І ще десятки інших і серед них Понтакулан, Марбоз, Лідон, Сен-Мартен, перекладач Ювенала Дюссо, що брав участь у ганноверській кампанії; Буало, Бертран, Лестер-Бове, Лесаж, Гомер, Гардіан, Менв’єль, Дюплантьє, Лаказ, Антібуль. І на чолі їх новий Барнав[91], якого звали Верньйо[92].
По другий бік: двадцятитрьохлітній Антуан-Луї-Леон-Флорель де-Сен-Жюст, блідий, з насупленими бровами, правильним профілем і з загадковим, повним суму поглядом; Мерлен із Тіонвіля, якого німці прозвали Feuerteufel — "Вогняним чортом"; Мерлен із Дує, злочинний автор закону про підозрілих; Субрані, якого паризький народ обрав першого преріаля[93] своїм командиром; колишній кюре Лебон, що держав шаблю тією самою рукою, якою колись тримав кропило; Білло-Варенн, що передбачав майбутні суди з посередниками замість суддів; Фабр д’Еглантін, що створив одну, але чудесну річ — республіканський календар, так само, як Руже де-Лілль дав одну тільки річ, але величну й натхненну — "Марсельєзу"; Манюель, прокурор Комуни, який сказав: "Коли помирає король, це не значить, що на одну людину поменшало"; Гужон, який узяв Тріпштадт, Нейштадт та Шпейєр і погнав прусську армію; Лакруа, адвокат, що перетворився на генерала і дістав орден святого Людовіка за тиждень до 10 серпня; Фрерон-Терсіт, син Фрерона-Зоїла, невблаганний Рют, якому судилося вбити себе в той день, коли загинула республіка; Фуше, людина з душею демона і обличчям трупа; Камбулас, друг "отця Дюшена", що сказав Гільйотену: "Ти з клубу Фельянів, а твоя дочка — з Якобінського клубу"; Жаго, який, відповідаючи на скарги з приводу того, що в’язнів держать майже голими, кинув такі слова: "Нічого, тюрма одягла їх в камінь"; Жавог, страшний розкопувач могил у Сен-Дені; Осселен, що присуджував до вигнання аристократів, а сам переховував у себе аристократку, пані Шаррі; Бантаболь, який, головуючи на засіданнях Конвенту, подавав знак трибунам, чи їм аплодувати, чи свистіти; журналіст Робер, чоловік мадемуазель Кераліо, який писав: "Ні Робесп’єр, ні Марат не бувають у мене. Робесп’єр може прийти в мій дім, коли схоче. Марат — ніколи"; Гаран-Кулон, який, коли Іспанія дозволила собі втрутитися в процес Людовіка XVI, гордо заявив у Конвенті, що Збори не повинні допускати, щоб навіть читався лист від короля на оборону короля; епіскоп Грегуар, спочатку пастир, достойний церкви перших християн, але який пізніше, за імперії, став графом Грегуаром замість Грегуара-республіканця; Амар, який казав: "Вся земля засудила Людовіка XVI. До кого ж апелювати? Хіба що до планет"; Руйє, який заперечував проти того, щоб 21 січня стріляти з гармати на Новому мосту: "Голова короля не повинна впасти з більшим галасом, як голова іншої людини"; Шеньє, брат Андре Шеньє, поета, гільйотинованого 1794 р. за монархічну пропаганду[94]; Вадьє, що, сходячи на ораторську трибуну, клав перед собою пістолет; Таніс, що мав таку розмову з Моморо: "Я хочу, щоб Марат і Робесп’єр обнялись у мене за столом", — сказав Таніс. "А де ти живеш?" — спитав його Моморо. — "В Шарантоні"[95]. — "Я так і думав", — сказав Моморо; Лежандр, що був різником Французької революції, як Прайд був різником Англійської; "Іди сюди, я тебе приб’ю!" — гукнув він якось депутатові Ланжюїне. А Ланжюїне відповів: "Добийся спершу декрета, який оголосив би мене биком"; Колло д’Ербуа, цей похмурий комедіант у дволикій античній масці, яка одночасно говорила так і ні, одним ротом схвалюючи те, що ганьбив другий. В Нанті він шельмував Кар’є, а в Ліоні звеличував Шальє,[96] він послав Робесп’єра на ешафот, а Марата в Пантеон; Женісьє, який вимагав смертної кари для всіх, хто носитиме медаль "замученого Людовіка XVI"; шкільний учитель Леонар Бурдон, що запропонував свій дім дідові Юрських гір; моряк Топсан; адвокат Гупільо; купець Лоран Лекусант; лікар Дюгем; скульптор Сержан; живописець Давід; принц Жозеф Егаліте.
