Хлопчики і Тиквік кинулися всередину. Краєм ока Пітер помітив, як огидне сіре створіння, напівлюдина-напіввовк, стрибнуло на тендітного юнака приблизно одного віку з самим Пітером. Едмунд побачив Борсука і гнома, що каталися по підлозі, зчепившись, мов дикі кішки, а Тиквік носом мало не зіткнувся із жахливою відьмою з палаючими очима. Тиквік надовго запам'ятав цей гачкуватий ніс і випнуту нижню щелепу, цей рот, що нагадував щипці для розколювання горіхів, і цей моторошний совиний погляд, і брудні сиві патли, що звисали відьмі на очі. Відьма тримала доктора за горло і тільки клацнула на Тиквіка зубами, але промахнулася, а Тиквік змахнув мечем – і відьмина голова покотилася по підлозі. У ту ж мить зі столу впала свічка, і все поглинула темрява. Стало темно, як у льоху. У цій непроглядній пітьмі чувся лише тупіт ніг і хрипке дихання: хтось дрябався, хтось кусався, хтось махав мечем, хтось лупив у темряву кулаками, а хтось підборами. Нарешті все затихло.
– Еде, ти як там, Еде?
– Та ніби нічого, – натужно дихаючи, відгукнувся Едмунд. – Здається, я зловив цього зрадника Нікабрика. Він тут, піді мною, борсається.
– Так, та не так! – почувся чийсь сердитий голос. – Це ви мене осідлали. Злізайте-но, бо важкий, мов слоненя!
– Ох, перепрошую, Тиквіку, я ненавмисно, – вибачився Едмунд. – Усе, злажу, злажу…
– Бо-бо-бо, бу-бу-бу, – раптом забубонів та знову заборсався в темряві Тиквік, – що ж ви мені в рот черевик сунете? Він же не булка і не бублик!
– Королю Каспіане, де ви? Ви живі? – не звертаючи уваги на стогони Тиквіка, запитав Пітер.
– Живий, – почувся слабкий голос, – але хтось мене сильно вкусив.
Чиркнув сірник, і вогник освітив бліде і брудне обличчя Едмунда. Він нагнувся, понишпорив по підлозі та відшукав недогарок (ринку вже не використовували, бо скінчилася олія). Поставивши недогарок на стіл, Едмунд підпалив гніт, полум'я розгорілося, і з різних кінців печери попіднімалися люди і звірі. Шість пар очей, кліпаючи на світло, сторожко вдивлялися один в одного.
– Схоже, вороги наші полягли, – підсумував Пітер. – Ось відьма. Вона мертва, – Пітер відвів очі убік. – Ось Нікабрик. Він теж мертвий. А ось, як я розумію, перевертень. Давненько я їх не бачив. Вовча голова і людське тіло – так і завмер, як спостиг його меч, мабуть, саме перетворювався на вовка… А ви, я так розумію, і є той самий король Каспіан, про якого я скільки чув?
– Так, – відповів юнак. – Із ким маю честь розмовляти?
– Це ж сам Великий король Пітер власною персоною! – відрекомендував Пітера Тиквік.
– Благословенним будьте, ваша величносте! – вклонився Каспіан.
– І ваша величність також! – вклонився Пітер. – Ви, звичайно, розумієте, що ми тут не для того, аби захопити трон, а для того, щоб допомогти утвердитися на ньому законному королю.
– Ваше величносте! – пролунав скривджений голос за спиною у Пітера десь на рівні ліктя. Пітер обернувся. Перед ним стояв Борсук. Пітер нагнувся, обійняв його і поцілував у щетинисті щоки. І то були вам не дівчачі ніжності, а визнання королем великих заслуг Борсука.
– Спасибі тобі, о кращий серед борсуків, – сказав Пітер. – Спасибі за те, що жодного разу не засумнівався в нас.
