І лікар, мабуть, добре розумів, чому нещасна пані Юліка так зробила. Звісно, він гнівався не на хвору й навіть не на роззяв сестер, що завважили втечу аж через кілька годин, він пробував додзвонитись до Штіллера. Та все марно. Потім послав телеграму з вимогою, щоб пан Штіллер негайно приїхав до Давоса. І бідолашна Юліка, ледве опритомнівши, мусила знову боронити свого чоловіка. Він не відповів навіть на телеграму. Юліці довелося дати адресу його приятелів, наприклад, Штур-
ценегерову. КоЛи ж згодом виявилося, що пан Штіллер поїхав до Парижа, навіть не повідомивши дружину, звістка та, звичайно, справила в санаторії дивне враження, можна сказати, неприємне;* всі були обурені. Бідолашній хворій ніхто нічого не казав, але вона, звісно, читала те обурення на їхніх обличчях. Штіллер у Парижі! Тим уважніші були чужі люди. Нещасна Юліка з усіх боків діставала подарунки: квітки, солодощі, навіть брошку — незаперечні докази щирої спільноти всіх веранд. Юліка згадувала молодого санаторійного ветерана, що пророкував їй у такому випадку загальну мовчазну зневагу, виявилося, що він не мав рації — ані тоді, як зухвало твердив, буцімто Юліка ставиться до світу інфантильно, ані в цьому питанні. Навпаки, які вони всі були зворушливі! І тільки сам він, молодий санаторійний ветеран, мовчав... її стан був катастрофічний.
І тоді* так, тоді прийшов той страхітливий лист від Штіллера з Парижа, та записка* що її пані Юліка Штіллер-Чуді недавно діставала з своєї торбинки й показувала мені, аркушик паперу, хапливо списаний олівцем, сім чи вісім рядків. Ані словом не поспівчував, не покаявся, навіть не потішив, ні,— все й крижаному, Ї бездушному тоні, наче Юліка надумала тікати лише.на те, щоб зомліти в Л^ндкварті, і взагалі захворіла тільки, щоб Штіллера мучило сумління, захворіла смертельно, так, що жила тепер лише уколами. Записка була просто неймовірна. В ній не було й сліду якихось мук сумління. Де там! Кожне слово відгонило безсоромним егоїзмом, самовиправданням, що межувало з цинізмом.
(На жаль, я не маю тут тієї записки).
Юліка, як уже сказано, жила уколами. Минуло майже три тижні, поки Штіллер справді з'явився на її веранді, щоб знову ж таки побалакати тільки про себе, про свою поразку в Іспанії, отже, про подію, що сталася цілих десять років тому. І знову не потішив її жадним словом, навіть не спитав про її здоров'я, що було в катастрофічному стані, не глянув на криву температури. Ні, Штіллер говорив тільки про себе: наче небезпека загрожувала йому, Штіллерові, здоровому як дуб!
Тут треба дещо додати.
Як уже згадувано, Штіллер свого часу, ще зовсім Д14 юнаком, брав участь у громадянській війні в Іспанії, добровольцем в Інтернаціональній бригаді. Не зовсім ясно, що його спонукало до такого войовничого жесту. Мабуть, було багато причин: трохи романтичне захоплення комунізмом, на той час не таке вже й рідкісне серед буржуазних інтелігентів, зрозуміла потреба вийти в світ, потреба історичного, вищого за свій особистий обов'язок, чину; може, принаймні частково, то була і втеча від самого себе. Свою пробу вогнем він витримав (а радше не витримав!) під Толедо, де фашисти обкопалися в Алькасарі. Молодий Штіллер мав охороняти невеличкий порон на річці Тахо, навіть сам-один, бо людей було обмаль. Протягом трьох днів нічого не сталося. Коли ж на світанку четвертого дня на другому березі з'явилося четверо франкістів, Штіллер дав їм скористатися пороном, навіть ні разу не вистріливши, хоч був так добре схований, що легко міг би покласти їх усіх чотирьох. Він мав цілих вісім хвилин. Натомість він дочекався, "поки франкісти досягнуть бе* рега, і вийшов зі схованки, готовий стріляти, якщо вони почнуть перші, отже, готовий дати себе застрелити. Щоб не зрадити себе, франкісти теж не стали стріляти, тільки роззброїли молодого Штіллера, викинули його російську гвинтівку в Тахо, зв'язали його ж таки власним паском і лишили в кущах дроку, де його аж через два дні, непритомного зі спраги, знайшли свої. Притягнений до відповідальності, він заявив комісарові, що його гвинтівка не вистрілила... То було справді перше, що Юліка почула з його вуст. Вона дуже добре пам'ятає вечір у його майстерні, той знаменний вечір після сюїти з "Лускунчика" Чайковського, коли трохи галаслива компанія артистів та інших митців ґвалтовно захопила прекрасну Юліку і так само ґвалтовно, з кількома пляшками під пахвою, ввірвалася до Штіллерової майстерні. Було вже по півночі, всі пивниці в місті зачинено, а в Штіллера, що саме тоді вернувся з Іспанії, ще світилося. Отже, гайда до нього! Того вечора Юліка з Штіллером побачилися вперше. Його було зовсім не чути серед веселого товариства, яке заповнилб'майстер-ню, і Юліка спершу подумала, що 4"Штіллер", тобто "тихий",— його прізвисько, а не прізвище. Хтось почав наполягати, щоб він розповів про свою "кумедну пригоду під Толедо". Штіллер не хотів. Не маніжився, а справді не хотів; видно було, як йому стало неприємно, коли врешті один його приятель, молодий архітектор на прізвище Штурценегер, почав сам її оповідати. Звісно, тепер уже Штіллерові довелося втрутитись, дещо