І ще інші: Лекуант-Пюїраво, який вимагав, щоб Конвент особливим декретом визнав, що Марат "божевільний"; Робер Лекде, невгамовний творець того спрута, головою якого був Комітет громадської безпеки і який простяг по Франції двадцять одну тисячу лап, іменованих революційними комітетами; Лебеф, про якого Жіре-Дюпре в своєму "Тріумфі лжепатріотів" вмістив таку епіграму: "Побачивши Лежандра, замукав Лебеф"[97].
Томас Пейн, гуманний американець; Анахарсіс Клоотс, німець, барон, мільйонер, атеїст, гебертист і дуже простодушна людина; непідкупний Леба, друг родини Дюпле; Ровер, що творив зло з любові до зла, бо мистецтво для мистецтва трапляється частіше, ніж ми думаємо; Шарльє, який хотів, щоб до аристократів зверталися на "ви"; Тальєн, чутливий і лютий, якого любов до жінки зробила термідоріанцем; Камбасерес, прокурор, що став потім князем; Кар’є, прокурор, що став тигром; Лапланш, який одного разу вигукнув: "Я вимагаю пріоритету для гармати, що б’є тривогу"; Тюріо, який вимагав відкритого голосування суддів Революційного трибуналу; Бурдон з Уази, що викликав на дуель Шамбона, виказав Пейна і сам був викритий Ебером; Файо, який запропонував послати у Вандею "армію підпалювачів"; Тюво, що 13 квітня був чимсь подібним до посередника між Жірондою і Горою; Верньє, який вимагав, щоб вожді жірондистів і вожді монтаньярів ішли служити простими солдатами; Ревбель, що замкнувся в Майнці; Бурбот, під яким було вбито коня, коли брали Сомюр; Гемберто, що командував армією Шербузького побережжя; Жар-Панвільє, що командував Ла-Рошельською побережною армією; Лекарпантьє — командир Канкальської ескадри; Робежо, що потрапив у пастку в Роштадті; Прієр Марнський, який, проводячи інспекторські поїздки по військах, одягав свої старі еполети ескадронного командира; Левассер де-ла-Сарт, що одним словом примусив Серрана, командира батальйону в Сент-Аман, вбити себе; Ревершон, Мор, Бернар де-Сент, Шарль Рішар, Лекініо, і на вершині цієї групи новий Мірабо, який звався Дантоном.
Поза цими двома таборами, тримаючи, проте, обидва в покорі, височів Робесп’єр.
5
Внизу стелився жах, який може бути благородним, і страх, завжди низький. Під пристрастями, героїзмом, самовідданістю, гнівом — безбарвний метушливий натовп безіменних. Низи зборів іменувались "Рівниною". Сюди скочувалось усе хистке, нестале, люди, що вагаються, завжди мають сумніви, відступають, приглядаються, стежать один за одним і бояться один одного. Гора складалася з виключних. Рівнина була юрбою. Дух Рівнини втілив у собі Сійєс.
