Зоставалося пройти ще приблизно милю, коли я почув позад себе кінський тупіт. Озирнувся. Більшість жокеїв мчали гуртом далеко позаду, та двоє вперто переслідували мене. Ось вони майже порівнялися з Паліндромом.
Я підігнав його, і кінь підкорився. Ми легко відірвалися корпусів на п'ять.
Ніхто не переходив доріжки за перешкодою.
Я не бачив ніякого дроту.
I все-таки Паліндром зачепив його,
Якби не оті двоє, я б не спонукав коня. Щось раптом хльоснуло Паліндрома по ногах, коли ми вже були над бар'єром, і я кулею вискочив із сідла. Поки котився, інші коні подолали перешкоду. Вони, звичайно, не налетіли б на лежачого, але мусили обминати Паліндрома, що бився в корчах, і наскочили на мене.
Підкови місили моє тіло. Один удар поцілив у голову, шолом тріснув і одлетів. Минуло кілька кривавих секунд, поки я зрозумів, що все скінчилося.
Я лежав на траві, безсилий і стерплий, не здатний не те що піднятися, а й ворухнути пальцем. Лежав на спині ногами до перешкоди. Дощ сік мене по обличчю, важко було розплющити очі, ніби на них навалився якийсь тягар.
I все ж я змигнув повіками, й побачив "привид" біля бар'єра.
Він не поспішав на допомогу, а похапцем змотував дріт, задкуючи з поля до бровки. Коли досяг стовпа, вийняв з кишені інструмент і перекусив дріт. Не забув цього разу обценьки! Упоравшись, накинув моток дроту на руку та ненависно глянув у мій бік.
Я впізнав його.
То був водій уже знайомого мені фургона.
Усе навколо затьмарилось. Світ став чомусь сірим, як погано знятий фільм. Сірою була трава, землистим обличчя водія...
Потім біля самої перешкоди замаячив ще один "привид", що сунув у напрямку до мене. Я теж знав його, це не був шофер таксі. I мені стало радісно, що я не один у смертельному герці, та мало не заплакав. Я намагався звернути його увагу на дріт — адже тепер у мене є свідок. Та слова не сходили з язика — усе в роті ніби закам'яніло.
Він підійшов і схилився наді мною. Я хотів посміхнутись, але м'язи обличчя не ворушилися.
Він випрямився й гукнув до водія:
— Не дихає! — I знову нагнувсь.— У, падло! — Та копнув мене ногою. Я чув, як тріснули ребра й запекло в боці.— Може, це навчить його, як пхати свого носа куди не слід! — I копнув ще раз. Світ почорнів. Я майже втратив свідомість, але крихта її ще блимала, і я збагнув, чому вартовий не перетнув доріжку, натягуючи дріт: йому не треба було цього робити. Він і його спільник стояли обабіч неї й напинали той дріт з обох кінців.
Я побачив над собою утретє ногу. Здавалося, спливли години, поки вона наблизилась до моїх очей. Нога все росла й росла, поки раптом не заступила мені весь світ.
12
Спершу повернувся слух. Раптово, ніби хтось клацнув вимикачем. Ще хвилю тому жодне враження не порушувало пекельного кипіння розбурханого мозку, де плавали лише уривки слів, од яких боліла голова, і враз настала тиша й кожен звук чітко та ясно відлунював у моїх вухах.
Почувся жіночий голос:
— Він досі непритомний.
Я хотів відповісти, що це не так, але не міг.
Звуки лунали: свист, шурхотіння, тріскотнява, мурмотіння віддалених голосів, плюскіт води, що з дзюркотом текла в бачок. Я дослухався до всього, просто, аби чути.
Згодом я зрозумів, що лежу на спині. Руки й ноги, коли я відчув їх, здавалися олив'яними й болісно нили, а на повіках ніби лежали пудові гирі.
Я роздумував, де я і хто я, але так нічого й не збагнув. Думати було аж надто важко, і я заснув.