доповнити, довести розповідь до кінця. Думаю, що пригода з російською гвинтівкою, яка не вистрілила, не дуже цікавила молоду балерину; вона не так слухала її, як дивилася на оповідача, молодого скульптора-, що, говорячи, весь час робив щось пальцями: згинав і розгинав дротину, потім викинув її, та все одно й далі неспокійно ворушив руками; балерині <}уло чомусь шкода його. Під час розповіді обличчя в нього раптом наче помертвіло. Те, що він тепер казав, був уже не його безпосередній спогад, а анекдот. Після його довгої розповіді запала непевна, збентежена мовчанка. Штіллер пригубив чарку. Ніхто не озивався жадним словом. Нарешті симпатичний, вкрай невойовничий оперовий співак із блідим, ^пухким обличчям наївно запитав: "І чому ж ви не стріляли?" Це, власне, цікавило й решту гостей. Звісно, треба мати мужність, щоб отак просто вийти зі сховку на очі ворогам, нелегко також витримати два дні зв'язаному на пекучому сонці, але співак справді висловив те, що в усіх крутилося на язиці: чому Штіллер не стріляв? Штіллер пояснив чому, але його пояснення теж здавалося не безпосереднім, а якимось затертим, безбарвним від того, що він казав його вже не вперше. Мовляв, він ненавидить фашистів, бо чого ж би ще пішов добровольцем на війну в Іспанію. Але тоді, на світанку, біля річки Тахо, вперше ставши віч-на-віч з ненависним ворогом, він сприйняв тих чотирьох фашистів просто як людей, а стріляти в людей він не міг. Не міг, та й годі!.. Знову запала мовчанка, знову гості пахкали люльками, і в майстерні висіли хмари синього диму. Оперовий співак був задоволений відповіддю, цілком задоволений; він сказав, що теж не зміг би вистрілити. Решта гостей мовчки пили вино. Просто забалакати* про щось інше, наприклад, про сюїту з "Лус-кунчика", якось не випадало. Отож вони мовчали, аж поки нарешті Штіллерів приятель, молодий архітектор Штурценегер, висловив своє щире захоплення Штілле-ром: мовляв, то була перемога людського в людині, перемога конкретного перечування над ідеологією і так далі — слів йому не бракувало. Ніхто не спростовував його похвального тлумачення, а сам Штіллер, явно трохи збентежений, не відчував ані найменшої потреби далі колупатися в тій історії. Він дбав, щоб усім було весело, відкорковував нову пляшку, якось дуже приємно стежив, аби в усіх були повні чарки, і в Юліки теж. Вона сиділа в кутку і, вперше попавши до майстерні, великими, надзвичайно гарними очима роздивлялася навколо, не п'ючи багато й нічого не говорячи. Як часто траплялося, її внеском до товариства були прегарні коси з червонавим полиском... Штіллер,. здається, мав і надалі успіх із своїм анекдотом. Юліці, що заприязнилася з Штіллером, а потім і одружилась, довелося, звісно, ще не раз його вислухувати. Адже до обов'язків коханої дружини належить також не позіхати й не перебивати чоловіка, коли він уже вкотре виступає із своїм коронним номером. А порон на річці Тахо саме й був Штіллерів коронний номер. Тільки комуністи крутили носом, коли говорилося про перемогу людського над ідеологією; з приязні^ до Штіллера вони мовчали, щонайбільше питали сусідів, яке б було їхнє ставлення до перемоги людського над ідеологією, коли б не йшлося, власне, про фашистів. Але такі розмови до Штіллера вже не мали ніякого стосунку. А комуністи й так траплялися дедалі рідше, принаймні серед знайомих. У кожному ж іншому товаристві Штіллер, як уже сказано, завше виходив із честю зі свого іспанського анекдота. Бо якби ні, то навіщо б його так часто розповідав? У кожному разі, Юліка й нині ще не може збагнути, навіщо Штіллер, її зниклий чоловік, під час їхньої останньої зустрічі в Давосі раптом почав говорити про. "поразку в Іспанії". Чому "поразку"? Він так і не пояснив їй. Хіба він упродовж багатьох років не вимагав від Юліки, щоб вона вважала його поведінку в Іспанії прекрасною? І раптом вона стала поразкою, що мала велику вагу, як початок усякого лиха, як прокляття, як гірка доля. Нею Штіллер пояснював і те, що їхнє подружжя склалося нещасливо. Чому?
*— їхня остання зустріч: листопад, сумний навіть і без Штіллерових відвідин. Знову падав сніг. Юліка лежала на своїй веранді, ще щільніше, по саму шию закутана в кой із верблюжої вовни, як мумія. Вона могла тільки повернути голову, щоб глянути в сіру імлу, проте в ній не видно було нічого, крім примарного кістяка найближчої модрини, що нагадував їй рентгенівський знімок— теж такий голий кістяк у пасмах сивого туману. То був тепер її єдиний краєвид. Небо стало мов олив'-яне, вздовж пагорбів пливли смуги брудного туману. Важко було здогадатися, де вже сонце. Знайомі вершини гір наче розтанули, як пігулка в склянці води, лишилась тільки сіра каламуть, і більше нічого. Юліка раніше вважала, що тільки дурні люди можуть нудитися, отже, вона ні. Але дурість була ні до чого, навпаки: либонь, та невимовна нудьга, коли справді не знаєш, що робити з наступною годиною, той пекельний присмак вічності, коли не можна позбутися почуття часу, був найбільшою мукою, яку Юліка спізнала в житті... Штіллер мовчки сидів на поруччі веранди, втупивши погляд у сніговицю надворі.