– Ну що ви, ваше величносте, – зашарівся, якщо так можна висловитися, Борсук. – Я всього лише звір, простий звір, а ми, звірі, майже не змінюємося, тому й пам'ять у нас така довга. Справа борсуча в тому і полягає, аби берегти пам'ять минулих поколінь. Як же я міг засумніватися?
– А знаєте, – сказав Каспіан, – мені дуже шкода, що так вийшло з Нікабриком, нехай навіть він і зненавидів мене з першого погляду. Він зачерствів і знавіснів від довгих страждань і ненависті. От коли б ми відразу перемогли, він був би, звичайно ж, добрим і славним гномом… Я не знаю, чия рука завдала йому смертельний удар, і, чесно кажучи, радий цьому…
– Однак ви спливає кров'ю, – зауважив Пітер.
– Схоже, мене вкусив цей от… – Каспіан кивнув на перевертня, – з вовчою пащею.
Усі кинулися промивати і перебинтовувати рану (як відомо з народних переказів, укуси перевертнів надзвичайно небезпечні), а потім Тиквік сказав:
– Ну ось, поспішали ми до сніданку, поспішали, і нате вам!
Тиквік згадував про їжу щоразу, коли бував на волосинці від смерті, а останнім часом це траплялося досить часто.
– Тільки не тут, – озвався Пітер.
– Тільки не тут, – здригнувся Каспіан. – Потрібно попросити когось прибрати тіла.
– Пóгані цій місце у ямі, – розпорядився Пітер, – а тіло нещасного Нікабрика треба передати гномам – нехай вони поховають його за звичаями свого народу.
…Королівський сніданок, на який хлопці так прагнули встигнути всю дорогу від Кейр-Паравеля, все-таки відбувся в одному з численних темних закутків кургану. Утім, це навіть сніданком не назвеш: то був не той сніданок, що подають у палацах, і навіть не той, що зазвичай випадає англійським дітям. Каспіан і Корнеліус могли скільки завгодно мріяти про пиріг з олениною, а Пітер і Едмунд про яйця в мішечок і гарячу каву – замість цього кожен отримав по маленькому куснику холодної ведмедини (із кишені), по шматочку твердого сиру, невеличкій цибулинці й по ковтку студеної води з глечика. Сніданок відбувся у тиші.
Розділ 13
Великий король кидає виклик
– Отже, – сказав Пітер після того, як усі закінчили трапезу, – отже, з'ясуймо собі наше становище. Аслан і дівчатка, тобто я маю на увазі королеви Сьюзан і Люсі, перебувають десь недалеко від нас. Але як вони діятимуть і коли, ми не знаємо. Та добре знаємо інше: сидіти, склавши руки, вони не будуть. І ми, у свою чергу, маємо зробити все, що в наших силах… а сил у нас не так уже й багато. Їх не вистачить не лише для того, щоб узяти гору над Міразом, але навіть і для того, щоб дати йому бій у чистому полі. Чи не так, Каспіане?
– На жаль, так, Великий королю, – відповідав Каспіан. Багато в чому він був схожий на Пітера, проте страшенно ніяковів у розмові, мабуть, від того, що зустріч із великими королями з далекого минулого справила на нього надто глибоке враження.
– Тоді я відішлю йому виклик на двобій.
На якусь мить усі постовпіли – ідея була хоч і проста, та смілива, а головне – досі чомусь нікому не спадала на думку. Першим отямився Каспіан.
– Перепрошую, Великий королю, – промовив він, – але я б не хотів поступатися вам цим правом. Я мушу поквитатися за батька.
– Бач, – Пітер добирав слова, намагаючись не образити самолюбство Каспіана, – по-перше, тебе важко поранено, а по-друге, Міраз може попросту розсміятися на виклик від свого небожа. Ми ж знаємо, що ти справжній король і витязь, але він цього не знає і, як колись, вважає тебе за малого хлопчика. Тож йому буде якось і не до снаги відповідати на твій виклик.
