А той сморід не відпускав мене й тоді, коли я пішов вечеряти. І коли наступного дня ми з нашим поліцейським зустрілись, я й кажу:
— Нанюхалися?
— Гадаю, вони вже у Джефферсоні,— сказав він.
— Або в тюрмі. Але, дякувати богові, це не наша тюрма.
— І то правда,— погодився він.
ДАРЛ
— Ось тут буде зручно,— каже тато. Він зупиняє мулів, сидить і дивиться на той будинок,— Звідти можна води принести.
— Добре,— кажу я.— Доведеться тобі, Дьюї Делл, попросити у них відро.
— Бог свідок,— каже тато.— Не хотів би я бути залежним від когось, бог свідок.
— Якщо побачиш велику бляшанку, то захопи,— кажу я. Дьюї Делл злазить з підводи, згорток усе в неї в руках.— Так і не вдалося продати пироги у Моттсоні,— кажу я.
Життя наше розчиняється у безвітрі й безгучності, втомливо повторюються втомливі рухи, відлуння споконвічних примусів, хоч нічия рука не смикає нас за шворку, а при заході сонця нас проймає шалом, рухи наші неживі, як у маріонеток. Кеш зламав ногу, тепер з пов'язки витрушується тирса. Життя з нього витікає вкупі з кров'ю.
— Не хотів би я бути залежним,— каже тато.— Бог свідок.
— Тоді йди сам принеси води,— кажу я.— Он у Кешевім капелюсі.
Дьюї Делл вертається з якимось чоловіком. Він залишається, а вона йде далі; постоявши трохи, він повернувся до будинку, став на ґанку й дивиться на нас.
— Краще його не знімати,— каже тато.— Тут і зробимо.
— Хочеш, щоб ми тебе зняли, Кеше? — питаю я.
— Хіба ми завтра не доберемося до Джефферсона? — каже він. У його погляді до нас запитання, зосередженість і смуток.— Я можу витерпіти.
— Тобі ж полегшає,— каже тато.— Вони тоді не тертимуться так.
— Я витерплю,— каже Кеш.— Це тільки зайва затримка.
— Але ми вже купили цементу,— каже тато.
— Я міг би витерпіти,— каже Кеш.— Таж тільки один день. Нема про що й говорити.— Він дивиться на нас, на схудлому й посірілому обличчі виступають самі очі, такі запитливі.— Пронесе й так,— каже він.
— Але ми його вже купили,— заперечує тато.
Я розбовтую цемент у бляшанці, закручуючи мляву воду в густі зеленаві завитки. Підношу бляшанку до підводи, щоб Кешеві було видко. Він лежить горілиць, на тлі неба його тонкий обрис, аскетичний і задумливий.
— Так буде добре? — питаю я.
— Не додавай багато води, воно не візьме,— каже він.
— Хіба це забагато?
— Може, трохи піску досип,— каже він.— Таж тільки один день. Мені зовсім не болить.
Вардаман вертається туди, де ми проїхали через потічок, і приносить піску. Потім повільно висипає його у ту густу бовтянку в бляшанці. Я знову підходжу до підводи.
— Тепер добре?
— Та вже,— каже Кеш.— Але я потерпів би. Вона мені не болить. Ми знімаємо пов'язку й неквапливо заливаємо ногу цементом.
— Дивіться, щоб труни не забризкало,— каже Кеш.
— Авжеж,— кажу я.
Дьюї Делл відриває клаптик від свого газетного згортку й витирає розчин, що капає на труну з Кешевої ноги.
— Ну як воно тобі?
— Та добре,— каже Кеш.— Холодить. Добре.
— Якщо тільки це поможе,— каже тато.— Ти вже пробач мені. Я теж про це не подумав, як і ти.
— Нічого, добре,— каже Кеш.
Якби тільки змога розчинитися в часі. Це було б чудово. Було б чудово, якби розчинитися в часі.
Ми знов накладаємо пов'язку, обмотуємо шворкою, стягуємо її дужче, цемент застигає на шворці густими зеленавими напливами. Кеш дивиться на нас глибоким запитливим поглядом.
— Так буде міцніше,— кажу я.
— Ага,— відповідає Кеш.— Дякую.
Ми обертаємось на підводі й стежимо за ним. Він підходить до нас дорогою, спина здерев'яніла, обличчя теж, самі лише ноги живі. Він підходить без жодного слова,— очі бліді й посуворілі, обличчя видовжене й понуре,— і сідає на підводу.
