Очі в неї засяяли. Неземна радість розлилася по її змученому обличчю.
— Поїхав! — вигукнула вона. — Він поїхав по Козетту!
Тоді підняла руки до неба, помолилась і сказала:
— Люба сестро, тепер я ляжу й буду слухняною. Пробачте, що я говорила так голосно. Я знаю, цього робити не слід, але я дуже щаслива. Адже пан Мадлен поїхав по мою Козетту в Монфермей.
Вона лягла й поцілувала срібний хрестик, який висів у неї на шиї і якого їй подарувала сестра Симпліція.
— Моя дитино, — сказала черниця, — а зараз спробуйте відпочити й більше не розмовляйте.
Фантіна взяла у свої вологі від поту долоні руку сестри:
— Ви пригадуєте, як учора він сказав, коли я спитала його про Козетту: "Скоро, скоро"? Він хоче зробити мені сюрприз. Люба сестро, не показуйте знаками, щоб я замовкла. Я почуваю себе зовсім здоровою — адже я скоро побачу Козетту. Мені навіть їсти захотілося. П’ять років не бачила я своєї дівчинки. Вона тепер велика, їй уже сім. Господи, як це погано, коли довго не бачиш своє дитя! Адже життя не вічне. Як добре, що він поїхав, пан мер! Кажуть, надворі холодно? Чи він хоч узяв свій плащ? Завтра він повернеться, правда ж? Уранці, сестро, нагадайте мені, щоб я наділа чепчик із мереживом.
Той, хто бачив Фантіну годину тому, тепер би її не впізнав. Щоки в неї порожевіли, вона розмовляла цілком нормальним голосом і щасливо всміхалася.
— А зараз, — сказала черниця, — коли у вас така радість, послухайтесь мене і більш не розмовляйте.
Фантіна опустила голову на подушку і стиха мовила:
— Авжеж, лягай і будь розважлива, бо скоро ти побачиш своє дитя. Сестра Симпліція має слушність.
І вона справді замовкла. Лежала нерухомо з розплющеними очима, в яких сяяла радість.
Сестра закрила запону, сподіваючись, що вона засне.
Десь після сьомої прийшов лікар. Не чуючи жодного шереху, він подумав, що Фантіна заснула, і підійшов до ліжка навшпиньки. Він трохи відсунув запону і при світлі нічника побачив, що Фантіна спокійно дивиться на нього широко розкритими очима.
Лікар подумав, що хвора марить.
— Погляньте, тут якраз є місце, — додала Фантіна.
Лікар відвів убік сестру Симпліцію, й та пояснила йому, що пан Мадлен поїхав кудись на день чи два, й вона вирішила: нехай хвора думає собі, ніби він поїхав у Монфермей. Зрештою, може, це й правда.
Лікар схвалив поведінку сестри. Він підійшов до ліжка Фантіни, і та провадила:
— Розумієте, коли вона прокинеться, я зможу сказати їй "доброго ранку", своїй маленькій киці, а вночі я слухатиму, як вона спить. Вона дихає так ніжно, мені від цього стане легше.
— Дайте вашу руку, — сказав лікар.
Фантіна простягла руку і сміючись вигукнула:
— А, ви ж нічого не знаєте! Я одужала. Завтра приїздить моя Козетта.
Лікар був здивований. Їй покращало. Пульс посилився. Вогник життя мовби знову спалахнув у цьому жалюгідному тілі.
— Пане лікарю, — знову заговорила хвора, — сказали вам, що пан мер поїхав по моє золотко?
Лікар звелів їй не розмовляти й не хвилюватись. Він приписав хінну настоянку і заспокійливе пиття — якщо вночі гарячка відновиться. Йдучи, він сказав сестрі:
– Їй краще. Якби, на її щастя, пан мер і справді повернувся завтра з дитиною — хто знає? Відомі випадки, коли велика радість зупиняла розвиток навіть безнадійної хвороби. Може, ми її і врятуємо.
