X. Бонді. — Він, знаєте, служив у мене. Я думав, що він уже зовсім приручений.
— Ну й надали ж мені чорти, — провадив капітан, — кинути якір тут. Якась нікчемна... Герегеретуа!!! Га?
— Слухайте, — сказав пан Г. X. Бонді, кладучи гвинтівку на стіл, що стояв посеред веранди. — І оце всюди таке?
— А ви як думали? — відказав капітан Трабл. — Он на Раваїваї з'їли капітана Баркера з усією командою. А на Мангаї облупили трьох отаких мільйонерів, як оце ви.
— Братів Сазерлендів? — спитав Г. X. Бонді.
— Здається. А на острові Старбека засмажили урядового комісара. Отого гладкого Макдіна, ви його знали?
— Не знав.
— Не знали?! — скрикнув капітан. — Слухайте, а давно ви тут?
— Та вже дев'ятий рік, — відповів пан Бонді.
— Ну, то ви могли б його й знати, — дорікнув капітан. — Уже дев'ятий рік, кажете? Бізнес, еге? Чи, може, знайшли затишний куточок? Від нервів?
— Ні, — відповів пан Бонді. — Розумієте, я передбачав, що на світі сколотиться вся ця буча, а тому завчасу зійшов з дороги. Я думав, що тут буде спокійніше.
— Ага, спокійніше! Ви не знаєте наших чорношкірих лобурів. Тут, лебедику, потрошку весь час іде війна.
— Та ні, — заперечив Г. X. Бонді, — тут таки справді був мир. Цілком порядні хлопці, оті папуаси, чи як там ви їх називаєте. Тільки останнім часом трохи... почали... Ви знаєте, я не розумію як слід, чого вони хочуть.
— Нічого надзвичайного, — пояснив капітан. — Просто — з'їсти нас.
— З голоду? — здивувався Бонді.
— Не знаю. Скорше з побожності. Такий обряд, розумієте? Щось таке ніби причастя. Воно в них час від часу спалахує.
— Ах так... — замислено промовив пан Бонді.
— Кожен має свого коника, — пробурчав капітан. — У них тут коник — з'їсти чужинця й закоптити його голову.
— Ще й закоптити? — пан Бонді аж скривився.
— Ет, це вже після смерті, — потішив його капітан. — Сховають копчену голову на згадку. Ви бачили такі засушені голови в Окленді, в етнографічному музеї?
— Ні, — відказав Бонді. — Гадаю, що... що я б... не дуже принадно виглядав, якби мене закоптили.
— Авжеж, ви для цього занадто огрядний, — критично зауважив капітан. — Худу людину воно б так дуже не змінило.
Капітанові слова анітрохи не заспокоїли Бонді. Він понуро сидів на веранді свого бунгало На кораловому острові Герегеретуа, якого купив саме перед Найбільгшою війною. Капітан Трабл грізно супився на мангрові та бананові хащі, які обступали бунгало.
— Скільки тут тубільців? — спитав він несподівано.
— Десь із сто двадцятероі, — відповів Г. X. Бонді.
— А нас у бунгало?
— Семеро, разом з кухарем-китайцем.
Капітан зітхнув і поглянув на море. Там стояло на якорі його судно "Папеете", але, щоб потрапити туди,, треба було пройти вузькою вуличкою між мангровими деревами, а це була не дуже приємна перспектива.
— Слухайте, сер, — озвався він трохи перегодя. — А за що, власне, там, у світі, воюють? За якісь кордони?
— Ні, за щось менше.
— За колонії?
— Ще менше.
— За... торговельні угоди?
— Ні. Тільки за істину.
— За яку істину?
— За абсолютну істину. Розумієте, кожен народ хоче мати свою абсолютну істину.
— Гм... — гмукнув капітан. — А що це, власне, таке?
— Нічого. Просто така людська пристрасть. Ви ж чули, що там, у Європі, і взагалі, з'явився в світ отой... Ну, розумієте, бог.
— Чув.
— От через це все й діється, розумієте?
