Георг загородився кошелями, мішками. Тікати вже було пізно. Хтось заступив вхід, у сараї стало темно" Тінь жінки: він розрізняв край спідниці. Вона прошепотіла:
– Георге?
Георг мало не скрикнув. Йому перехопило подих.
– Георге! – повторила дівчина, трохи розчаровано.
Потім сіла на долівку біля дверей. Георгові було видно її туфлі, товсті панчохи, а між колінами спідницю з грубої тканини, на якій лежали її руки. Його серце калатало так гучно, що він боявся – ось вона почує і скочить з місця.
Але вона прислухалася до чогось іншого. Почулись упевнені кроки. Дівчина радісно скрикнула:
– Георге! – Вона стулила коліна і натягнула на них спідницю. Тепер Георг побачив і її обличчя. Воно здалося йому дуже гарним. Та хіба може бути не гарне обличчя, залите місячним сяйвом і сповнене сподівання любові!
Нахиливши голову, увійшов другий Георг і зразу ж сів біля неї.
– Ну, бачиш, ось і ти, – сказав він і вдоволено додав – А ось я! – Вона тихенько обняла його, притулилася щокою до його обличчя, не цілуючи і, мабуть, не бажаючи поцілувати. Вони про щось заговорили між собою так тихо, що Георг не міг нічого розібрати. Потім другий Георг розсміявся… Тоді знову стало так тихо, що Георг чув, як другий Георг гладить рукою її волосся, її блузу. При цьому другий Георг промовив:
– Моя кохана. – Потім тихо додав – Ти для мене – все на світі.
Дівчина відказала:
– Це неправда.
Він міцно поцілував її. Кошелі розкотились, крім тих, що Георг понаставляв перед собою.
Дівчина сказала трохи зміненим, дзвінким голосом:
– Якби ти знав, як я тебе кохаю!
– Справді? – сказав другий Георг.
– Так, над усе… Ні! – крикнула вона раптом.
Другий Георг розсміявся. Дівчина сказала сердито:
– Ні, Георге, тепер іди.
– Я вже йду, – сказав другий Георг, – скоро ти зовсім позбудешся мене.
– Як це? – збентежено спитала дівчина.
– Наступного місяця мене беруть до війська.
– О боже!
– Чому? Це непогано. Нарешті кінчиться ця муштро щовечора, жодної тобі вільної хвилини.
– Там тебе ще більше муштруватимуть.
– Ну, це вже зовсім інше, – сказав хлопець. – Там, нарешті, станеш справжнім солдатом, а тут ми тільки граємось у солдатиків. Альгайєр теж так каже. Послухай-но, а чи не ходила ти минулої зими з Альгайєром до Гайдесгайма на танці?
– Ну то й що? – відповіла дівчина. – Я ж тебе ще й не знала. Та з ним не було так, як у нас тепер. Інший Георг розсміявся.
– Не так? – сказав він.
Він міцно її обійняв, і дівчина вже нічого не казала.
Згодом вона промовила сумно, наче втратила свого коханого в темряві серед бурі:
– Георге!
– Еге, – весело відгукнувся він.
Вони знову сиділи як перше, дівчина, піднявши коліна, тримаючи руку хлопця в своїх руках. Вони дивилися f далечінь крізь розчинені двері, в повній злагоді між собою, з полем і тихою ніччю.
– Он там, пам'ятаєш, ми гуляли, – сказав другий Георг. – Ну, мені вже час додому…
Дівчина сказала:
– Я боятимуся, коли ти підеш.
– Я ж іще не йду на війну, – сказав він, – поки що тільки до армії.
– Я не про те думаю, – сказала дівчина. – Коли ті? підеш від мене зараз.
Другий Георг розсміявся:
– Дурненька. Я ж можу завтра прийти знову. Тільки не плач. – Він почав цілувати її очі й обличчя. – От ти із знову всміхаєшся, – сказав він.
Дівчина відповіла:
– В мене сміх і сльози – все разом.