— Далі пагорб,— каже тато.— Вам, мабуть, краще злізти й пройти пішака.
ВАРДАМАН
Дарл, Джуел, Дьюї Делл і я піднімаємося за підводою на пагорб. Джуел повернувся. Він прийшов по дорозі й заліз на підводу. Пішки прийшов. Нема вже у Джуела коня. Джуел мій брат. Кеш мій брат. У Кеша зламана нога. Ми закріпили йому ногу, щоб не боліла. Кеш мій брат. Джуел теж мій брат, але він не зламав ноги.
Тепер їх п'ятеро, вони описують малі довгасті чорні кола.
— А де вони вночі, Дарле? — питаю я.— Коли ми ночуємо в клуні, то вони де?
Пагорб упирається в саме небо. Потім з-за пагорба вигулькує сонце, і мули, підвода й тато рухаються просто на нього. Коли дивишся на них, аж очі ріже, як вони так ідуть просто на сонце. У Джефферсоні в крамниці він стоїть на рейках у вітрині такий червоний. Рейки раз у раз зблискують, коли він ходить колами. Так Дьюї Делл каже.
Але сьогодні я вже побачу, де вони ночують, коли ми в клуні.
ДАРЛ
.— Джуеле,— питаю я,— чий ти син?
Від клуні тягне вітром, тож ми поклали її під яблунею, і місячне світло з яблуні ряботить на довгі дрімотні дошки, з-поміж яких вряди-годи пробивається цяткуватими спалахами її загадкове бурмотіння. Я покликав Вардамана, щоб послухав. Коли ми підійшли, з труни скочила кішка й майнула в тінь, кігті й очі у неї сріблясті.
— Твоєю матір'ю була коняка, а хто твій батько, Джуеле?
— Ти, бісів базікало!
— Не обзивай мене,—кажу я.
•^Всесвіт" м в 128
— Чортів базіка!
— Не обзивай мене так, Джуеле.
У місячному світлі його очі немов клапті білого паперу, наліплену на довгастий м'яч регбі.
Після вечері Кеш починає потіти.
— Щось наче пече,— каже він.— Мабуть, тому, що сонце на неї ввесь день шпарило.
— Хочеш, водою поллємо? — питаємо ми.— Може, полегшає.
— Зробіть таку ласку,— сказав Кеш.— Сонце на неї шпарило, мабуть, тому. І як це я раніш не здогадався, щоб її прикрили.
— Це нам треба було здогадатися,— сказали ми.— Ти не міг цього передбачити.
— Я й не помітив, коли вона перегрілася,— сказав Кеш.— Мені треба було раніше звернути увагу.
Отож ми облили ногу водою. Здавалось, нога у нього під цементом була спечена.
— Тепер краще? — спитали ми.
— Дякую,— сказав Кеш.— Тепер добре.
Дьюї Делл обтирає йому обличчя крайчиком сукні.
— Якби ти трохи заснув,— кажемо ми.
— Само собою,— відповів Кеш.— Щиро дякую. Так добре стало. Джуеле, кажу я. Хто був твій батько, Джуеле?
Хай тобі бісі Хай тобі бісі
ВАРДАМАН
Вона під яблунею, а ми з Дарлом ідемо в місячному світлі, і кішка скакує й біжить, і ми чуємо, як вона щось мимрить там усередині,
— Чуєш? — питає Дарл.— Вухо приклади.
Я приклав вухо й почув її. Тільки не дотямив, що вона каже.
— Що вона каже, Дарле? — питаю я.— І з ким вона розмовляє?
— Вона з богом розмовляє,— відказує Дарл.— Просить, щоб допоміг їй.
— А чого вона від нього хоче? — питаю я.
— Хоче, щоб він сховав її від людського зору,— відказує Дарл.
— Чому вона хоче, щоб він сховав її від людського зору, Дарле?
— Бо тоді вона лежатиме у спокої,— каже Дарл.
— А чому вона хоче лежати у спокої, Дарле?
— Слухай,— каже Дарл. Ми чуємо її. Ми чуємо, як вона повертається набік.— Слухай,— каже Дарл.
— Вона повернулася,— кажу я.— Вона на мене дивиться крізь дошки.