— Не розумію. Я б сказав, що справжній бог... ну, знаєте, зробив би лад у світі. А той, що там, не може бути справжнім, нормальним богом.
— Помиляєтеся, друже, — заперечив Г. X. Бонді (видимо радий, що нарешті може поговорити з незалежною й досвідченою людиною). — Я вам кажу, що це таки справжній бог. Але дещо скажу вам ще: він занадто великий.
— Ви так гадаєте?
— Так. Він нескінченний. У цьому ж бо й увесь клопіт. Розумієте, кожен відміряє собі на ньому своїх кілька метрів і думає, що це весь бог. Привласнить отакий його маленький відламочок або утиночок, а думає, що має його всього. Що ви скажете?
— Ага, — здогадався капітан. — І лютує над тим, що мають інші шматочки.
— От-от. Щоб переконати самого себе, що він має його всього, він мусить забити інших людей. Розумієте, саме через те, що йому так страшенно важливо мати всього бога й усю істину. Тому він не може стерпіти, щоб хтось мав іншого бога й іншу істину. Якби він це допустив, то мусив би визнати, що має лиш кілька мізерних метрів, або галонів, або мішків божественної істини. Бачте, коли б якийсь там Сніпперс непохитно вірив, що тільки трикотажна білизна фірми Сніпперса найкраща в світі, то він мусив би спалити Массона з його трикотажною білизною. Але Сніпперс не такий дурний — поки йдеться про білизну; він стає аж такий дурний лише тоді, коли йдеться про політику Англії чи про релігію. Якби він вірив, що бог — це щось так само солідне й потрібне, як трикотажна білизна, то дозволив би, щоб кожен придбав собі того бога добровільно. Але, розумієте, Сніпперс не має достатньої комерційної довіри; а тому й нав'язує людям Сніпперсового бога або Сніпперсову істину лайкою, війнами та іншою несолідною рекламою. Я комерсант і розумію конкуренцію, але це...
— Стривайте, — спинив його капітан Трабл і, націлившись, вистрелив у мангрові хащі. — Так. Гадаю, що на одного поменшало.
— Загинув за віру, — мрійно зауважив Бонді. — Ви силою перешкодили йому з'їсти мене. Він поліг за національний ідеал людожера. В Європі люди споконвіку їли одне одного за самі ідеали. Ви порядний чоловік, капітане, але, можливо, що й ви б мене зжерли в ім'я якогось принципового навігаційного питання. Я вже й вам не довіряю.
— І слушно робите, — пробурчав капітан. — Бо я як подивлюсь на вас, то м^ні здається, що я...
— Запеклий антисеміт. Я знаю. То дарма, я вихрестився. А знаєте, капітане, що це вступило в тих блазнів? Позавчора вони виловили з моря японську атомну торпеду. Поставили її отам он під отими кокосовими пальмами і поклоняються їй. Тепер вони мають свого бога. А тому повинні з'їсти вас.
З мангрового гаю долетів бойовий рев.
— Чуєте, — бурчав капітан. — Їй же богу, я б волів... ще раз складати... екзамен з геометрії.
— Слухайте, — зашепотів Бонді. — А може, пристати до їхньої віри? Щодо мене...
В ту мить з "Папеете" вдарила гармата. Капітан неголосно скрикнув з радості.
РОЗДІЛ XXVIII
В Семи Халупах
А поки армії ведуть свої всесвітньо-історичні бої, і кордони держав звиваються, мов вужі, а весь світ обертається в руйновшце, старенька Благоушева в Семи Халупах шкребе картоплю, дідусь Благоуш сидить на порозі й курить букове листя, а сусідка Проузова, спершись на пліт, замислено повторює:
— Отак-то...
— А так, — трохи перегодя підтверджує Благоуш.
— Та звісно... — озивається Благоушка.
— Так воно вже є, — знову мовить Проузова.
— А що вдієш... — зауважує дідусь Благоуш.
— Авжеж, — погоджується Благоушка й бере нову картоплину.
— Італійцям буцімто дали бобу, — згадує Благоуш.
— А хто?
— Та буцім турки.
— Так мо', вже ця війна скінчиться?