Коли другий Георг пішов полем, а дівчина стежила очима за його постаттю, осяяною блідим світлом місяця, що було вже не сріблясте, а білувате, справжній Георг побачив, що обличчя в неї зовсім не вродливе, а кругле й плоске. Йому було шкода дівчини, він боявся, що другий Георг не прийде до неї завтра. Її обличчя теж скривилося від страху. Вона примружила очі, наче шукала вдалині якусь маленьку непорушну точку. Вона зітхнула й підвелася. Георг ледь ворухнувся. Перед дверима тепер лежав тільки тонесенький місячний промінь, та й він зник, бо вже бралося до світання.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
І
Генріха Кюблера тієї ж ночі привезли у Вестгофен для очної ставки. Спочатку він зовсім заціпенів і мовчки дозволив вивести себе з квартири Еллі. Дорогою він раптом розлютився і почав бити кулаками конвойних – так зробила б усяка нормальна людина, коли б на неї напали розбійники.
Його по-звірячому побили і закували в ручні кайдани; отупілий, нічого не тямлячи, Генріх, мов лантух, перекочувався на колінах конвойних. Коли його привезли в табір і штурмовики побачили, який він побитий, вони вирішили, що наказ комісара – не чіпати в'язнів перед допитом – на цього чоловіка аж ніяк не поширюється, бо стосувався тільки тих, кого привозили цілими і неушкодженими. На мить запала мертва тиша, відтак почулося глухе дзижчання, немов сюди летів цілий рій комах, потому зойкнула людина, згодом долинув шум і тупіт ніг, потім, мабуть, знову настала тиша. Чому ж "мабуть"? Бо цього ніхто ще не бачив і коли хтось починав це описувати, серце його калатало, мов несамовите.
Генріха Кюблера, покаліченого до невпізнання, винесли непритомним. Фаренбергові доповіли: приставлено четвертого втікача – Георга Гайслера.
Відтоді як два дні тому коменданта Фаренберга спіткало лихо, він так само не спав, як і втікачі. І його волосся стало братися сивиною. І його обличчя почало марніти.
Коли комендант думав над тим, чим він ризикує і що втратив, він корчився, стогнав і метався серед переплутаних електричних і телефонних проводів, що стали вже непотрібні.
Між вікнами висів портрет фюрера, який – так з гордістю думав Фаренберг – надав йому найвищу владу коли не цілком, то майже безмежну. Панувати над людьми, над їхніми тілами і душами, бути володарем їхнього життя й смерті – хіба це не всемогутність! Дужі чоловіки стоять перед тобою струнко, і ти можеш їх зламати одразу чи поволі, бачиш, як ці люди, що мить тому були такі сміливі й горді, раптом полотніють і щось белькочуть від смертельного страху. Одних повбивали на смерть, з інших зробили зрадників, декого відпустили, але з зігнутою спиною, із зламаною волею.
Здебільшого насолода від влади була повною, але іноді щось псувало її на допитах, особливо на допитах Георга Гайслера. Насолоду труїло щось невиразне, невпійманне, в'юнке, мов ящірка, не відчутне на дотик, невразливе й незнищенне. Під час допитів Гайслера завжди був оцей його погляд, оця усмішка, якесь сяйво на пиці, скільки б по ній не били. З надзвичайною виразністю – так інколи марять божевільні – комендант уявив собі, як усмішку на Гайслеровому обличчі нарешті поволі гасять і навіки засипають кількома лопатами землі.
Увійшов Цілліх.
– Пане коменданте… – Він задихався, вигляд у нього був зовсім розгублений.
– Чого вам?
– Не того привезли.
Він завмер, бо Фаренберг раптом рушив просто на нього. Правда, Цілліх не ворухнувся б навіть, аби Фаренберг ударив його. Досі Фаренберг, невідомо чого, не зробив йому жодного докору. Та й без докорів дуже тіло Цілліха було сповнене невиразного почуття провини й відчаю.
