Решта напису — сіріша, бо її довелося висушувати вимочкою. Якби весь напис було зроблено й просушено вимочкою одразу, то всі слова були б однакового кольору. Ця людина написала на конверті ім'я, а потім уже — адресу, з чого видно, що адреси вона спочатку не знала. Це, зрозуміло, дрібниця, але для мене нема нічого важливішого за дрібниці. Дозвольте-но поглянути на лист. О! У нього було щось вкладено!
— Так, там був перстень. Його перстень із печаткою.
— А чи ви певні, що це почерк вашого чоловіка?
— Один із його почерків.
— Один із почерків?
— Так він пише, коли поспішає. Звичайно він пише зовсім по-іншому, але цей почерк я теж добре знаю.
"Люба, не бійся. Все скінчиться добре. Сталася жахлива помилка, потрібен час, щоб її виправити. Наберися терпіння.
Невіл".
— Написано олівцем на листку, видертому з книги у восьму частину аркуша, без водяних знаків. Так! Відіслано сьогодні з Ґрейвсенда людиною, в якої чимось був забруднений великий палець. Ця особа, якщо я не дуже помиляюся, жує тютюн... Ви все-таки переконані, що це почерк вашого чоловіка, мадам?
— Так. Це писав Невіл.
— Його відіслано сьогодні з Ґрейвсенда. Що ж, місіс Сент-Клер, хмари розвіюються, хоч я й не можу ще сказати, що небезпека минула.
— Але він має бути живий, містере Холмсе!
— Якщо це не спритна підробка, щоб збити нас зі сліду. Перстень врешті-решт ні про що не свідчить. Перстень могли в нього відібрати.
— Ні, ні, це його, його власний почерк!
— Добре. А якщо, наприклад, листа написано в понеділок, а відіслано сьогодні?
— Це можливо.
— А за цей час багато чого могло статися.
— О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з ним усе гаразд. Ми обоє такі близькі, що я одразу відчула б, якби з ним сталося лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав палець, і я одразу кинулася до нього з їдальні, бо почула, що з ним щось скоїлося. Невже ви думаєте, що я не відала б про його смерть, якщо відчуваю навіть такі дрібниці?
— Я добре знаю, що жіноче чуття часом цінніше за будь-які логічні висновки. Цей лист теж, здається, якнайкраще свідчить про те, що ви маєте рацію. Але якщо ваш чоловік живий і може писати листи, чому він не повертається до вас?
— Не знаю. Це щось неймовірне.
— А в понеділок, від'їжджаючи, він нічого вам не казав?
— Ні.
— І ви здивувалися, побачивши його на Свондам-Лейн?
— Так, дуже.
— Вікно було відчинене?
— Так.
— Він міг покликати вас із вікна?
— Міг.
— Але він, як я зрозумів, вигукнув лише щось недоладне?
— Так.
— Він волав рятунку, як вам здалося?
— Так. Він вимахував руками.
— А може, то був вигук здивування? Він сплеснув руками з несподіванки, що бачить вас?
— Може, й так.
— І вам здалося, що його відтягли назад?
— Він зник так раптово...
— Він міг просто відскочити. Ви більш нікого не бачили в тій кімнаті?
— Ні, хоча цей страховидний жебрак зізнався, що був там, а матрос стояв унизу, біля сходів.
— Саме так. Ваш чоловік, якщо ви встигли помітити, був одягнений як завжди?
— Так, але на ньому не було комірця й краватки. Я добре бачила його голу шию.
— Чи згадував він коли-небудь у розмові з вами Свондам-Лейн?
— Ніколи.
— А чи не помічали ви, щоб він курив опій?
— Ніколи.
— Дякую, місіс Сент-Клер. Це основні деталі, які я хотів прояснити до кінця. Тепер ми підвечеряємо й ляжемо спати, бо завтра на нас, можливо, чекає клопіткий день.