Коли прокинувся, то побачив, що лежу в напівтемній кімнаті, яка поступово почала світлішати. В кутку — умивальник, поряд — невеличкий столик, накритий білою серветкою, і крісло з дерев'яними ручками, праворуч — вікно, а просто переді мною — двері. Гола, казенна кімната.
Двері відчинилися, й зайшла медсестра. Вона глянула на мене й посміхнулась. У неї були красиві зуби.
— Хелло! — мовила вона.— Отямились? Як ся маєте?
— Чудово! — одказав я, хоч вичавив із себе тільки шепіт, до того ще був кволий.
— Вам зручно лежати? — спитала вона, мацаючи мені пульс.
— Ні,— одверто признався я.
— Ось я скажу доктору Мітчему, що ви прийшли до тями. Він, мабуть, схоче оглянути вас.
Вона щось занотувала в карточку на столі, ще раз привітно всміхнулася й щезла за дверима.
Виходить, я в лікарні. Хоч досі не розумів, що трапилось зі мною. Може, мене переїхав паровий каток? Чи розтоптало стадо слонів?
Доктор Мітчем розкрив тільки частку таємниці.
— Чому я тут? — зустрів я його хрипким шепотом,
— Ви впали з коня.
— А хто я?
Він поклацав себе олівцем по зубах і деякий час пильно дивився на мене. Молодий, з грубуватими рисами обличчя, пухнастим, уже доволі рідким білявим волоссям і вельми розумними світло-блакитними очима.
— Мабуть, краще буде, коли ви самі пригадаєте. Певен, що вам це вдасться. Не турбуйтеся. Не сушіть собі голови. Спочивайте, і все стане. само собою зрозумілим, Якщо не одразу,— а воно так і належить,— то поступово, крихта по крихті, ви все пригадаєте, крім, можливо, самого падіння.
— А що в мене принаймні?
— Струс мозку. Що ж до...— Він оглянув мене з голови до ніг.— Зламана ключиця. Тріснули чотири ребра. Безліч синяків та подряпин.
— Слава богу, нічого серйозного,— ледве вичавив я. Він розкрив рота од здивування й раптом розреготався.
— Атож, нічого серйозного! Такі вже ви — всі навіжені!
— Хто "ми"?
— Яка різниця? Скоро самі пригадаєте. Засніть, якщо можете, а прокинетесь — будете знати!
Я послухався, заплющивсь і одразу заснув. Снилося, ніби чую хрипкий голос, що лине з вази, повної червоного й жовтого шафрану; він весь час погрожував і розпалив мене до того, що захотілося кричати, та я зрозумів, що то мій власний шепіт, а шафран перетворився на густо-зелені гаї з рожевими птахами, які миготіли в напівтемряві. Потім здалося, що я лечу й, силкуючись щось там розгледіти, безсило падаю на землю.
— Гепнувся з дерева,— промимрив я (колись таке трапилось зі мною в дитинстві).
Хтось говорив поряд. Я розплющив очі й побачив доктора Мітчема.
— З якого дерева? — запитав він.
— У лісі. Я вдарився головою, а коли очумався, батько стояв на колінах поруч мене.
Знову знайомий голос. Я повернув голову.
Він сидів обіч, міцний, засмаглий, гарно вдягнений, як на свої сорок шість років зовсім ще молодий.
— Ти? Тут?!
— Ви знаєте, хто це? — допитувався Мітчем,
— Мій батько.
— А як вас звати?
— Аллан Йорк,— розсердився я, і все одразу прояснилося. Тепер я пам'ятав кожну подробицю до того ранку, коли поїхав на Брістольські перегони. А що сталося потім — чорне провалля.
— Як ти сюди потрапив? — запитав я батька.
— Сів на літак і прилетів. Місіс Девідсон подзвонила, що ти розбився й лежиш у лікарні.
— Давно?..— почав я.
— Чи давно без тями? — перепитав доктор Мітчем.— Зараз неділя, ранок. Отже, дві з половиною доби. Це непогано, коли взяти до уваги, як ви побились. Я зберіг ваш шолом, аби показати.— Він одчинив шафку й видобув рештки шолома, який врятував мені життя.