Сійєс був глибокою людиною, глибокодумність якої перетворилась у пустоту. Він застряг на "третьому стані" і не міг піднятися до народу. Є розуми, ніби створені для того, щоб спинятися на половині дороги. Сійєс називав Робесп’єра тигром, а той його — кротом. Цей метафізик здобув не життєву мудрість, а обачність. Він був прислужником, а не служителем революції. Взявши в руки заступ, він ішов з народом працювати на Марсовому полі в одній упряжці з Олександром Богарне. Він проповідував енергійні дії, а сам не мав енергії. Він говорив жірондистам: "Залучіть на свій бік гармати". Бувають мислителі-борці: такі, як Кондорсе, що йшов за Верньйо, чи Камілл Демулен, що йшов за Дантоном. І є мислителі, які хочуть тільки вижити: ці були з Сійєсом.
Навіть у найкращих винах буває осад. Ще нижче Рівнини було "Болото". Крізь його смердючу твань просвічувало себелюбство. Там в німому чеканні цокотіли зубами боягузи. Важко уявити щось мізерніше. Готовність на будь-яку ганьбу і ні краплини сорому; прихована злість; бунт, що ховався під маскою раболіпства. Вони були цинічно боягузливі. З хоробрістю страхополохів вони співчували Жіронді, а вибирали Гору. Від них залежала розв’язка: вони тягли в той бік, успіху якого сподівалися. Вони віддали Людовіка XVI в руки Верньйо, Верньйо видали Дантонові, Дантона — Робесп’єрові, Робесп’єра — Тальєнові. Вони ганьбили живого Марата і звеличували його мертвого. Вони підтримували все до того дня, коли вони ж усе й повалили. Вони відчували інстинктом, що саме захиталося, щоб завдати останній удар. На їх думку, похитнутися означало зрадити їх, бо вони служили тільки тому, хто міцно тримався. Їх була більшість, вони були силою, вони були страхом. Звідси така сміливість їхньої підлості.
Звідси і 31 травня, і 2 жерміналя, і 9 термідора — трагедії, задумані велетнями і розіграні пігмеями.
6
Пліч-о-пліч з цими людьми, якими володіли пристрасті, сиділи люди, заполонені мріями. Утопія була тут представлена в усіх своїх формах, — і в войовничій, що визнавала ешафот, і в мирній, наївній, що відкидала смертну кару. Грізний привид для тронів і добрий ангел для народу. Поруч з розумами, які боролися, були розуми, які творили. Одні думали про війну, інші — про мир. Карно створив чотирнадцять армій, Жан Дебрі обмірковував всесвітню демократичну Федерацію. Серед цього шаленого красномовства, серед цих рикаючих і гримлячих голосів було й плодотворне мовчання. Лакональ мовчав, але опрацьовував в думці план загальної народної освіти. Мовчав Латенас і створював початкові школи. Мовчав Левальєр-Лепо і мріяв про піднесення філософії на ступінь релігії. Інші зайняті були питаннями меншими, але практичнішими. Гуйтон-Морво вивчав справу асенізації в лікарнях. Мер клопотався про скасування натуральних податків. Жан-Бон-Сент-Арве добивався знищення боргової тюрми і тілесних кар. Ромм працював над винайденим Шаппом оптичним телеграфом. Дюбое — впорядковував архіви. Коран-Фюстьє домагався створення анатомічного кабінету і музею природничої історії. Гойюмар опрацьовував план річкового пароплавства і побудування гребель на Шельді. Мистецтво теж мало своїх фанатиків, навіть мономанів. 21 січня, тобто в день, коли на площі Революції скотилась голова монархії, Безар, представник департаменту Уази, ходив дивитися картину Рубенса, знайдену в халупі на вулиці Сен-Лазар.
Художники, оратори, пророки, люди-гіганти, як Дантон, і дорослі діти, як Анахарсис Клоотс, борці і філософи — всі йшли до одної мети — до прогресу. Ніщо їх не бентежило. У тому і полягає велич Конвенту, що він завжди старався знайти реальне там, де люди бачать нездійсненне. В одному його полюсі стояв Робесп’єр, погляд якого був звернений направо, а на другому — Кондорсе, що знав одне — обов’язок.
Кондорсе був людина мрій і світла, Робесп’єр — людина дії, а іноді, в періоди вирішальних криз старого суспільства, діяти означає знищувати.