Я відновлю Мистецтво, як це зробили сарацини, що їх Магомет кинув на Європу! Я не буду жалюгідним королем, як ті, хто нині править колишніми провінціями Римської імперії, сперечаючись зі своїми підданими з приводу митного права. Ні, ніщо не зупинить ні блискавки моїх очей, ні бурі моїх слів! Мої ноги подолають третину світу, як ноги Чінгісхана; моя рука схопить Азію, як уже колись її схоплювала рука Аурангзеба. Будьте моєю супутницею в житті, посадовіть свою гарну білу постать на трон. Я ніколи не сумнівався в успіху; але будьте в моєму серці, так я почуватимуся певніше!
— Я вже царювала, — мовила Серафіта.
Ці слова були мов удар сокирою, якого завдає спритний лісоруб молодому деревцеві, що одразу ж падає. Тільки чоловіки знають, яку лють збуджує жінка в душі чоловіка, коли той бажає показати цій коханій жінці свою силу або владу, розум або вищість, а вона примхливо нахиляє голову й каже: "Дарма!" — коли вона, поранена, всміхається й мовить: "Я це знаю!" — коли сила для неї — дрібниця.
— Як! — скрикнув Вільфрід у розпачі, — багатства мистецтв, світові багатства, розкіш царського двору…
Серафіта перебила його, ледь чутно промовивши:
— Істоти набагато могутніші за вас запропонували мені більше.
— Бачу, ти не маєш душі, коли тебе не спокусила перспектива розраджувати велику людину, яка ладна пожертвувати всім, аби жити з тобою в хижці на березі озера!
— Але ж мене безмежно кохають.
— Хто? — знову скрикнув Вільфрід і, шаленіючи, швидко підійшов до Серафіти, ніби бажаючи скинути її в пінистий водоспад Сігу.
Серафіта подивилася на Вільфріда, зупинила його рукою і показала на Мінну, що бігла до них, біло-рожева й гарненька, наче квіти, які вона тримала в руці.
— Дитино! — мовила Серафіта, рушивши їй назустріч.
Вільфрід застиг на верхівці скелі, немов статуя, заглибившись у свої думки, йому хотілося поплисти за течією Сігу, неначе те дерево, що пропливало перед його очима, зникаючи вдалині затоки.
— Я назбирала їх для вас, — сказала Мінна, подаючи свій букетик улюбленій істоті. — Одна з них, оця, — показала вона на одну квітку, — схожа на ту, що її ми знайшли на Фальберзі.
Серафітус подивився спершу на квітку, потім на Мінну.
— Чому ти завела мову про це? Невже ти сумніваєшся в мені?
— Ні, — відповіла дівчина, — моя довіра до вас безмежна. Ви не тільки для мене кращий за цю гарну природу, ви здаєтеся мені розумнішим за ціле людство. Коли я вас побачила, мені здалося, що я молю Бога. Я хотіла б…
— Чого? — спитав Серафітус, кинувши на неї погляд, яким показав дівчині, що їх розділяє величезна відстань.
— Я хотіла б занедужати замість вас…
"Ось переді мною найнебезпечніше зі створінь, — подумав Серафітус. — О Боже мій, невже гріхом є саме бажання відрекомендувати її Тобі!"
— Хіба ти не пригадуєш того, що я тобі сказав там, на горі? — спитав він дівчину, показавши на верхівку Крижаної Шапки.
"Ось він знову став жахливим", — подумала Мінна, затремтівши зі страху. Ці три особи, яких нібито на мить щось об’єднало на виступі скелі, хоч їх і розділяли безодні духовного світу, думали кожне про своє, прислухаючись до вирування Сігу.
— Що ж, просвітіть мене, Серафітусе, — мовила Мінна срібним, мов перлина, й ніжним, наче рух недоторки, голосом. — Навчіть мене, що я маю зробити, аби не кохати вас. Хто зможе не милуватися вами? Кохання — це захоплення, яке ніколи не знає втоми.
— Сердешна дитино! — сказав Серафітус, збліднувши. — Так можна кохати тільки одну особу.
— Кого? — спитала Мінна.
— Ти ще дізнаєшся про це, — відповів він кволим голосом чоловіка, який лягає помирати.