5. Подорожній дбає про те, щоби вчасно виїхати назад
Було близько восьмої вечора, коли у ворота поштового заїзду в Аррасі в’їхала двоколка. Чоловік, який у ній сидів, випряг білого коня й сам відвів його до стайні, потім увійшов до більярдної, що була на першому поверсі, й сів там, спершись ліктями на стіл. Він згаяв чотирнадцять годин на подорож, яку розраховував зробити за шість. В Едені довелося залишити легке тильбюрі, бо під час зіткнення з поштовим диліжансом зламалися шпиці колеса. У глибині душі він був тільки радий, що так запізнився. Зрештою, це сталося не з його вини.
Увійшла господиня заїзду.
— Ви заночуєте, добродію? Будете вечеряти?
Він заперечливо похитав головою.
— Конюх сказав, що ваш кінь геть виснажений.
Тут подорожній порушив свою мовчанку:
— То він не зможе виїхати завтра вранці у зворотну путь?
— Що ви, добродію! Він потребує зо два дні перепочинку.
Тоді подорожній зайшов на пошту і спитав, чи є змога виїхати сьогодні вночі в Монтрей-Приморський з поштовим диліжансом; місце поруч із кучером було ще вільне; він залишив його за собою й заплатив гроші.
— Не запізнюйтеся, — сказав поштар. — Диліжанс від’їздить рівно о першій ночі.
Зробивши це, подорожній вийшов у місто і незабаром заблукав у лабіринті вузьких вуличок. Після деякого вагання він вирішив звернутися до перехожого з ліхтарем.
— Добродію, де тут будинок суду?
— Я сам іду в той бік, пане, і проведу вас. Будинок суду нині на ремонті, і судові засідання відбуваються в префектурі. Але якщо ви хочете потрапити на якийсь процес, то ви спізнилися. Звичайно засідання закінчуються о шостій.
Та коли вони вийшли на широкий майдан, перехожий показав на чотири освітлені вікна, що виднілися на темному фасаді великої будівлі.
— А вам таки пощастило. Бачите освітлені вікна? Певне, справа затяглася, тож призначили вечірнє засідання. Бачите вартового? — там двері. Треба тільки піднятися сходами.
Він пішов туди, куди показав перехожий, і через кілька хвилин опинився в залі, де юрмився люд і шепотілися групки судовиків у мантіях. Двостулкові двері, в ту мить зачинені, відокремлювали її від приміщення, де відбувався суд присяжних.
У залі була напівсутінь, і він не побоявся звернутися до першого адвоката, який йому стрівся.
— Добродію, чи ще далеко до кінця? — запитав він.
— Уже скінчили, — відповів судовик.
— Скінчили! І який вирок?
— Довічні примусові роботи.
— Отже, особу встановлено? — тихо запитав подорожній.
— Яку особу? — здивувався адвокат. — Там не йшлося про з’ясування особи. Ця жінка вбила своє дитя, факт убивства доведено, і її засудили на довічне ув’язнення.
— То судили жінку?
— А кого ж? Дівчину Лімозен. А вас, власне, що цікавить?
— Та нічого. Але якщо суд закінчився, то чого в залі засідань світиться?
— Бо там розглядають іншу справу. Почали години дві тому.
— Яку справу?
— Теж досить очевидну. Судять колишнього каторжника, спійманого на крадіжці. Я не знаю, як його звуть. Але пика в нього бандитська. З такою пикою тільки на каторзі й місце.
— А в залу засідань можна пройти?
— Спробуйте. Хоч там повно народу.
— А де заходять?
— Он у ті великі двері.
Адвокат пішов собі. За кілька хвилин його співрозмовник пережив стільки, скільки інший не переживе й за ціле життя. Довідавшись, що нічого ще не закінчено, він глибоко зітхнув, сам не розуміючи, чи це втішило його, чи гірко засмутило.
Біля входу до зали засідань стояв дверник.
