— Нема такої людини.
Ісаак Гудпасчер давно переконався, що коли такий удівець, як він, виховує таку дочку, як Комфорт, то єдиним можливим педагогічним принципом має стати laissez-faire . Хай іде собі, куди хоче, і хвала провидінню та пам'яті предків, якщо вона повернеться додому цілою та здоровою.
Але зараз, стоячи біля вікна кабінету й дивлячись, як зникає вдалині чорний "харлей", на якому примостилась його дочка, обхопивши обома руками Греді Меткафа, Ісаак похмуро міркував, чи не час уже відкинути laissez-faire та придбати пару наручників.
Згодом він відмовився од цієї думки. Якщо взяти дочку в шори, вона зовсім здичавіє. Є лише два засоби зберегти статус-кво — це щодня лагідно напучувати Комфорт і щоночі потай виходити з дому та проколювати шини клятого "харлея".
Ісаак відійшов од вікна, сів за стіл і твердо вирішив цього вечора більше не думати про Комфорт. На нього чекала важлива робота: наступного тижня в місті влаштовувалось свято на честь воїнів патнем-лендінзької ракетної батареї, і він мусив написати дружелюбну передовицю до своєї газети.
Ісаак уже кілька днів підряд обмірковував, як краще виконати свій обов'язок, та поки що без будь-яких результатів. Він не бачив жодної причини радіти з того, що Пентагон вирішив встановити в місті "найки". Від армії він ніколи не ждав добра. Його зовсім не збили з пантелику заспокійливі завіряння Гвідо ді Маджо на останніх міських зборах. Вибухівка залишається вибухівкою, а солдати — солдатами, і ніякі демагогічні балачки не переконають його в тому, що встановлення ракетної бази не порушить звичайного життя в Патнем-Лендінгу.
Проте база вже споруджувалась, і було б нетактовно — щоб не сказати непатріотично — кричати пробі. Чи ж не краще поворушити розумом та ще раз спробувати скласти сердечну, дружню передову?
Ісаак заплющив очі й замислився. Потім важко зітхнув, узявся за перо і написав таке:
"Патнем-Лендінзький Тижневик" щиро вітає всіх офіцерів і солдатів ракетної батареї. Сподіваємось. що вам тут буде непогано.
А тим жителям Патнем-Лендінга, які не дуже захоплені приїздом солдатів, ми пропонуємо згадати, що батарея закупила сто акрів землі на Кормовому Пагорку. Коли б не це, то пагорок захопив би якийсь ділок і поставив би на ньому сотню будинків. Оскільки кожен будинок коштує в середньому 20 000 доларів, то виходить, що місто одержало б від цього 48 000 доларів майнового податку.
Та перш ніж оплакувати втрату цього прибутку, давайте зважимо інший аспект. Ці сто будинків були б продані сезонникам, які. На превеликий жаль, плодючі, наче кролі, про що ми не раз згадували раніше. Не можна сумніватися в тому, що в кожному з цих будинків було б народжено мінімум по троє дітей — дітей, яких довелося б навчати в наших громадських школах з розрахунку 635 доларів на голову щороку, а це означало б щорічну втрату на кожному будинку 1425 доларів. Тому ми й кажемо: "Милості просимо, дорогі армійці!" А коли слідом за вами прибудуть льотчики чи моряки, то їм також ми щиро скажемо: "Милості просимо!"
Комфорт і Греді сиділи на лавці в парку Високі Горіхи. Очі Комфорт сяяли від радісного збудження, щоки її ще досі горіли од вітру, у вухах стояв гуркіт мотора, в голові паморочилося від швидкої їзди, а на серці було приємно і легко.
— Греді з удаваною байдужістю взяв її за руку.
— Ти знову починаєш! — вправно відштовхнула його Комфорт. — Хочеш до госпіталю?
— Чого ти така недотика? — запитав він. — Пригорнись до мене.
— Я не люблю, коли мене мацають.
