Вона кинула хату з чоловіком і дітьми й при-бігла сюди, щоб чимось допомогти в господарстві, на кухні, доглянути сиріт. А сироти не можуть поскаржитись, ніби про них забули. Навпаки, після маминої смерті всі стали до них ставитись уважніше — адже вони сироти! Були хвилини, коли босини здавалися їм справжнім святом. По-перше (і це найголовніше), не треба йти в хедер. По-друге, їм дають солодкий чай з булкою — це для них зовсім незвична річ, і раз у раз щупають їм голівки й животики, розпитуються в них про шлунок. У них, виявляється, є шлунок! А сидіти разом з батьком на одній ковдрі, дивитися, як він, наморщивши широкого лоба, заглибився в книгу Йова, спостерігати щоразу нових відвідувачів, чоловіків і жінок, що приходять утішати жалобників. При-ходячи, вони чомусь не вітаються й, виходячи, не прощаються, дивно моргають очима й невиразно мимрять якісь чудні слова: "М... м... м... Сіон і Єрусалим..."
Для малого шибеника Шолома оці візити були справжнім скарбом — перед ним проходила ціла галерея різноманітних типів і образів, що так і просилися на папір. Перший приходить дядько Пиня, не сам-один, а з обома синами в довгих сурдутах, Ісроликом та Іциком, про яких уже була мова. Сини мовчать, а дядько Пиня, закачавши рукави, починає тлумачити закон про босини, коли, власне, вони мають скінчитися — вранці чи ввечері. Нарешті він підводиться й каже, що подивиться ще в деякі книги й уточнить це питання. На прощання він тільки скоромовкою мимрить разом із синами: "Сіон і Єрусалим" і зникає. Потім з'являється тітка Хана з дочками й одразу зчиняє
8*
115.
крик: "Годі! Годі! Досить оплакувати маму, вона однаково не воскресне!" Перед тим, як піти, тітка Хана каже, що тут страшенно душно, нюхає табаку з маленької срібної табакерки й починає галасувати, щоб розчинили хоча б одно вікно, а то задихнутися можна!.. Далі приходить тітка Тема — беззуба жінка, що весь час похитує головою і обличчя в неї сміється, а очі плачуть. Вона намагається всіх утішити й сповіщає новину: усі, мовляв, помремо...
Це — рідня. Потім приходять чужі люди. Різні люди. Такі, що вірять у бога й в потойбічний світ, і такі, що не дуже вірять. Ось, наприклад, Арнольд з Підвірок з усього глузує. "Нема закону й нема судді,— каже він.— Адже виразно сказано: "Нема різниці між людиною й твариною". Просто страшно слухати те, що цей Арнольд твердить! Проти самого господа бога та його месії! І все в нього виходить так гладко, виразно! Він єдиний, виходячи, прощається. Та це не дивно — адже людина ні в що не вірить! Цікаво знати, що станеться з таким Арнольдом, коли він помре? "Мене можете одразу після смерті спалити у вогні й попіл розвіяти по всьому світові, мені цілком байдуже",— каже Арнольд і дістає від баби Минди доброго прочухана: "Мовчіть, не хочу навіть слухати такі ваші слова!" А Арнольд тільки сміється й іде собі. Далі з'являється Йося Фрухштейн, з великими зубами, і картає батька за те, що той так побивається. "Я,— каже,— не сподівався від батька такого". Додя, син Іцхока-Вігдора, каже те саме. Він присягається, що якби в нього таке сталося, то, ха-ха, слово честі, кинув би монету в карнавку Меєра-чудотворця. Коли Додя виходить, зчиняється сміх, бо всі знають, яка в нього жінка. Його Фейга-Перл — це справжній "скарб"! Хвалити бога, вже можна й посміятися. Батько все ще заглядає в книгу Йова, але він уже не плаче так, як у перші дні, і вже не сердиться на дядька Пиню, коли той докине слівце про одруження. Він тільки зітхає, стогне й каже:
— Що його робити з дітьми? З дітьми що його робити?