— Де там! Он пруссаки знов полізуть.
— І все на нас?
— Та буцім на хранцузів.
— Боже праведний, це ж знов усе подорожчає.
— А так.
— Та звісно.
— А що вдієш!
— А он буцім швейцарець писав, що можна б і кінчати.
— І я те кажу.
— Чуєте, я оце купила свічку, так півтори тисячі одвалила. Така, Благоуше, лойова свічечка, чаднюча, хіба для хліва.
— І півтори тисячі, кажете?
— Еге ж. От дорожнеча, людоньки.
— А так.
— Та звісно.
— І хто б то колись подумав! Півтори тисячі!
— А бувало ж за дві сотні купиш таку гарну свічку!
— Е, сусідонько, коли те було! Та'дже і яєчко бувало за п'ять сотень.
— А масло — три тисячі хунт.
— Та ще яке масло!
— А чоботи — вісім тисяч.
— Авжеж, Благоушко, така дешевина була!
— А тепер...
— А так.
— Коб цьому вже кінець настав!
Запала мовчанка. Старий Благоуш підвівся, розправив'спину й пішов пошукати собі на подвір'ї соломину.
— Ну, а що ж ти його вдієш, — сказав він і відкрутив від люльки чашечку, щоб прочистити соломинкою цибух.
— Еге, прочисть, бо так уже чаділа, — з інтересом зауважила Благоушка.
— А чаділа, — підтвердив Благоуш. — Ще б пак не чаділа. Воно ж тютюну справжнього вже, либонь, і на світі нема. Останню пачку привіз мені син, пан прохвесор, стривай, коли ж це, в сорок дев'ятому, еге?
— На Великдень було рівно чотири годи.
— А так, — сказав дідусь Благоуш. — Попожив я на світі, нівроку. Таки попожив.
— А чуєте, сусіде, — знов почала Проузова, — через віщо воно оце робиться таке?
— Що б то?
— Та оця війна.
— Е, хто ж його відає, — сказав Благоуш і продмухав люльку, аж у ній зашкварчало. — Ніхто не відає, сусідонько. Буцім за віру.
— А за яку віру?
— За нашу чи за гельвецьку, того ніхто не відає. Мовляв, щоб у всіх була одна віра.
— Таж у нас і була одна віра.
— Але десь інде була інша, сусідонько. Буцім прийшов наказ, щоб була одна.
— А від кого наказ?
— А хто ж його відає! Буцім такі були машини для . віри. Такі довжелезні казани.
— А нащо ж ті казани?
— Того вже ніхто не відає. Казани — і квит. І буцім господь являвся людям, щоб вірили себто. Бо дуже, сусідонько, дуже вже забагато безвірників розвелось. А воно треба в щось вірити, що ж ти вдієш. Адже ж якби були вірили, то господь би їм не являвся. Отож він і прийшов у світ через ту безбожність, розумієте? ...
— Та воно то так, але від чого настала оця анахтемська війна?
— Ніхто не відає. Кажуть, почали китайці чи турки. Буцім у тих казанах вони привезли з собою того свого бога. Вони буцім страшенно богомільний народ — турки та оті китайці. То й захотіли, щоб ми, мовляв, вірили з ними, по-їхньому.
— А чого доконче по-їхньому?
— Е, того ніхто не відає. А я сказав би, що й пруссак теж почав. І той-таки швед.
— Боже, боже, — сумно мовила Проузова. — А тепер оце така дорожнеча! Півтори тисячі за свічку!
— А я сказав би, — твердив Благоуш, — що цю війну заварили євреї задля зиску. Отак би й сказав.
— Уже б і дощику треба, — озвалась Благоушка. — Бо картопля така миршава! Неначе горішки.
— А знаєте, — провадив Благоуш, — вони того господа бога просто вимудрували, аби було на кого звалити все. То така їхня мудрація. Хотіли воювати й придумали, чим виправдатись. То вони все так підстроїли.
— А які це "вони" ?
— Хто ж його відає. Я сказав би, що змовилися з папою і з євреями — всі, всі! Оті... оті...