— А я не мацаю, — відповів Греді. — Ось дивись!
Він швидко, несподівано поцілував її в губи, і, на превеликий подив, Комфорт відчула, що це не так уже й неприємно.
— Ну що, подобається? — запитав Греді.
Вона глянула на нього широко розплющеними очима і мовчки, безтямно кивнула головою,
— Іди сюди.
Якось мимохіть Комфорт підсунулась до Греді. Він трохи підняв їй голову і вп'явся в губи. Комфорт обм'якла в його обіймах, але її правиця описала в повітрі коротку круту дугу і опустилася на його потилицю. Він враз відскочив, виючи від гострого болю.
— Хе-хе, пробач, Греді, — мовила Комфорт.
— За що це? — жалібно запитав він. — Мені здалось, що ти любиш цілуватися!
— Звичайно, люблю, — заспокоїла його Комфорт. — Поцілунки — чудова річ. Тільки тебе я терпіти не можу.
— Мерсі, — ображено буркнув Греді.
— Може, ти краще одвезеш мене додому? — сказала Комфорт.
— Мабуть, що так.
Вони мовчки сіли на "харлея". По дорозі від швидкості, вітру, шуму Комфорт знову сповнило п'янке почуття легкості. Вона міцно обхопила Греді, притулилась щокою до його спини і захоплено, хихикала на кожному повороті.
Під'їхавши до будинку Гудпасчерів, Греді заглушив мотор, допоміг Комфорт злізти з мотоцикла і почвалав слідом за нею до дверей.
— Слухай, ти ще будеш зі мною кататись?
— Ні, — рішуче відрізала вона.
— Чому?
— Тому, що ти шмаркач.
— Але ж щойно ти мене цілувала?!
— Комфорт знизала плечима.
— Це не твого розуму діло.
— Він ще раз почухав потилицю.
— Завтра я все таки під'їду. О'кей?
— О'кей! — сказала Комфорт.
Греді спантеличено глянув на неї.
— Ну й чудна ти!
— Еге ж, — кивнула головою Комфорт. — На добраніч.
— На добраніч!
Вони задумливо розійшлися. Комфорт подалася до себе в спальню, щоб полежати з відкритими очима на ліжку, поки не прохолоне її путиранська кров, а Греді — додому, почуваючи себе, як той Епіметей, що відкрив скриньку Пандори. Замок йому вдалося відімкнути, але скільки лиха вилетіло звідти!
Проте Греді не сумнівався, що успіху він все-таки досяг. Там, де зазнали поразки всі серцеїди школи імені Вебстера, він зумів одкрити рахунок. Звичайно, Комфорт трохи пришелепкувата, підступна й дужа, як кобила, та все ж таки він поцілував її, і вона поцілувала його, — а хто ще може цим похвалитися?
Його серце сповнилось почуттям заслуженої гордості. Не кожному дано перемогти такого могутнього супротивника. Хіба ж можна в таку ніч відлежуватися вдома? Перемогу треба святкувати!
Греді загальмував мотоцикл, розвернувся і полетів до ресторану Фетсо поділитися тріумфом зі своїми вірними васалами. Ледве зачувши рев "харлея", хлопці вискочили на вулицю.
— Ну, що? — з цікавістю закричали вони. — Ну? Ну?
— Я скажу коротко, — мовив Греді. — Очко!
Радісні крики розітнули вечірню тишу. Хлопці по черзі трясли йому руки, плескали по спині, куйовдили чуприну.
— Що я казав?! — мовив Греді, намагаючись стримати свою радість. — Поїхали до бара!
Він завів мотоцикл і дав газ. Хлопці скочили у свою таратайку і рушили слідом.
— Знаєте, як ми повинні дивитись на нього? — звернувся Ед.
— На Греді? — звів брови Чарлі.
— Мг, — мовив Ед.
— Як? — поцікавився Фред.
— Як на зразок для всіх нас, — мовив Ед. Всі урочисто кивнули головами і поїхали вслід за червоним вогником на крилі великого чорного "харлея".