Він задихався.
– Той, кого вони вчора ввечері арештували у Франкфурті, в помешканні Гайслерової дружини, – не наш Гайслер. Сталася помилка.
– Помилка? – перепитав Фаренберг.
– Так, помилка, помилка! – повторив також і Цілліх, наче в цьому слові було щось утішне. – Просто якийсь залицяльник цієї жінки. Я його добре роздивився. Нехай би йому спотворили пику на все життя, я все одно пізнав би своє чадо.
– Помилка… – промовив Фаренберг. Здавалося, що він над чимось думає.
Цілліх нерухомо дивився на нього з-під важких повік.
Нараз у Фаренберга почався напад люті. Він заревів:
– Ну що це тут за освітлення! Чекаєте, щоб я вас у все тикав носом? Невже нікому вкрутити нову лампочку? Монтера у нас нема, чи що? А надворі що робиться? Котра зараз година? І що це за туман? Боже мій, щоранку те саме!
– Осінь, пане коменданте.
– Осінь? А оті паскудні дерева? Негайно спиляти верхівки! Мерщій! Мерщій! Мерщій!
За п'ять хвилин у комендантському бараці й біля нього почалося щось схоже на роботу. Кілька в'язнів під наглядом штурмовиків зрізували верхівки платанів уздовж барака номер три. В'язень, електромонтер за професією, також під наглядом, порався біля вимикачів. Знадвору до Фаренберга долинали тріск гілок і вищання пили, а тим часом монтер лежав на животі і закріплював провід. Глянувши вгору, він стрівся з поглядом Фаренберга. "Такого погляду, – розповідав він два роки по тому, – я зроду не бачив. Я подумав, що цей мерзотник зараз почне так по мені танцювати, що хребет у мене трісне. Але він тільки пхнув мене ногою під зад і сказав: "Мерщій, мерщій…"
Нарешті увімкнули мої лампи, вони горіли добре, і їх одразу вимкнули. Стало світліше, бо верхівки платанів зрізали, та й взагалі вже зовсім розвиднілось…"
Тим часом Генріха Кюблера, все ще непритомного, передали табірному лікареві. Комісари Фішер і Оверкамп повірили, що Цілліх не помилився: цей чоловік не Георг Гайслер; але були й такі, що після огляду до невпізнання покаліченого Генріха з сумнівом знизували плечима. Комісар Оверкамп весь час тихенько насвистував – власне, це був не свист, а шипіння: він так завше робив, коли лайки було замало. Фішер чекав, затиснувши телефонну трубку між вухом і плечем, поки Оверкамп перестане шипіти. Оверкамп не боявся темряви. В їхньому кабінеті все ще панувала ніч, віконниці були зачинені, горіла звичайна настільна лампа. Яскраву переносну лампу засвічували тільки на час допитів. Фішер ледве стримувався, так йому хотілося жбурнути цю лампу в обличчя начальникові, щоб він, нарешті, перестав шипіти. Але тут подзвонили з Вормса, і шипіння вщухло саме по собі. Фішер вигукнув:
– Валлау впіймано!
Оверкамп сам узяв трубку і почав щось записувати.
– Так, усіх чотирьох, – сказав він і додав: – Квартиру запечатати. – І далі:– Привезти сюди.
Він прочитав Фішерові те, що записав:
– "Коли позавчора у зазначених містах перевіряли відповідні списки, то, крім родичів Валлау, було виявлено іще цілий ряд зв'язаних з ним осіб. Всім їм учора ж вчинили допит. Підозра впала на кондуктора Бахмана; у тридцять третьому він два місяці просидів у таборі, був звільнений під нагляд поліції. Це допомогло минулого року – пам'ятаєте справу Віланда? – натрапити на слід Арльсберга. Відтоді Бахман до політики більше не вдавався… На першому і другому допитах він усе заперечував.
Але вчора на нього добре натиснули, і він, нарешті, заговорив.