Так він сидів то в себе на ліжку, то на порозі мазанки, то на колоді біля сарайчика, зіпершись на свою ковіньку, і всіма командував, усіх повчав, різко, уривчасто, грізно, заходячись кашлем так, що хрипіння, свистіння й дудніння чути було по всьому "Шанхаю".
Коли людина ще в нестарому віці втрачає працездатність більш як наполовину, а потім і зовсім впадає в такий-от стан, спробуйте лишень виростити, навчити професії і пустити в діло трьох парубків та вісім дівок, а всього одинадцять Душ!
І навряд чи здужав би те Гаврило Петрович, якби не Олександра Василівна, дружина його, могутня жінка з орловських селянок, із тих, кого називають на Русі "бой-ба-ба",— справжня Марфа Посадниця. Була вона ще й зараз нерушимо дужа й не знала хвороб. Не знала вона, правда, й грамоти, але, якщо треба було, могла бути й грізна, і хитра, і мовчазна, і промовиста, і лиха, і добра, і лестива, і спритна, і в'їдлива, і якщо хто-небудь через недосвідченість заводив з нею сварку, дуже швидко дізнавався, почім ківш лиха.
І от усі десятеро старших уже були при ділі, а Серьожка, наймолодший, хоч і вчився, а ріс, як трава на степу: не знав свого одягу та взуття,— все це перероблялося, перешивалося в десятий раз після старших, і був він загартований на всіх сонцях, і вітрах, і дощах, і морозах, і шкіра в нього на ступнях зашкарубла, як у верблюда, і хоч би які каліцтва та поранення завдавало йому життя, все на ньому заростало миттю, наче в казкового богатиря.
Та й батько, що хрипів, свистів, дуднів на нього більше, ніж на будь-кого з дітей своїх, любив його більше, ніж кого іншого.
— Відчайдушний який, га? — втішливо казав він, погладжуючи свій страшний вус— Правда, Шурко? — Шурка — це була шістдесятилітня подруга його життя, Олександра Василівна.— Ти бачиш, га? Ніякого бою не боїться! Зовсім, як я малюком, га? Кха-кха-кхара-кха...— І він знову кашляв і дуднів до запаморочення.
У тебе орлине серце, але ти малий, погано вдягнений, ноги в тебе порепались. Як би ти повівся в житті, читачу? Звичайно, ти насамперед вчинив би подвиг? Але хто ж у дитинстві не мріє про подвиг,— не завжди щастить його здійснити.
Якщо ти учень четвертого класу й випускаєш на уроці арифметики з-під парти горобців, це не здобуде тобі слави.
Директор — уже котрий раз! — викликає батьків, тобто маму Шурку, шістдесяти років... "Дід" Гаврило Петрович,— з легкої руки Олександри Василівни всі діти звуть його дідом,— хрипить і дуднить і радий би дати тобі потиличника, та не може дотягтися і тільки люто стукає ковінькою, якою навіть не може пожбурити в тебе, бо вона підтримує його висхле тіло. Але мама Шурка, повернувшись зі школи, дає тобі замашного ляпаса, який палає на щоці й на вусі кілька діб,— з роками сила мами Шурки тільки дужчає.
А товариші? Що товариші! Слава, недарма кажуть,— дим. Назавтра твій подвиг з горобцями вже забуто.
У вільну пору літа можна дійти, щоб став ти чорніший за всіх, краще за всіх пірнав та плавав і спритніше за всіх ловив руками линків під корчами. Можна, побачивши зграйку дівчат, що йдуть понад річкою, розігнатися з берега, пружно відштовхнутись від урвистого краю, смаглявою ластівкою пролетіти над водою, пірнути і в той момент, коли дівчата, вдаючи, що їм байдуже, цікавенько чекають, коли ж ти виринеш, спустити під водою труси й несподівано випливти нагору попкою, білою рум'яною попкою, єдиним незасмаглим місцем на всьому тілі.
Ти на мить відчуваєш задоволення, побачивши, як мигтять рожеві п'яти й розмаяні платтячка мовби вітром зметених дівчаток, що пирхають на бігу в долоньки. Ти дістанеш змогу недбало сприйняти захоплення хлопців-одноліт-ків, що загоряють разом з тобою на піску. Ти на всі часи завоюєш поклоніння зовсім маленьких хлоп'ят, які будуть ходити за тобою зграями, в усьому наслідувати тебе й скорятися кожному твоєму слову чи рухові пальця. Давно вже минули часи римських цезарів, але хлопчаки тебе обожнюють.
Та цього тобі, звісно, замало. І одного дня, що нічим немовби не відрізняється од інших днів твого життя, ти зненацька вистрибуєш з другого поверху школи на подвір'я, де всі учні школи захоплені звичайними в час перерви невинними розвагами. В польоті ти відчуваєш коротку, як мить, пронизливу втіху — і від самого польоту, і від дикого, повного жаху і заразом бажання заявити про себе в свігі, вищання дівчаток віком від першого класу до десятого. Але все інше несе тобі тільки розчарування й злигодні.
Розмова з директором дуже прикра. Явно йде до того, що треба виключать зі школи. Ти змушений грубіянити директорові, бо ти винен. Уперше директор сам приходить до мазанки твоїх батьків на "Шанхаї".
— Я хочу знати, як живе цей хлопчик. Я хочу, нарешті, знати причини всього цього,— каже він значливо й чемно. І в голосі його звучить докір батькам.
А батьки — мати. з м'якими, круглими руками, що їх не знає вона куди подіти, бо тільки-но тягала ними з печі чавуни і руки чорні від сажі, а на матері немає навіть фартуха, щоб витерти їх, та батько, вкрай розгублений, принишклий, він намагається підвестись перед, директором, спираючись на свою ковіньку,— батьки дивляться на директора так, ніби вони й справді в усьому винні.