— Авжеж,— погоджується Дарл.
— Як вона може бачити крізь дошки, Дарле?
— Ходім,— каже Дарл.— Ми не повинні її тривожити. Ходім.
— Вона сюди не може бачити, бо дірки згори;— кажу я.— Як же вона бачить, Дарле?
— Ходім заглянемо до Кеша,— каже Дарл.
/ я щось побачив, а що — Дьюї Делл не веліла нікому говорити.
Кешеві нога болить. Сьогодні надвечір ми закріпили йому ногу, а вона знов у нього болить, і він мусить лежати. Ми обливаємо ту ногу водою, тоді йому легшає.
— Мені добре,— каже Кеш.— Дякую вам.
— Спробуй трохи заснути,— кажемо ми.
— Мені добре,— каже Кеш.— Дякую вам.
А я щось побачив, а що — Дьюї Делл не веліла нікому говорити. Це не тата стосується, і не Кеша, і не Джуела, і не Дьюї Делл, і не мене.
Ми з Дьюї Делл спатимемо на сіннику. Це на задньому ґанку,, ним звідти видно клуню, місяць освітлює половину сінника, і ми будемо до
половини на білому, а від половини на чорному, світло місяця падатиме нам на ноги. А потім я піду подивитись, де вони ночують, коли ми у клуні. Сьогодні ми не в клуні, але клуню мені видно, тож я хочу побачити, де вони ночують.
Ми лежимо на сіннику, ноги наші в місячному світлі.
— Диви,— кажу я,— у мене ноги чорні. І в тебе теж.
— Спи,— каже Дьюї Делл. Джефферсон так далеко.
— Дьюї Делл.
— Що?
— Тепер же не різдво, то звідки він там буде?
Він ходить раз у раз по колу, рейки зблискують. Рейки зблискують круг за кругом.
— Що там буде?
— Той поїзд. У вітрині.
— Та спи вже. Завтра побачиш, чи він там є.
Може, Санта Клаус не знатиме, що вони міські хлопчаки.
— Дьюї Делл.
— Та спи вже. Він не дозволить, щоб котрийсь міський хлопчик його забрав.
Він у вітрині був, червоний, на рейках, і рейки зблискували коло за колом. Мені аж серце тьохнуло. А потім показалися тато, Джуел, Дарл і хлопець містера Джілспая. Ноги того хлопця видніли з-під нічної сорочки. Коли він входить у місячний промінь, ноги його пухнасті. Вони йдуть довкола будинку до яблуні.
— Чого їм треба, Дьюї Делл? Вони обходять будинок і до яблуні.
— Я чую від неї запах,— кажу я.— Ти теж?
— Цить,— каже Дьюї Делл.— Це вітер перемінився. Спи.
А я таки хочу дізнатися, де вони ночують. Четверо з'являються з-за будинку, йдуть через двір, освітлені місяцем, вона у них на плечах. Вони несуть її до клуні, місяць рівно й спокійно світить на неї. Потім вони повертаються і йдуть назад до будинку. Поки вони йшли в місячному світлі, ноги того Джілспайового хлопця були пелехаті. А потім я почекав і озвався: "Дьюї Делл", і ще почекав і тоді пішов дізнаватися, де вони ночують, і побачив щось, про що Дьюї Делл нікому не веліла говорити.
ДАРЛ
Він так наче з темряви зродився проти темних дверей, тільки-но спалахнуло — худий, мов верховий кінь, у самій нічній сорочці. Він зіскакує на землю, на обличчі вираз лютої невіри. Мене він побачив, навіть не обернувши голови й не повівши очима, в яких відблискував той спалах, як два маленьких смолоскипи.
— Ходім,— каже він, зіскакуючи вниз схилом, що веде до клуні. За хвильку він уже біжить, сріблястий під місячним світлом, потім
вистрибує з нього, як пласка бляшана фігурка на тлі раптового й безгучного вибуху, коли вся покрівля клуні схоплюється вогнем, наче там повно пороху. Виразно проступає передня стіна, стіжкуватий фасад з прямокутним дверним отвором, в якому видніє на кобилиці приземкуватий обрис труни, схожої на кубістичного жука. Позад мене з хати вибігають тато, Джілспай, його син Мак, Дьюї Делл і Вардаман.
Він зупиняється перед труною, Нахиляється, дивиться на мене, обличчя розлючене.