Це все одно, що займатися тригонометрією, коли хтось буцає твою голову. Гаразд, кажи, що на твою думку я маю зробити.
– Гіпноз.
– Що?
– Те, що ти не можеш як слід зібратися з думками, зовсім не дивно, зважаючи на обставини. Але дуже важливо, щоб хтось їх таки зібрав. Нам обом буде набагато легше, якщо ти дозволиш мені загіпнотизувати тебе. Я маю сильну підозру, що досить велика кількість інформації захована десь у глибинах твого мозку, і поки твій мозок зазнає такого потрясіння, вона не з'явиться, а може й взагалі ніколи не з'явиться, бо ти не розумієш її важливість. А з твого дозволу ми можемо це обійти.
– Добре, тоді вирішено, – сказав Річард, встаючи. – Я йду в поліцію.
– Гаразд, – сказав Дірк, відкинувся на спину та розпластав долоні по столу. – Бажаю тобі усього найкращого. Коли виходитимеш, будь ласкавий, попроси мою секретарку піти купити сірники.
– У тебе немає секретарки, – сказав Річард і вийшов.
Дірк сів і кілька секунд похмуро думав, потім зробив геройську, але марну спробу скласти коробку з-під піци (на жаль, пусту) в кошик для сміття та пішов шукати в шафі метроном.
Вийшовши на денне світло, Річард кліпав очима. Він стояв на верхній сходинці та злегка похитувався, а потім ринувся по вулиці дивною танцюючою ходою, що відображала бурхливий танок у його голові. З одного боку він просто не міг повірити, що докази не казатимуть однозначно про те, що він не міг скоїти це вбивство; а з іншого боку він не міг не визнати, що все це мало виглядати дуже дивно.
Він виявив, що не може думати про це логічно. Думка про те, що Ґордона вбито, постійно вибухала в його голові, розкидаючи інші думки на всі боки в повному безладді.
На мить йому спала думка про те, що той, хто насправді це зробив, мав уміти стріляти дуже швидко, щоб натиснути на гачок раніше, ніж ним заволодіють напади вини, але він одразу пошкодував, що так подумав.
Взагалі-то, він був дещо шокований загальним характером думок, що спадали йому в голову. Вони здавалися йому недоречними, вони не личили порядній людині та здебільшого стосувалися того, як це вплине на його проекти в компанії. Він шукав усередині себе великий смуток або відчуття втрати, і припустив, що вони мають бути десь там; напевно, вони сховалися за величезною стіною шоку.
Незабаром йому вже знову було видно парк Іслінгтон, і він майже не помітив, як здолав цю відстань. Коли він несподівано побачив поліцейське авто, що було припарковане біля його будинку, його наче молотом ударили, він різко розвернувся на місці та почав з лютою зосередженістю вивчати меню на вітрині грецького ресторану.
"Долмадес", – шаленіли його думки.
"Сувлакі", – думав він.
"Маленька пікантна грецька ковбаска", – гарячково промайнуло в його голові.
Він спробував подумки відтворити сцену не озираючись. Там був полісмен, що дивився на вулицю, і наскільки він міг пригадати після короткого погляду, бокові двері будівлі, що вели до його квартири нагору, були відчинені.
Поліція була в його квартирі. У його квартирі! Квасоля плакі! Ситна миска зернової квасолі, приготованої в томатно-овочевому соусі!
Він спробував скосити очі та глянути через плече. Полісмен дивився на нього. Він різко повернув погляд на меню та спробував наповнити думки смаженими кульками м'ясного фаршу, змішаного з томатами, панірувальними сухарями, цибулею та зеленню. Полісмен його, напевно, впізнав і саме зараз мчить через дорогу, щоб схопити його та відтягнути до чорного авто, так само, як вони зробили кілька років тому з Дірком у Кембриджі.
Він зіщулився, чекаючи на шок, але ніхто його не хапав. Він знову озирнувся, але полісмен байдуже дивився в інший бік. Стіфадо.
Йому було цілком очевидно, що він поводився не так, як той, хто зараз піде й здасться поліції.
То що він натомість зробить?
Скуто та незграбно намагаючись іти невимушено, він відірвався від вікна, напружено пройшов вулицею кілька метрів, а потім повернувся в провулок Кемден Песедж, важко дихаючи та рухаючись швидко. Куди він міг піти? До С'юзан? Ні – поліція буде або там, або чекатиме поруч. До приміщення компанії в Прімроуз Гілл? Ні – з тієї самої причини. "Якого це дідька, – подумки кричав він на себе, – я раптом перетворився на втікача?"
Він переконував себе так само, як він переконував Дірка, що йому не слід тікати від поліції. Поліція, казав він собі, згадуючи те, чому його вчили в дитинстві, призначена для допомоги та захисту невинних. Від цієї думки він миттєво побіг і мало не зіткнувся з гордим новим володарем потворного едвардіанського торшера.
– Вибачте, – сказав він, – вибачте.
Дещо шокований тим, що хтось захотів собі таку річ, він сповільнився та зацькованими очима швидко подивився навколо. Дуже знайомі вітрини магазинів з полірованою латунню, старою полірованою деревиною та картинками японських рибок раптом здалися дуже ворожими та агресивними.
Ну хто міг хотіти вбити Ґордона Вея? Саме ця думка раптово вразила його, коли він повертав до Чарлтон Плейс. До цього для нього найголовнішим було те, що це зробив не він.
Але хто це зробив?
Це була нова думка.
Дуже багато людей були невисокої думки про Ґордона, але ж є величезна різниця між тим, що тобі хтось не подобається (можливо навіть сильно) та тим, щоб насправді стріляти в нього, душити, тягти по полях і підпалювати будинок. Саме завдяки цій різниці більша частина населення доживала до наступного дня.
