не може бути, крім єдиної причини всіх причин. Але є закони, які Керують подіями, почасти невідомі, почасти такі, що їх ми лише намацуємо. Відкриття цих законів можливе лише тоді, коли ми цілком зречемося відшукування причин у волі однієї людини, цілком так само, як відкриття законів руху планет стало можливим лише тоді, коли люди зреклись уявлення нерухомості землі.
. Після Бородінського бою, захоплення ворогом Москви і спалення її, найважливішим епізодом війни 1812 року історики визнають рух російської армії з Рязанського на Калузький шлях і до Тарутинського табору—так званий фланговий марш за Красною Пахрою. Історики приписують славу цього геніального подвигу різним особам і сперечаються про те, кому власне-вона належить. Навіть іноземні, навіть французькі історики визнають геніальність російських полководців, говорячи про цей фланговий марш. Але чому воєнні письменники, а за ними і всі, гадають, що цей фланговий марш є вельми глибокодумним винаходом якоїсь однієї особи, що врятувала Росію і погубила Наполеона,— дуже трудно зрозуміти.