— З дітьми що робити? — озивається дядько Пиня, погладжуючи бороду.— Старші вчитимуться, як і раніш, а молодших відішлеш до їхнього діда в Богуслав.
Він має на увазі діда Мойше-Йосю й бабу Гітл з маминого боку, яких діти ніколи не бачили, тільки чули, що десь далеко, у місті Богуславі, вони мають дуже багатих діда й бабу. Отже, їх збираються відіслати. Це якраз непо-116 гано. По-перше, сама подорож чого варта! По-друге, вони побачать нове місто. А знайомство з дідом та-бабою, яких вони ніколи не бачили, теж цікаво! Виникає лише одне питання: кого дядько Пиня вважає старшими, а кого молодшими? Нема сумніву, що хлопчика, якому вже минуло тринадцять років, хай він навіть менший за цуценя, слід вважати старшим. Це так зацікавило Шолома, що він майже перестав думати про матір, по якій він щоранку й щовечора проказує кадиш, про батька, який все ще зітхає й стогне, про скарб, за яким так тужить. Тепер його цікавило щось зовсім інше: подорож до нового великого міста, до Богуслава, до діда Мойше-Йосі й баби Гітл, що" як люди кажуть, такі багаті, такі багаті!..
36
БІЛЯ ДНІПРА
Подорож до Богуслава. — Балагула Шимен-Волф — мовчун. —Дожидаючи порома. — Балагула молиться на березі річни.—— Ревна молитва
Якось наприкінці літа, перед осінніми святами, під'їхав фургон. В нього посадили молодших дітей, чотирьох братиків і двох сестричок,— тринадцятирічний Шолом теж був серед них,— дали їм із собою по дві сорочки, їжі днів на два й листа до діда Мойше-Йосі та баби Гітл і разів двадцять наказали, щоб були обережні, коли переправлятимуться поромом через Дніпро.
Переїжджати через Дніпро, та ще поромом! Ніхто з дітей ніколи не бачив порома й навіть не уявляв собі, що воно таке. Але вони здогадувалися, що це, мабуть, непогана річ. І діти забувають, що в них померла мати, забувають геть усе й думають тільки про подорож, про Дніпро, про пором. Але їм нагадують про мамину смерть. Адже є баба Минда, яка їм наказує ще раз і ще раз, щоб не забули, боронь боже, проказувати кадиш по мамі. Вона гладить дітей холодними, слизькими пальцями, цілує їх У щічки й прощається з ними назавжди, навіки, бо тільки господь бог знає, чи їй доведеться коли-небудь знову їх побачити... Серце віщувало їй правду. Коли діти через деякий час повернулися з Богуслава, баба Минда вже була там, де їхня мати,— могила біля могили. І тепер батько проказував кадиш по своїй мамі разом з дітьми, які поминали свою неньку. То був рік поминань, рік холери. Багато людей втратили своїх близьких, уся синагога проказувала кадиш.
Які різні люди є на світі! Наскільки балагула Меєр-Велвл, що возив дітей з Воронкова в Переяслав, був жвавий, моторний і балакучий, настільки балагула Шимен-Волф, що возив дітей з Переяслава в Богуслав, був якийсь (Страшенно похмурий, сонний, мовчазний. Хоч кіл на голові йому теши, хоч з гармат стріляй в нього, він ані слова не іскаже: крім як: "Сідайте на воза!" або: "Злазьте з воза!" Дітей мучила цікавість: чи скоро покажеться Дніпро, коли вони переправлятимуться поромом і що воно таке, пором? Але нічого не вдієш — людина мовчить, та й годі! Сидить .собі, як опудало, на передку, підстьобує коней, прицмокує на них товстими губами, і час від часу чуєш тільки окремі іслова: "Но-о, холери, бодай холера на вас!" або: "Но-о, падла, щоб ви здохли!" А іноді він шепоче щось самому ^обі або співає тоненьким голоском. То він проказує напам'ять псалми.