Може, то була просто крадіжка? Дірк не казав, що щось зникло, але ж Річард його й не питав про це.
Дірк. Річард ніяк не міг прогнати зі своїх думок образ його абсурдної, але на диво владної фігури, що сиділа наче велика ропуха, похмуро міркуючи в своєму занедбаному кабінеті. Він збагнув, що відтворює шлях, яким уже йшов, тому навмисно змусив себе повернути праворуч, а не ліворуч, бо то був шлях до божевілля.
Йому треба просто кудись піти, трохи подумати та зібрати свої думки до купи.
Гаразд… То куди він іде? Він зупинився на мить, розвернувся та знову зупинився. Згадка про долмадос раптом здалася йому дуже привабливою, і йому спало на думку, що холоднокровним, спокійним і зібраним способом дії було б просто піти та поїсти їх. Цим він показав би Долі, хто тут бос.
Але Доля, напевно, вдалася до якихось заходів раніше за нього. Вона не сиділа в грецькому ресторані, не їла там долмадос, але тим не менш все одно керувала. Річардові ноги непохитно вели його назад: по звивистих вуличках, над каналом.
На мить він зупинився біля крамниці на розі, а потім швидко пішов повз житлові багатоповерхівки, потім на територію забудовників, аж доки знову не стояв біля дому 33 на вулиці Пекендер. Приблизно тієї миті, коли Доля могла би наливати в свій келих залишки рецини, протирати рот і думати, чи залишилося в шлунку місце для пахлави, Річард підвів погляд на високу червону вікторіанську будівлю з закопченими цегляними стінами та важкими негостинними вікнами. Вулицею пронісся порив вітру, і до нього підійшов хлопчик.
– Згинь звідси! – цвірінькнув хлопчик, потім зупинився та оглянув його з голови до п'ят.
– Слухай, містере, – додав він, – віддаси мені свій піджак?
– Ні, – відповів Річард.
– Чому? – спитав хлопчик.
– Гм… тому що він мені подобається.
– Було б що вподобати, – пробурмотів хлопчик. – Згинь звідси! – буцнувши каменем по кішці, він похмуро пошкандибав вулицею.
Річард знову зайшов у будівлю, важко піднявся по сходах і зазирнув у кабінет.
Діркова секретарка сиділа за столом склавши руки та понуривши голову.
– Мене тут немає, – сказала вона.
– Ага, – сказав Річард.
– Я повернулася лише для того, – сказала вона, не відводячи сердитого погляду від точки на столі, – щоб переконатися, що він помітив, що я пішла. Бо інакше він може про це забути.
– Він у себе? – спитав Річард.
– Хто знає? Кого це цікавить? Спитайте когось, хто працює на нього, а не мене.
– Впустіть його! – гримнув голос Дірка.
Її очі сердито спалахнули, вона встала, підійшла до внутрішніх дверей, різко відчинила їх і сказала:
– Самі його впускайте! – знову різко зачинила двері та сіла на місце.
– Гм, може я сам себе впущу? – спитав Річард.
– Я вас навіть не чую, – сказала колишня Діркова секретарка, рішуче витріщившись на стіл. – Як я можу вас чути, якщо мене тут немає?
Річард склав руки в благальному жесті, але це було проігноровано, тож він пішов і відчинив двері Діркова кабінету сам. На його подив, у кімнаті була напівтемрява. Жалюзі на вікнах були опущені, а Дірк комфортно влаштувався в своєму кріслі, його обличчя було дивно освітлене предметами, що стояли на столі. На передньому краю стола лежала стара сіра велосипедна фара, розвернута так, щоб її слабкий промінь потрапляв на метроном, що повільно гойдався вперед-назад, а до металевого стрижня метронома була прив'язана сильно відполірована срібна ложка.
Річард жбурнув на стіл дві коробки сірників.
– Сідай, розслабся та не зводь погляд з ложки, – сказав Дірк. – Ти вже почуваєшся сонним…
* * *
Біля дому Річарда з вереском гальмів зупинилася ще одна поліцейська машина. З неї вийшов чоловік із похмурим лицем. Він підійшов до констебля, що чергував біля будинку, і показав йому посвідчення.
– Детектив-інспектор Мейсон, Кембриджський відділ, – сказав він. – Це будинок Мак-Даффа?
Констебль кивнув і провів його до бокового входу, який вів до довгих вузьких сходів, що вели до найвищої квартири.
Мейсон рішуче зайшов і майже відразу рішуче вийшов.
– Там посередині сходів канапа, – сказав він констеблю. – Приберіть її.
– Наші хлопці вже намагалися, сер, – схвильовано відповів констебль. – Схоже, вона застрягла. Наразі всім доводиться перелазити через неї, сер. Вибачте, сер.
Мейсон кинув на нього похмурий погляд – один з великого репертуару, що осягав діапазон від дуже траурного похмурого аж до втомленої покірності з маленькою часткою похмурості; останнім він користувався на днях народження дітей.
– Приберіть її, – похмуро повторив він і знову рішуче похмуро зайшов у двері, похмуро поправляючи штани та плащ, готуючись до похмурого сходження нагору, що чекало на нього.
– Він ще не з'явився? – підходячи, запитав водій автомобіля. – Сержант Ґілкс, – представився він. Вигляд у нього був стомлений.
– Наскільки я знаю, ще ні, – відповів констебль, – але мені ніхто ні про що не каже.
– Мені це знайомо, – відповів Ґілкс. – Як тільки з'являється кримінальна поліція, тобі довіряють лише шоферувати.