Коли Сивий Бобер прив'язав його за шию ременем і кінець ременя віддав Красеню Сміту, Біле Ікло зрозумів, що його бог наказує йому йти за цим чоловіком. І коли Красень Сміт прив'язав його у форті знадвору, то він знав, що чужий бог наказує йому лишитись тут. І коли він зламав волю обох богів, то, звісно, цим заслужив кару. Траплялося й раніше, — він то знав, — що собаки втікали від нового хазяїна до давнього, і в нього на очах їх так само бито, як оце його тепер. Біле Ікло був розумний, але у вдачі його існували сили, дужчі за розум. Однією з таких сил була вірність. Він не любив Сивого Бобра, а все ж навіть проти його волі, наражаючись на його гнів, був йому вірний. Цьому він не міг зарадити. Таким уже було його створено. Це була прикмета тільки його породи, прикмета, що вирізняла її з-посеред інших порід. Через неї вовк та дикий собака зреклися волі і не стали товаришами людині.
Після доброго побою Білого Ікла знову потягнуло у форт. Цей раз Красень Сміт прив'язав його за ломаку. Але нелегко зректися свого бога, а саме так було і з Білим Іклом. Сивий Бобер був його власним, осібним богом, і, всупереч волі цього бога, Біле Ікло усе тримався його. Правда, Сивий Бобер покинув і зрадив його, та це на Білого Ікла ніяк не вплинуло. Недарма віддався він йому беззастережно і тілом, і душею. Такий зв'язок легко не поривається.
Отож уночі, коли у форті всі поснули, Біле Ікло узявся за ломаку. Вона була суха й тверда і прив'язана так близько коло шиї, що він ледве-ледве дотягнувся зубами. Страшенно напруживши м'язи перекосивши вигнуту шию, він спромігся схопити зубами ломаку. Однак треба було безмежного терпіння й багато годин, перш ніж йому пощастило її перегризти. Такого ще ніколи не траплялось, жоден собака такого не зробив би. Але Біле Ікло зробив і рано-вранці вже трухцював із форту з огризком ломаки на шиї.
Біле Ікло був розумний. Та якби він був тільки розумний, то не повернувся б до Сивого Бобра, що вже двічі зрадив його. Але в ньому була ще й вірність, і він прийшов додому, щоб його було зраджено втретє. Він знову дозволив індіанцеві надіти на шию ременя, і знову Красень Сміт прийшов по нього. Тепер собаку побили ще жорстокіше.
Сивий Бобер байдуже дивився, як білий чоловік шмагав своїм батогом, і не заступився за Білого Ікла, бо він йому вже не належав. Після побою Ікло зовсім охляв. Виніжений південний собака здох би, але він вижив. Його життєва школа була суворіша, а сам він був з міцнішого матеріалу й надзвичайно живучий. Проте хоч як він тримався за життя, а тепер геть знемігся і не міг навіть повохнутись. Красень Сміт мусив з півгодини почекати, і тоді лиш Біле Ікло насилу звівся на ноги й, нічого не бачачи й хитаючись, поплентався за новим хазяїном у форт.
Цього разу його прив'язали вже на ланцюг, якому зуби не могли дати ради. Так само марно натужувався він, щоб відірвати дужку від колоди, куди її було прибито.
Минуло кілька днів. Пропивши все, Сивий Бобер витверезів і рушив Порк'юпайном проти води в далеку подорож назад до берегів Маккензі. Біле Ікло лишився у форті Юкон як власність напівбожевільної озвірілої людини. Тільки що міг знати собака про божевілля? Красень Сміт став Білому Іклу за справжнього, хоч і жахливого, бога. Щонайкраще — це був божевільний бог, але Біле Ікло не знав, що таке божевілля. Він знав одне, що мусить коритись волі свого нового хазяїна й виконувати всі його примхи й забаганки.
Розділ III
ЦАРСТВО НЕНАВИСТІ
У руках свого божевільного бога Біле Ікло став справжнім дияволом. Його прив'язано на ланцюг у загороді позаду форту, і тут Красень Сміт дрочив собаку й доводив до сказу своїми дрібничковими, а проте дошкульними знущаннями. Він незабаром помітив, що Біле Ікло нетерпимий до сміху і, назнущавшись з нього люто й немилосердно, конче починав брати його на глузи. Сміявся він голосно й зневажливо і в той же час тицяв глумливо на собаку пальцем. У такі хвилини Біле Ікло зовсім шаленів і в своїх нападах сказу був ще більше божевільний, ніж сам Красень Сміт.
Досі Біле Ікло був ворогом — щоправда, лютим ворогом — тільки своїй породі. А тепер він став ворогом геть усьому, і ще лютішим, ніж будь-коли раніш. Він був такий змордований, що сліпо й безглуздо ненавидів цілий світ. Ненавидів той ланцюг, що до нього був прикутий, тих людей, що заглядали до нього в шпарини між дошками; тих собак, що з ними приходили й гарчали на нього, а він не міг ніяк відповісти; ненавидів навіть ті дошки, що з них була його загорожа. Але найперше й найлютіше ненавидів він Красеня Сміта.
Той мав свою мету, коли поводився так з Білим Іклом. Одного дня навкруг загорожі зібралась юрба. Красень Сміт з дрючком у руці ввійшов до Білого Ікла, скинув йому з шиї ланцюга й вийшов. Відчувши себе вільнішим, Біле Ікло забігав по загорожі, силкуючись добутися до тих людей, що стояли надворі. Він був чудовий у своєму шаленстві. Повних п'ять футів завдовжки і два з половиною зростом, він був кремезніший за такого самого розміром вовка. Від матері він дістав трохи важчий від вовчого тулуб, не маючи на собі й жодної унції зайвого нагулу, важив понад дев'яносто фунтів. Він увесь був з одних м'язів, кісток та сухих жил — бездоганне тіло для бійця.