А коли директор іде собі, вперше ніхто не лає тебе, від тебе начебто всі одвертаються. "Дід" сидить, не дивлячись на тебе, і тільки часом крекче, і вуса в нього зовсім но войовничі, а досить похмурі вуса людини, вельми пошарпаної життям. Мати все клопочеться по господарству, човгає ногами по долівці, грюкає то там, то тут, і раптом ти бачиш, як, схилившись до челюстей варистої печі, вона крадькома витирає сльозу чорною від сажі, прекрасною, старечою, круглою рукою своєю. І вони немов кажуть йому всім виглядом своїм, батько та мати: "Ти придивись лишень до нас, ти придивись, придивись до нас, хто ми, які ми І"
І ти вперше помічаєш, що старі батьки твої давно вже не мають у що вбратися до свят. Протягом майже всього життя не їдять вони за одним столом з дітьми, а їдять окремо, щоб їх не було видно, бо не їдять вони нічого, крім чорного хліба, картоплі та гречаної каші, аби тільки дітей одного по одному звести на ноги, аби тепер ти, наймолодший у родині, став освіченим, став людиною.
І сльози матері пронизують твоє серце, а батькове обличчя вперше здається тобі значущим і печальним, і те, що він хрипить, дуднить, це зовсім не смішно — це трагічно.
Гнів та презирство тремтять у ніздрях у сестер, коли то одна, то друга метне раптом на тебе погляд поверх плетіння. І ти грубіяниш батькам, грубіяниш сестрам, а вночі не можеш спати, тебе гризе водночас і почуття образи, й свідомість своєї злочинності, і ти беззвучно витираєш немитою долонькою дві скупі сльозинки, що викотились на твої маленькі тверді вилиці.
А після цієї ночі виявляється, що став ти доросліший.
Серед ряду печальних днів загального мовчання та осуду перед твоїм зачарованим поглядом відкривається світ казкових, неймовірних подвигів.
Люди пропливають двадцять тисяч льє попід водою, відкривають нові землі; вони опиняються на безлюдних островах і все створюють собі наново власними руками; вони сходять на найвищі верховини світу; люди потрапляють навіть на місяць; вони борються із страшними штормами в океанах, видираючись на розгойдувані вітром щогли по марсах і салінгах; на своїх кораблях вони проходять над гострими рифами, виливаючи на розбурхані хвилі бочки ворвані; люди перепливають океан на плоту, знемагаючи від спраги, воро-чаючи пересохлим розбухлим язиком свинцеву кулю в роті; вони зносять самуми в пустелі, б'ються з удавами, ягуарами, крокодилами, левами, слонами й перемагають їх. Люди чинять ці подвиги задля наживи, або для того, щоб краще влаштувати життя своє, або з любові до пригод, або з почуття товариськості, вірної дружби, щоб урятувати кохану дівчину, що попала в біду, а то й зовсім некорисливо — для блага людства, для слави батьківщини, для того, щоб вічно сяяло на землі світло науки,— Лівінгстон, Амундсен, Сєдов, Невельской.
А які подвиги здійснюють люди на війні! Люди воюють тисячі років, і тисячі людей навіки прославили свої імена у війнах. Пощастило ж тобі народитися у такий час, коли війни нема. Ти живеш у місцях, де заростають сивою травою братські могили воїнів, які полягли за те, щоб ти жив щасливо, і до нинішніх днів шумить слава полководців тих великих літ. Щось мужнє й натхненне, як пісня в поході, звучить у душі твоїй, коли ти, забувши про нічну пору, летиш по сторінках їх біографій. Тобі хочеться знов і знов повертатись до них, щоб відбився в душі образ цих людей, і ти малюєш їх портрети,— ні, навіщо казати неправду, ти перебиваєш їхні портрети через скло на папір, а потім розтушовуєш їх на власний розсуд м'яким чорним олівцем, наслинюючи його для більшої сили та виразності так, що під кінець роботи язик у тебе весь чорний і його не відітреш навіть пемзою. І ці портрети й досі висять над твоїм ліжком.
Діла й подвиги цих людей забезпечили життя твоєму поколінню й лишаться навіки в пам'яті людства. А тим часом ці люди такі ж прості, як ти. Михайло Фрунзе, Клим Воро-шилов, Серго Орджонікідзе, Сергій Кіров, Сергій Тюленін... Так, може, і його ймення, рядового комсомольця, стало б поряд із цими іменами, коли б він устиг виявити себе. Яке, насправді, захватне було та незвичайне життя цих людей! Вони побували в царському підпіллі. їх вистежували, кидали в тюрми, висилали на північ, до Сибіру, але вони втікали знов і знов, і знову ставали до бою. Серго Орджонікідзе втік із заслання. Михайло Фрунзе тікав із заслання двічі. Сталін тікав із заслання кілька разів. За ними спочатку йшли одиниці, потім сотні, потім сотні тисяч, потім мільйони людей.
Сергій Тюленін народився, коли нема чого йти в підпілля. Він нізвідки не втікав, і тікати йому нема куди. Він вистрибнув з вікна другого поверху школи, і це була просто дурість, як це збагнув тепер він остаточно. І йде за ним у житті один тільки Вітька Лук'янченко.
Але не можна втрачати надію. Міцна крига, скувавши простори Північного Льодовитого океану, стиснула корпус "Челюскіна". І страшне було вночі тріщання корабля, почуте всією країною. Та люди не загинули, вони висадились на кригу. Цілий світ стежить за тим, чи їх урятують.