16
У вівторок о чверть на першу пополудні Оскар Хоффа сидів у своєму кабінеті, люто гризучи сигару. Навпроти нього, круг столу, примостилося півдюжини агентів телереклами, одягнених в траурно-чорні костюми, що вважається шиком на Медісон-авеню. Оскар, який зараз менше всього думав про телерекламу, не запам'ятав імен агентів, коли ті йому представлялися. В нього чомусь склалося враження, що їх звали Дабами Хочкісами, і, справді, всі агенти, здавалось, відповідали на це ім'я.
Темою сьогоднішнього засідання була серія телепередач під назвою "Давид та Вірсавія", — сповнена пристрасті й вогню біблійна історія за участю самого бога-отця, яка розвивалася в такому шаленому темпі, що від нього мусило б розтанути серце будь-якого замовника. Проте замовник, трест "Лока-лола", був невдоволений. Незважаючи на дедалі зростаючу популярність "Давида та Вірсавії", попит на продукцію тресту не підвищувався, а в деяких районах навіть різко пішов на спад. Сьогоднішнє врочисте засідання агентів телереклами мало розв'язати цей сумний парадокс.
— Щодо мене, — мовив перший Даб Хочкіс, — то, на мій погляд, справжня причина криється в браку тотожності. Я, звичайно, не вивчав цього питання спеціально, але моя антена каже мені, що публіка не ототожнює царя Давида з трестом "Лока-лола".
— Правильно! — мовив другий Даб Хочкіс. — Ось де собака заритий. Тотожність! В цьому суть! Ми повинні якось ув'язати царя Давида з трестом "Лока-лола".
— Це не зовсім так, — мовив третій Даб Хочкіс. — В мене з цього приводу є свої міркування. Але вони можуть здатися вам настільки незвичними, що я краще не буду їх оголошувати.
— Шквар, старий, — мовив четвертий Даб Хочкіс. — Підіймай прапор на щоглу — ачей хтось відсалютує!
— Гаразд, — сказав третій Даб Хочкіс. — Словом, я гадаю, що ми забули про машину часу. Кожного разу, коли ми вкидаємо царя Давида в машину часу, він вискакує у двадцятому сторіччі з пляшкою "лока-лоли" в руках.
— Можливо, й так, — невпевнено зауважив п'ятий Даб Хочкіс. — Стривайте, а що, коли цар Давид відкриватиме банку з зеленим горошком? Га, Оскаре?
Оскар загарчав. Він уже давно навчився не звертати жодної уваги на патякання агентів телереклами під час спеціальних засідань. Сьогодні це було особливо легко, бо всі його думки заполонила інша тема — його дружина Анжела, чи, точніше кажучи, його екс-дружина Анжела.
П'ять днів тому Анжела повернулась із Рено вільною жінкою, і з того часу, собі на подив, Оскар почував себе страшенно нещасним. Спочатку він навіть зрадів, коли довідався про її намір домагатися розлучення. "Добре, що спекався!" — вигукнув він з характерною для нього галантністю й, не гаючись, залишив Анжелі будинок в Патнем-Лендінгу і переїхав до Нью-Йорка, викресливши, нарешті, із свого розпорядку дня дві кляті години ідіотського подорожування. Тепер він міг працювати стільки, скільки йому хотілося, вставати, коли заманеться, тримати по вічно увімкнутому на всю потужність телевізору в кожній кімнаті, мовчати цілісінькі дні. словом, уперше за багато років ніщо не порушувало його хорошого настрою. Але весь цей час він у душі сподівався, що Анжела облишить думку про розлучення ще до того, як закінчаться встановлені шість тижнів, і прибіжить додому, благаючи прощення.
Та цього не сталося. Вона повернулася вільною жінкою, і в Оскара раптом почалися несподівані болі в несподіваних місцях. Страждала гордість, боліло серце, інколи навіть гризло сумління.