— Доведеться купити новий,— пожалкував я.
— Навіжений! Всі ви навіжені! — вигукнув доктор Мітчем.
Тепер я знав, на що він натякає. Я осміхнувся, але посмішка вийшла крива, бо половина мого лиця геть розпухла, була непорушна й боліла. Я підніс ліву руку, щоб помацати пухлину, але рука звелася лише дюймів на шість і безсило впала: плече штрикнуло пекучим болем. Хоч воно було міцно перев'язане бинтом я майже почув, як скрегочуть, натикаючись одна на одну, побиті кістки.
І ніби по команді, всі болі в моєму тілі раптом ожили й злилися в одну суцільну муку, Я хотів передихнути, але зламані ребра висловили протест. Весело, нічого не скажеш!
Я заплющив очі.
— Що з ним? — похопився батько.
— Нічого особливого,— заспокоїв доктор Мітчем.— Мабуть, дають себе знати переломи. Я дам йому щось заспокійливе.
— Завтра встану,— заявив я.— I вже ж не раз падав. I ключиці ламав. Це ненадовго.— А сам тим часом подумав: кепська історія.
— Завтра? Й не думайте! — озвався доктор Мітчем.— Тиждень цілковитого спокою. У вас струс мозку.
— Я не можу тиждень валятися,— обурився я.— У мене буде тоді сила, як у блохи, а мені ж скакати в Ліверпулі.
— Коли? — підозріло спитав доктор Мітчем.
— Двадцять четвертого березня.
Запала мовчанка — вони зважували мої слова,
— Тобто у майбутній четвер,— зауважив батько.
— Навіть викиньте з голови! — суворо гримнув доктор Мітчем.
— Обіцяй мені,— попрохав батечко.
Я розплющив очі й глянув на нього. Уперше в житті його обличчя було стурбоване, і я зрозумів, що багато важу для нього. Адже я був одинаком, і цілих десять років після смерті матері він виховував мене, не передаючи економкам, гувернанткам чи інтернатам, як це вчинив би будь-хто з подібних багатіїв. Він сам гаяв час, бавлячись зі мною або навчаючи мене, дбав, щоб я ще дитиною був щасливий та вмів користуватися грішми. Він привчив мене не боятися труднощів і небезпек, але скакати в Ліверпулі в такому стані було ризиковано — я бачив це з його стурбованого обличчя.
— Обіцяю,— озвався я.— Не буду змагатися в Ліверпулі цього місяця. Але в наступному — буду обов'язково.
— Гаразд. Домовилися.— Він посміхнувся і встав.— Я ще забіжу ввечері.
— Де ти зупинився? I взагалі — де ми зараз?..
— У Брістольському шпиталі, а я мешкаю у місіс Девідсон.
— Виходить, я гепнувся під час Брістольських перегонів... на Паліндромі.— Батько хитнув.— А як він... не розбився?
— Ні, він у стайні Піта Грегорі. Ніхто не бачив, як і чому він упав,— лив суцільний дощ. Грегорі каже, що ти передчував це падіння, і прохав передати, що все зробив, як ти хотів.
— Нічого не пам'ятаю. Навіть гадки не маю, що саме прохав. Цікаво...
Доктор Мітчем і батьком пішли, а я все намагався відновити те, що вилетіло з голови. З'явилося відчуття, ніби якусь мить тому я знав щось дуже важливе, але, скільки не мучився, міг пригадати лише те, як добирався до Брістольського іподрому, а далі все уривалося.
Решта дня тяглася довго й болісно, найменший порух викликав скрегіт та волання всіх моїх потрощених кісток. Мене й раніш топтали коні, але те було ніщо в порівнянні з цим дурнуватим падінням, і, хоч я не міг бачити, розумів, що все моє тіло вкрите кривавими струпами й синцями, які потім розпливуться й почорніють, стануть жовтими, а лице моє нагадуватиме райдугу, до того ж мали бути два велетенські синяки під очима.
Таблетки, що їх прислав мені доктор Мітчем напрочуд білозубою сестрою, подіяли менше, ніж я сподівався.