Двері в загорожу знову почали відчинятись. Біле Ікло спинився. Діялося щось надзвичайне. Двері прочинилися ширше, всередину вштовхнули величезного собаку й зараз же їх зачинили. Перед ним стояв мастиф. Біле Ікло ще ніколи не бачив такого собаки. Проте ні його зріст, ні хижий вигляд Білого Ікла не зупинили. Це було бодай не залізо й не дерево, а живе тіло, на якому він міг виявити свою ненависть. Він блискавкою скочив на мастифа й розшматував йому шию. Мастиф затрусив головою і хрипким гарчанням кинувся на Білого Ікла. Але той метлявся і в один бік, і в другий, спритно ухиляючись від супротивника і сам при тім устигаючи раз по раз шарпати його своїми іклами.
Люди круг загорожі кричали й плескали в долоні, і Красень Сміт в екстазі упивався насолодою, не зводячи очей з Білого Ікла, що розправлявся з чужим собакою. Для мастифа від самого початку не було жодної надії, занадто він був важкий і незграбний. Кінець кінцем Красень Сміт дрючком відігнав Білого Ікла, а його жертву виволік із загорожі хазяїн. Хто програв, ті посплачували заклади, і в руках Красеня Сміта задзвеніли гроші.
Незабаром Біле Ікло став уже нетерпляче дожидати, коли навкруг загорожі знов зберуться люди. Це щоразу провіщало бій, а бій — то був єдиний дозволений йому спосіб проявити його життєву снагу. Повсякчас катований і замкнений, з розпаленою ненавистю, він міг виказувати свою ненависть тільки тоді, коли хазяїн впускав до нього собаку. Красень Сміт добре зважував його силу, бо Біле Ікло завжди виходив переможцем. Одного разу до нього впустили трьох собак, одного по одному. Іншого дня — дорослого, щойно зловленого вовка. Ще іншого дня довелося йому битись із двома собаками заразом. То найжорстокіший був бій, і хоч він загриз обох супротивників, але й сам ледве дихав.
Восени, коли випав перший сніг, і річкою посунула зерняста крига, Красень Сміт купив собі й Білому Іклу місця на пароплаві, що йшов Юконом проти води до Доусона. На той час Біле Ікло уже мав славу на весь край. Скрізь про нього знали, як про "вовка-бійця", а його клітку на пароплаві завжди оточували цікаві. Він або люто гарчав на них, або лежав спокійно, з холодною ненавистю спостерігаючи їх. Та й як міг він їх не ненавидіти? Звісно, Біле Ікло не ставив собі такого запитання, він просто ненавидів їх до божевілля, і на тім кінець. Життя йому стало пеклом. Він не був створений для клітки, куди люди саджають диких звірів, а проте мусив у ній сидіти. І на нього глипали очима, тицяли крізь огорожу палиці, а коли він гарчав, ще й реготалися.
Таке було життя й такі були люди, що його оточували. Тій глині, з якої він був створений, вони надавали ще більшої хижості, аніж відміряла природа. Але природа дала йому здатність пристосовуватися. Там, де інший звір загинув би або впокорився, він пристосовувався й жив далі, зовсім не впокорений духом. Може, Красень Сміт, його найзапекліший ворог і кат, зрештою й зламав би неприборканий дух Білого Ікла, тим часом до цього ще було далеко.
Коли в Красеневі Сміті сидів сатана, то в Білому Іклі сидів другий, і вони скажено кидались один на одного. Раніше Біле Ікло мав доволі глузду, щоб скоритись людині, яка тримає дрючка в руках, тепер він зовсім його позбувся. Варто було тільки, щоб з'явився Красень Сміт, як на собаку нападав дикий сказ. А коли вони сходились і хазяїн дрючком припирав Білого Ікла до стіни, то й тоді він усе вив, гарчав і скалив зуби. Годі було його приборкати. Хоч як його немилосердно катували, він не переставав гарчати, і, коли Красень Сміт урешті відходив, услід за ним або чулося люте гарчання, або ж Біле Ікло, шалено виючи, кидався на залізні ґрати своєї клітки.
Коли пароплав прибув у Доусон, Білого Ікла зняли на берег. Але жив він і далі на очах у всіх, у клітці, завжди оточений цікавими. Його показували як "вовка-бійця", і люди платили по п'ятдесят центів золотим піском, щоб на нього подивитись. Йому не давали й хвилини спокою. Як він навіть спав, його підіймали гострим ціпком, бо публіка хотіла за свої гроші побачити те, що їй обіцяно. А щоб видовище було цікавіше, Білого Ікла раз у раз дрочили аж до люті. Та найгіршим за все була та атмосфера, в якій він жив. На нього дивились, як на найстрашнішого дикого звіра, і це ставлення передавалося йому крізь ґрати. Кожне слово, кожен обережний рух глядачів переконували Білого Ікла, наскільки жахлива для них його лють. Це тільки підсичувало вогонь його жорстокості. Наслідок міг бути тільки один — його лють сама себе підживляла й дедалі більшала, а це ще один доказ піддатливості матеріалу, з якого він був зроблений — здатність пристосовуватись.
Проте Білого Ікла не лише показували, а ще й використовували як професійного бійця. Час від часу — коли траплялася відповідна нагода — його брали з клітки й виводили до лісу за кілька миль від міста. Звичайно це бувало ночами, щоб випадково не дізналась кінна поліція. Через декілька годин, на світанку, сюди приходили глядачі й приводили собаку, з якою він мав битись.