Нам віддали велику, затишну кімнату з двома ліжками, і я швидко ліг, бо вся ця ніч, повна пригод, утомила мене. Але Шерлок Холмс був такою людиною, що ладна, розв'язуючи загадку, не спати цілісінькі дні або й тижні — розмірковувати, порівнювати факти, розглядати справу з кількох точок зору, аж поки не вдасться або впоратися з нею, або переконатися, що таким чином її не здолати. Я зрозумів, що він і зараз ладен просидіти без сну цілу ніч. Він скинув піджак і жилет, надяг просторий синій халат і взявся складати докупи подушки з ліжка й крісел. Спорудивши з них щось на кшталт східного дивана, він умостився на ньому, схрестивши ноги й поклавши перед собою пачку дешевого тютюну та коробочку сірників. У тьмяному світлі лампи я бачив, як він сидить там із старою вересовою люлькою в роті, в хмарах сизого диму, байдуже втупившись очима в стелю, мовчазний, нерухомий; лампа освітлювала його суворе орлине обличчя. Так сидів він, коли я засинав, і так само сидів він, коли я прокинувся від несподіваного його вигуку й побачив, що вся кімната осяяна літнім сонцем. Люлька й досі стирчала в нього в роті, кімната була повна тютюнового туману, а від пачки тютюну, яку я бачив увечері, не зосталося ні крихти.
— Прокинулися, Ватсоне? — спитав він.
— Так.
— Хочете проїхатися?
— З радістю.
— Тоді вдягайтеся. У домі ще ніхто не проснувся, але я знаю, де спить конюх, і ми зараз матимемо коляску.
Говорячи це, він усміхався, очі його блищали, й він нітрохи не був схожий на ту похмуру, замислену людину, яку я бачив увечері.
Одягаючись, я позирнув на годинник. Нічого дивного не було, що всі ще спали; було двадцять п'ять хвилин по четвертій. Тільки-но я одягся, як повернувся Холмс із звісткою, що хлопець уже запряг коня.
— Хочу перевірити одне невеличке припущення, — мовив він, узуваючи сільські шкіряні чоботи. — Здається, Ватсоне, що зараз ви бачите перед собою одного з найбільших дурнів у Європі. Мені слід було б дати такого стусана, щоб я летів аж до Черинґ-Кросу. Але тепер, гадаю, в мене є ключ до цієї загадки.
— Де ж він?
— У ванній, — відповів Холмс. — О, ні, я не жартую, — провадив він далі, помітивши мій недовірливий погляд. — Я вже був там, узяв ключ і сховав у цей саквояж. Їдьмо, друже, й подивімося, чи підійде він до замка.
Ми зійшли вниз, намагаючись ступати якнайтихіше, і вийшли у двір, залитий яскравим вранішнім сонцем. Біля воріт уже стояла коляска; напіводягнений хлопець-конюх тримав запряженого коня за вудила. Ми скочили в коляску й помчали лондонським шляхом. Зрідка ми переганяли сільські вози, що везли до столиці городину; але в довколишніх віллах було тихо й порожньо, немов у якомусь зачарованому місті.
— З певного погляду ця справа — найзагадковіша, — мовив Холмс, пускаючи коня чвалом. — Правду кажучи, я був сліпий, наче кріт, але краще вже порозумнішати пізно, аніж ніколи.
У вікнах міських будинків уже з'являлися сонні обличчя, коли ми в'їхали до Лондона з боку Суррею. Перетнувши річку мостом Ватерлоо, ми помчали по Велінґтон-стрит і, різко звернувши праворуч, опинилися на Бав-стрит. Шерлока Холмса добре знали в управлінні поліції, й два констеблі біля дверей віддали йому честь. Один з них схопив коня за вудила, а другий повів нас усередину приміщення.
— Хто сьогодні чергує? — спитав Холмс.
— Інспектор Бредстріт, сер.
— А, Бредстріте! Як ся маєте?
З коридору, вимощеного кам'яними плитами, назустріч нам вийшов високий, огрядний чиновник у повній уніформі.