— Допоможіть! Він помирає! — закричала Мінна.
Прибіг Вільфрід і, побачивши цю істоту, що граціозно лежала на гнейсі, на який час накинув свою оксамитну мантію, блискучі лишайники, рудуватий мох, що їх відполірувало сонце, і мовив:
— Вона й справді дуже гарна.
— Оце востаннє я можу подивитися на довколишню природу, — сказала Серафіта, збираючись із силами, щоб підвестись.
Вона підійшла на край скелі, звідки могла обійняти поглядом розквітлі зеленуваті ожилі дива цього величного й пишного краєвиду, що ще недавно спочивав під снігом.
— Прощавай, — мовила вона, — вогнище, що обпікає любов’ю, вогнище, чиє полум’я, зринаючи з його серця, своїми язиками збирається докупи, сплітаючись, наче жіноче волосся, в дивовижну косу, якою ти прив’язуєш себе в невидимому ефірі до божественної думки!
Чи бачите ви того, хто, схилений над своїми слідами, зрошеними його потом, на мить випростовується, щоб звернутися до неба, чи бачите ту, яка збирає дітей, аби нагодувати їх своїм молоком, чи бачите того, хто зв’язує линви під час шторму, чи бачите, хто сидить у впадині скелі, чекаючи на батька? Чи ви бачите тих, хто простягає руки після того, як їхнє життя згоріло в невдячній праці? Мир усім вам, мужайтеся й прощавайте!
Чи чуєте ви зойк солдата, що, невідомий, гине, лемент одуреної людини, яка плаче в пустелі? Мир усім вам, мужайтеся й прощавайте. Прощавайте ті, хто гине за царів землі. Прощавай, народе без батьківщини, прощавайте, землі без народів, які так прагнуть мати свої землі, а землі — свої народи. Прощавай і ти, самовідданий вигнанцю, хто не знає, де прихилити свою голову. Прощавайте, любі невинні створіння, яких тягали за волосся, бо ви надто багато кохали! Прощавайте, матері, що сидите біля своїх конаючих синів! Прощавайте, святі поранені жінки! Прощавайте, злидарі! Прощавайте, малі, слабосилі й хворі, ті, за кого я так часто вболівала. Прощавайте всі, хто обертається у сферу Інстинкту, страждаючи за інших людей.
Прощавайте, мореплавці, що шукаєте Сходу в густій пітьмі ваших просторих, наче принципи, абстракцій. Прощавайте, вбивці думки, яка вела вас до справжнього світла! Прощавайте, запопадливі сфери, де я чую стогін ображеного генія, зітхання вченого, до якого надто пізно прийшло осяяння. Ось такий він, ангельський концерт, буяння пахощів, ладан серця, що йдуть від тих, хто молиться й втішає, вселяючи божественне світло й розраду в сумні душі. Мужайся, хоре любові! Мужайтесь і прощавайте й ті, кого народи благають: "Утіште нас, захистіть нас!"
Прощавай, граніте, ти станеш квіткою; прощавай, квітко, ти станеш голубкою; прощавай, голубко, ти станеш жінкою; прощавай, жінко, ти станеш стражданням; прощавайте всі, ви станете любов’ю і молитвою! Розбита втомою, ця незбагненна істота вперше сперлася на Вільфріда й Мінну, повертаючись до своєї оселі. Вільфрід і Мінна відчули тоді, ніби їм передалася якась невідома болість. Вони ступили кілька кроків, як перед ними з’явився заплаканий Давид.
— Вона збирається помирати, навіщо ви повели її аж сюди? — крикнув він здалеку.
До старого ніби повернулися молодечі сили, він схопив Серафіту й полетів до брами шведського замку, неначе орел, що несе білу вівцю до свого гнізда.
VI
ДОРОГА ДО НЕБА
Назавтра після того дня, коли Серафіта передчула свою смерть і попрощалась із Землею, наче в’язень, який озирає свою камеру, перш ніж покинути її назавжди, вона знову відчула болі й застигла в повній нерухомості, як це буває з тими, хто страждає найтяжчими недугами. Серафіту провідали Вільфрід і Мінна; коли вони прийшли до неї, вона лежала на вкритій хутром канапі. Серафітина душа, ще перебуваючи в її плоті, просвічувала цю плоть, вибілюючи її день у день. Проступання Духа, що руйнує останній бар’єр, який відділяє його від нескінченності, називається хворобою, а ця мить життя — Смертю. Давид плакав, бачачи, як страждає його господиня, не бажаючи слухати його розради, старий був безпорадний, мов дитина. Пан Бекер наполягав, щоб Серафіта лікувалась, але марно.