– Але, сір, – звернувся до Пітера Борсук (він сидів поруч Пітера й просто-таки зазирав йому до рота), – із тим самим успіхом він може не прийняти виклик і від вас. А що йому до того: у нього й військо більше, і зброя краща; ще день-два – і нас можна брати змором… Навіщо ж йому лізти на кулю й ризикувати власною головою – не такий він бовдур!
– Може й не прийняти, – погодився, але не зніяковів Пітер, – а може і прийняти, це ми ще побачимо. Але навіть якщо і не прийме, то на обмін герольдами і всяку іншу нісенітницю у нас піде мало не весь день. А за цей день багато що може змінитися. Може статися таке, що Міразу й зовсім буде не до бойових дій – не забуваймо про Аслана! А ми тим часом учинимо огляд нашого війська, укріпимо позиції… Ні, я цілковито певен: необхідно посилати виклик, до того ж негайно! Докторе, у вас є чорнило і перо?
– Без них учений – як без рук, – із готовністю відгукнувся доктор Корнеліус.
– Тоді, коли ваша ласка, запишіть моє послання. Я диктую…
Доки доктор розпрямляв пергамен, гострив перо і збовтував ріг із чорнилами, Пітер прихилився до стіни й, замруживши очі, гарячково пригадував високомовний тон послань; а за місцевим літочисленням він стикався з ним уже досить-таки давно: за золотої доби Нарнії, тобто наче за доісторичних часів.
– Гаразд, – нарешті вимовив він, – ви готові, докторе?
Доктор умочив перо в чорнило, і Пітер продиктував. Вийшло ось що:
"Ми, Пітер, з ласки Аслана, а також за правом обрання, повеління та завоювання, Великий король Нарнії, імператор Самотніх островів, а також лицар найшляхетнішого ордену Лева та інше, інше і таке інше… Міразу, недостойному нащадку Каспіана Восьмого, колишньому лорд-протектору, а нині – самозваному королю Нарнії, переказуємо привіт…"
Тут Пітер трохи замислився, а чи не підправити "привіт" на "привітання", а заразом "недостойного" замінити на "достойного", що, так би мовити, більше личить стилю, але потім вирішив залишити все, як є.
– Ви встигаєте, докторе? – запитав він.
– "Нарнії", кома, "переказуємо привіт", крапка, – оголосив доктор.
– Добре. Абзац. "Запобігаючи непотрібним кровопролиттю, смертовбивству й іншим лихоліттям, які спричиняються війною на землях увіреного нам королівства, так, як і в ім'я захисту королівської честі та достоїнства возлюбленого брата нашого, короля Каспіана, ми, Пітер і таке ін., виявили високе наше побажання стятися з тобою, ваша Міразосвітносте, у чесному герці, сиріч двобої, щоби, поваливши тебе в порох, тим самим воскресити зганьблену і зневажену справедливість, якої потоптання тобою, найміразотніший та найміразенніший Міраз, полягало у позбавленні влади законного правом, дарованим нами і заморським звичаєм, короля Каспіана, а також у суперечному природі, підлотному і кривавому вбивству твого наймилостивішого короля і брата, Каспіана Дев'ятого. А тому ми, Пітер і таке ін., беззаперечно пропонуємо, вимагаємо і приказуємо тобі, ваша самозвана величавосте, прийняти кинутий нами виклик на названий двобій; передати ж сіє посланіє припоручаємо возлюбленому брату нашому Едмунду, колись королю та співправителю Нарнії, герцогу Ліхтарної пустки, графу Західних багн, лицарю благородного ордену Скрижалі, якого й наділяємо всіма повноваженнями для визначення, спільно з вашою Міразостійністю, умов вищезгаданого герцю. Написано у нашій резиденції, Аслановому кургані, дванадцятого травня місяця зеленого листя в рік правління короля Каспіана Десятого Нарнійського перший". Має спрацювати, – зробивши глибокий віддих, сказав Пітер. – Тепер ось що: Едмунду, тобто королю Едмунду, не гоже йти одному.