— Я хотів би поговорити з вами, Бредстрите.
— Будь ласка, містере Холмсе. Прошу до моєї кімнати.
Це була маленька, схожа на контору кімната, з величезною книгою для записів на столі й телефоном на стіні. Інспектор сів за стіл.
— Чим можу прислужитися, містере Холмсе?
— Я хотів розпитати вас про того жебрака Буна, що замішаний у справі зникнення містера Невіла Сент-Клера.
— Так. Його привезли сюди для допиту.
— Я чув. Він тут?
— У камері.
— Не бешкетує?
— Ні, ні, з ним жодного клопоту. Але брудний, негідник!
— Брудний?
— Так, ми ледве змусили його помити руки, а обличчя в нього чорне, мов у бляхаря. Хай тільки скінчиться слідство, а там уже йому не минути тюремної лазні! Ви й самі погодилися б зі мною, якби побачили його.
— Я дуже хотів би поглянути на нього.
— Справді? Це легко зробити. Ходімо сюди. Саквояж можете залишити.
— Ні, краще я візьму його з собою.
— Гаразд. Сюди, будь ласка.
Він провів нас коридором, відчинив замкнені двері, спустився крученими сходами й привів нас до іншого, чисто вибіленого коридору з двома рядами дверей обабіч стін.
— Його камера — третя праворуч, — мовив інспектор. — Ось вона. — Він тихенько відсунув дощечку у горішній частині дверей і зазирнув у віконце. — Спить. Можете роздивитись на нього як слід.
Ми обидва поглянули крізь ґратці. В'язень міцно спав, повернений обличчям до нас, повільно й важко дихаючи. Це був невисокого зросту чоловік, одягнений, як і личить жебракові, препогано: крізь дірки подертого піджака визирало лахміття строкатої сорочки. Як інспектор і казав, він був страшенно брудний, але навіть бруд не міг заховати його потворного обличчя. Широкий шрам тягнувся від ока до підборіддя, й під розсіченою верхньою губою постійно шкірилися три зуби. Жмут яскраво-рудого волосся спадав на чоло та очі.
— Красень, авжеж? — мовив інспектор.
— Йому, звичайно, слід помитися, — зауважив Холмс. — Я про це здогадавсь і прихопив усе, що треба, з собою. — Він розкрив саквояж і дістав з нього, на мій подив, велику губку.
— Ого, та ви, бачу, жартівник! — захихотів інспектор.
— А тепер зробіть велику ласку, відчиніть тихенько двері, і ми швиденько причепуримо його.
— Добре, чому ж ні, — сказав інспектор. — Хай не ганьбить тюрму на Бав-стрит! — Він крутнув ключ у замку, й ми разом тихенько ступили до камери. В'язень поворухнувся, але тут-таки заснув іще міцніше. Холмс підійшов до умивальника, змочив у ньому губку й двічі нещадно провів нею по обличчю в'язня.
— Дозвольте відрекомендувати вам містера Невіла Сент-Клера з Лі, що в графстві Кент! — вигукнув він.
Ніколи в житті я ще не бачив чогось подібного. Обличчя чоловіка сповзло за губкою, наче кора з дерева. Зникла груба бура засмага! Зник страшний шрам, що перетинав обличчя, зникли розсічена губа й огидно вишкірені зуби! З голови зсунулося руде волосся, й ми побачили перед собою блідого, сумноокого, тендітного чоловіка з чорним волоссям і ніжною шкірою. Він сів на ліжку й, протерши очі, сонно втупився в нас. Несподівано, все зрозумівши, в'язень скрикнув і зарився обличчям у подушку.
— Боже мій! — вигукнув інспектор. — Та це ж і є чоловік, що пропав! Я впізнав його з фотографії!
В'язень обернувся до нас у розпачі, мов людина, що вирішила скоритися своїй долі.
— Хай буде, що буде, — сказав він. — За віщо мене тримають тут?
— За вбивство містера Невіла Сент...