Так само, як люди бувають різні, так, пробачте за порівняння, і коні бувають з різним норовом. Коні Шимен-Волфа дуже нагадували свого хазяїна: вони теж були сонні та ще мали звичку чхати. Цілу дорогу вони чхали, форкали, обмахувалися хвостами й ледве-ледве перебирали ногами. Здавалося, що вони отак чвалають страшенно довго й бозна-коли дістануться до якогось селища. Навколо — небо, земля, пісок. Пісок без кінця-краю. Та от коні раптом зупиняються, Шимен-Волф злізає з фургона і, доспівавши своїм тонким голоском: "Бла-аженні-і ті, що упо-ова-ають на ньо-го...", звертається до дітей: "Злазьте з воза!" Діти вилазять з фургона. Що сталося? Нічого. Дорога піщана, і коням важко, тому доведеться трохи пройтись пішки. Хай так, не страшно, хай буде пішки. Навпаки, пішки навіть веселіше. Погано тільки те, що наймолодша сестричка, якій тільки минув один рік, не хоче залишатися сама в фургоні, і вона плаче. Доводиться нести її на руках, що вже не дуже приємно. Щастя, що це триває недовго. Незабаром дорога стає кращою, і Шимен-Волф наказує дітям: "Сідайте на воза!" Діти залазять у фургон і розлягаються там, аж поки знову не починається глибокий, грузький пісок. Тоді знову лунає наказ: "Злазьте з воза!", а потім: "Сідайте на воза!" Але що це там блиснуло вдалині? Що там яскріє, мов скло, леліє на сонці сріблом, і мерехтить, і блимає? Невже це Дніпро? Дітям не сидиться у фургоні. А фургон, як на те, котиться поволі-поволі, бо щоб дістатися до Дніпра, треба подужати не одну смугу глибокого, аж до колін, грузького жовтого піску. Поволі, ледве-ледве ступають конячки, насилу витягуючи ноги з піску. Колеса глибоко грузнуть, віз крекче, і Дніпро поступово вимальовується в усій своїй красі й величі. Так, це він, Дніпро! Він блискотить, міниться на сонці й усміхається до юних гостей, які вперше прибули, щоб вітати древнього діда: "Мир тобі, діду, як ся маєш?"
Високий, зелений, подекуди пожовклий побережний очерет, що відбивається у воді своїм довгим гостроверхим листям, надає старому особливої принади.
Тихо. Далеко й широко розлігся Дніпро, як море, і вода мчить кудись, нечутно мчить. Куди? Це — таємниця. Блакитне небо дивиться згори вниз і відбивається у воді разом із сонцем, яке ще не спустилося до обрію. Прозоре небо, прозора вода, прозоре повітря й чистий пісок. І тиша навкруги, благодатна тиша. І широчінь, безмежна широчінь! І згадуються слова псалма: "У просторі — господь бог..." Фррр! — з криком випурхнув з очерету якийсь птах. Мов стріла, прорізав він чисте, непорушне повітря і почав ширяти зигзагами високо-високо, та скоро, ніби роздумавши, спустився зигзагами й зник у жовто-зеленому очереті. І хочеться, мов той птах, випурхнути з фургона й ширяти над водою або хоча б роздягтися догола, стрибнути у воду, хлюпатись у ній і плисти, плисти, плисти...
— Злазьте з воза! — командує раптом Шимен-Волф і перший вилазить з фургона, застромлює батіг за пояс, підносить долоні до рота і, задерши голову, кричить дивним, глухим, наче з порожньої бочки, голосом:
— Поро-о-о-ом! Поро-о-о-ом!
Пором, видно, жива істота, що перебуває десь на тому березі, і його треба викликати. І дітлахи, вилізши з фургона, розминають затерпле від довгого сидіння тіло й починають гукати разом з балагулою пором.