Одного для вона запросила до себе людей, яких шанувала, і мовила їм, що цей день останній з її поганих днів. Вільфрід і Мінна прийшли перелякані, вони знали, що вона ось-ось покине їх. Серафіта всміхнулася до них так, як усміхаються ті, хто вирушає в кращий світ, похилила голову, наче квітка, переобтяжена росою, яка востаннє показує свою чашечку й віддає повітрю свої останні пахощі, подивилася на них зі смутком, що його вони й навіяли їй; вона більше не думала про себе, і вони це відчували, неспроможні виказати свій біль, до якого домішувалося почуття вдячності. Вільфрід стояв нерухомо й мовчки, віддавшись тому спогляданню, до якого нас спонукають події, велич яких допомагає нам зрозуміти на цьому світі їхнє високе значення. Збуджена слабкістю цієї могутньої особи, або, може, страхом утратити її назавжди. Мінна нахилилася над нею й мовила:
— Серафітусе, дозволь мені піти з тобою.
— Хіба я можу це тобі заборонити?
— То чому ти не любиш мене настільки, щоб залишитися тут?
— Я не зміг би нічого й нікого тут полюбити.
— Тож: що ти любиш?
— Небо.
— Хіба ти гідний Неба, якщо отак зневажаєш Божі створіння?
— Мінно, чи можемо ми любити водночас дві істоти? Чи наш любий буде справді любим, якщо він не заповнить нашого серця? Чи не повинен він бути першим, останнім і єдиним? Хіба та, хто вся зіткана з любові, не покидає світу задля свого любого? Вся її родина стає тільки спогадом, вона має лише єдиного родича — Його! Якщо вона щось зберігає в собі, що не належить Йому, то вона цього не любить, ні, не любить! Трохи любити — хіба це означає любити? Слово любого приносить їй радість і проникає в її жили, наче більш червоний, ніж кров, пурпур; його погляд — світло, що просвічує її наскрізь, вона розтає в Ньому; там, де є Він, усе гарне. Тепло на душі. Скрізь сіяє світло; хіба біля Нього колись буває холодно або темно? Він ніколи не буває відсутнім, Він завжди в нашій душі, ми завжди думаємо про Нього. Ось, Мінно, як я його люблю.
— Кого? — спитала Мінна, охоплена ревнощами.
— Бога! — відповів Серафітус, голос якого палахкотів у їхніх душах, наче вогонь свободи, що запалюється від гори до гори. — Бога, який нас ніколи не зраджує! Бога, який нас не покидає й безперестану вдовольняє наші бажання, то лише Він може постійно напоювати своє створіння нескінченною світлою радістю! Бога, який ніколи не знає втоми й щоразу всім усміхається! Бога, який, завжди новий, кидає в нашу душу свої скарби, очищає її й не має в собі анітрохи гіркоти, який є повною гармонією й чистим полум’ям! Бог, що вселяється в нас, аби там розквітнути, вдовольняє всі наші прагнення, не пораховується з нами, коли ми в Ньому, а віддається нам цілком; зачаровує нас, сповнює нас, множить у нас у собі! Одне слово, БОГ! Мінно, я люблю тебе, бо ти можеш належати Йому! Я люблю тебе, бо коли ти прийдеш до Нього, то будеш і моя.
— Ну що ж, веди мене! — мовила Мінна, стаючи навколішки. — Бери мене за руку, я більше не хочу розлучатися з тобою.
— Веди нас, Серафіто! — скрикнув Вільфрід, рішуче приєднавшись до Мінни. — Так, ти нарешті викликала в мене прагнення до Світла й Слова Божого; я палаю любов’ю, що її ти вселила мені в серце, я збережу твоє серце в своєму; вислови своє бажання, я зроблю все, що ти накажеш мені зробити.