— Добродію, двері скоро відчиняться? — запитав подорожній.
— Вони не відчиняться, — відповів дверник.
— Чому?
— Тому що зала повна.
— Як? Невже там немає жодного місця?
— Жодного. — І, помовчавши, дверник додав: — Є два чи три місця за суддею, але туди пускають тільки службових осіб.
Подорожній похнюпив голову, перейшов вестибюль і став повільно спускатися сходами, ніби вагаючись на кожній приступці. Жорстока боротьба, яка тривала в його душі з учорашнього дня, досі не закінчилася. На майданчику сходів він прихилився спиною до поручнів, потім несподівано розстебнув редингот, дістав гаман, узяв звідти олівця й записник, відірвав аркуш паперу і при світлі вуличного ліхтаря написав на ньому: "Пан Мадлен, мер Монтрея-Приморського". Тоді швидко піднявся сходами, пройшов крізь натовп, підступив до дверника, подав йому аркуш і владним тоном сказав:
— Передайте це панові судді.
Дверник узяв аркуш, скинув на нього оком і підкорився.
6. Під тиском незаперечних доказів
Сам про те не здогадуючись, мер Монтрея-Приморського був своєрідною знаменитістю. Слава його давно перейшла межі краю і поширилася на два-три сусідні департаменти. Всюди з глибокою шанобою вимовляли ім’я пана Мадлена. Аррас і Дуе заздрили крихітному Монтрею-Приморському, якому так пощастило на мера.
Член королівської судової палати, який головував на суді присяжних у Аррасі, теж добре знав це ім’я, так глибоко повсюди шановане. Коли дверник передав йому папірця, сказавши: "Цей пан хоче бути присутнім на засіданні", — суддя схопив перо, написав кілька слів на тому ж таки папірці, повернув його дверникові й звелів: "Проведіть!"
Нещасний чоловік, чию історію ми розповідаємо, стояв там, де й покинув його службовець суду. Крізь свою задуму він почув слова: "Ласкавий пане, уклінно прошу вас іти за мною". Той самий дверник, який хвилину тому повернувся до нього спиною, тепер зігнувся перед ним до підлоги і подав йому папірця.
Подорожній розгорнув аркуш і прочитав: "Голова суду присяжних засвідчує свою повагу панові Мадлену".
Він зібгав папірця й рушив за дверником.
Через кілька хвилин він уже був у похмурому на вигляд кабінеті, освітленому двома свічками, які стояли на застеленому зеленим сукном столі. "Ласкавий пане, ви зараз у кімнаті для нарад, — сказав дверник. — Досить повернути ручку отих дверей, і ви опинитеся в залі, якраз за кріслом голови суду".
Дверник залишив його самого. Настала вирішальна мить.
Подорожній не їв уже понад добу, був змучений тряскою в двоколці, але не відчував ані голоду, ані втоми. Він тупо оглядав цю кімнату, де судді радилися й виносили вироки і де було знівечено стільки людських доль. Скоро тут пролунає і його ім’я.
Стоячи у глибокій задумі, він раптом поглянув на мідну ручку дверей, що відокремлювали його від зали засідань. На якусь мить він забув про ці двері. Спершу він подивився на них спокійно, але потім у його погляді проступив жах. Краплі поту заблищали у волоссі й заструменіли по скронях.
Та ось він зробив жест, який означав: "Та хто ж мене до цього силує?" — обернувся й вийшов у ті самі двері, в які щойно увійшов, опинившись у довгому вузькому коридорі, тьмяно освітленому ліхтарями, схожими на нічники біля ложа вмирущого. Він прислухався: жодного звуку ні попереду нього, ні позаду. Тоді він кинувся навтіки, мов за ним гналися.
Але незабаром став, прихилився до стіни і тяжко замислився.
Він думав усю вчорашню ніч, весь день — і тепер чув у собі тільки один голос, і той голос казав: "Дарма!"
Так збігло чверть години.