Він і його дружина (он та худорлява Середньовічна дама в сірій сукні) волочаться разом по всіх публічних та інших місцях. Незважаючи на скрутне становище, у них є "прийомні дні", — артистичні чаювання, на яких читаються вірші… Тихо!
До них і справді підійшов лікар; і між ними трьома тут же, біля дверей, зав'язалася розмова; до них приєдналися Юссоне, потім коханець Дикунки, молодий поет, миршавої постаті якого не міг приховати куценький плащ у стилі Франціска І, і, нарешті, дотепний хлопець, переодягнений на Турецького стражника. Та його мундир із жовтими галунами стільки подорожував по спинах мандрівних дантистів, широкі червоні панталони у складках так полиняли, тюрбан, скручений по-татарському, як в'юн, мав такий жалюгідний вигляд, одне слово, весь його костюм був такий нужденний і водночас такий вдалий, що жінки вже й не приховували своєї огиди. Лікар утішив його захопленими похвалами на адресу Вантажниці, його коханки. Цей Турок — банкірів син.
Між двома кадрилями Розанетта попрямувала до каміна, біля якого сидів у кріслі опецькуватий дідок у брунатному фраку з золотими ґудзиками. Незважаючи на його побляклі щоки, звислі над високою білою краваткою, волосся в нього було ще русяве й саме кучерявилось, як шерсть пуделя, надаючи йому якоїсь грайливості.
Вона слухала його, нахилившись до самого лиця. Потім приготувала йому склянку сиропу; і нічого не було зграбнішого за її ручки в мереживних манжетах, що виступали з-під вилоги зеленого мундира. Старенький випив сироп і поцілував їх.
— Та це ж пан Удрі, сусід Арну!
— Він же його й занапастив! — усміхаючись, мовив Пеллерен.
— Як саме?
Поштар із Лонжюмо вхопив Розанетту за стан; почався вальс. Усі жінки, що сиділи на диванчиках попід стінами вітальні, жваво посхоплювались одна по одній; і їхні спідниці, їхні шаровари, їхні зачіски — все завирувало.
Вони крутилися так близько від Фредеріка, що він помічав навіть краплини поту на лобі, і ця круговерть дедалі швидшала, рівномірна й запаморочлива, надавала його думкам якогось сп'яніння, викликаючи інші óбрази; усі ці жінки проносилися перед ним, однаково сліпучі, але кожна бентежила його по-іншому, залежно від типу своєї вроди. Полька, що, танцюючи, впадала в якусь солодку млість, будила в ньому бажання пригорнути її до серця й разом полинути в санях по засніженій рівнині. Коли він споглядав рухи Швейцарки, яка вальсувала, випроставши стан і опустивши очі, перед ним поставали картини безтурботної насолоди десь у хатині на березі озера. А то раптом Вакханка, відкинувши свою смагляву голівку, навівала йому мрії про шалені пестощі в олеандрових гаях, у грозу, під невиразні звуки тамбурина. Рибна торговка, засапавшись од надто швидкого темпу, гучно сміялася; і він хотів би разом із нею попивати вино в якійсь першеронській корчмі і досхочу м'яти в руках її нашийну хустину, як за добрих старих часів. А Вантажниця, ледь торкаючись паркету, здавалося, приховувала в гнучкості свого тіла, в поважному виразі обличчя всю витонченість сучасного кохання, в якому була точність науки і жвавість птаха. Розанетта крутилась, узявшися в боки; з її химерної перуки, що підстрибувала над комірцем, розліталася довкола рисова пудра, і за кожним туром вона своїми золотими острогами ледь-ледь не черкала Фредеріка.
Коли пролунав останній акорд вальсу, з'явилася мадмуазель Ватназ. Голова в неї була пов'язана алжирською хусткою, на лобі численні піастри, очі підмальовані, на плечах щось ніби плащ із чорного кашеміру, що спадав на світлу спідничку, гаптовану сріблом, а в руці вона тримала баскський бубон.
Позад неї в класичному костюмі Данте ішов високий чоловік, котрий виявився (тепер вона не приховувала своїх стосунків із ним) тим самим співаком із "Альгамбри"; спершу іменуючись Оґюстом Деламаром, пізніше він став називати себе Антенором Деламаре, згодом — Дельмасом, потім Бельмаром і, нарешті, Дельмаром, міняючи і вдосконалюючи своє прізвище відповідно до зростання своєї слави; корчемний поміст він змінив на театр і навіть успішно оце зараз дебютував на сцені Амбігю в п'єсі "Гаспардо-рибалка".
Юссоне, побачивши його, нахмурився. З того часу як відхилили його п'єсу, він терпіти не міг акторів. Годі й уявити собі, які марнославні оті панове, особливо цей.
— Але ж і хизується, полюбуйтесь!
Дельмар злегка віддав чолом Розанетті, тоді прихилився до каміна й закляк; одну руку приклав до серця, виставив уперед ліву ногу, звів очі до неба і так і стояв із позолоченим вінком на капюшоні, силкуючись надати своєму поглядові якомога поетичнішого виразу, щоб чарувати дам. На деякій віддалі довкола нього поступово зібрався цілий гурт.
Ватназ, по тривалих обіймах з Розанеттою, підійшла до Юссоне попросити, щоб той продивився з погляду стилістики її педагогічну працю, яку вона збиралася видати; це був літературно-повчальний збірник "Вінок молодим дівчатам". Літератор обіцяв допомогти. Тоді вона спитала, чи не міг би він у котрійсь із газет, куди має доступ, написати щось похвальне про її друга, а потім навіть дати йому якусь роль. Юссоне за цими розмовами проґавив склянку пуншу.
Готував його Арну, і в супроводі графського грума, котрий тримав тацю, він із задоволеним виглядом пропонував той напій гостям.
Коли він підходив до пана Удрі, Розанетта його зупинила:
— Ну, то як же та справа?
Він трошки почервонів; потім звернувся до старого:
— Наша приятелька казала мені, що ви такі люб'язні…
— Аякже, любий сусіде! Покладайтесь цілком на мене!
При цьому було згадано ім'я пана Дамбреза, вони розмовляли стиха, тому Фредерік чув їх погано; він перейшов на другий бік каміна, де вже балакали Розанетта й Дельмар.
Лице в актора було вульгарне, ніби театральні декорації, розраховане на те, що дивитимуться віддалік; руки грубі, ноги великі, щелепа важка; він ганив найзнаменитіших акторів, з погордою дивився на поетів, казав: "мій голос, моя зовнішність, мої дані", — прикрашував свою мову словами, мало зрозумілими йому самому, до яких у нього була пристрасть, як-от: "морбідецца", "аналогічний", "гомогенність".
Розанетта слухала його, потакуючи головою. Крізь рум'яна було видно, як у неї від захоплення шаріють щоки, і щось вологе, ніби серпанком, затягувало її ясні очі невиразного кольору. Як могла подібна людина зачарувати її? Фредерік розпалював у собі презирство до нього, можливо, сподіваючись тим самим позбутися певної заздрості, яку той викликав у ньому.
Мадмуазель Ватназ була тепер у товаристві Арну; надто голосно сміючись, вона раз у раз кидала погляд на свою подругу, з якої пан Удрі також не зводив ока.
Незабаром Арну й Ватназ десь зникли, а старий підійшов до Розанетта і щось їй пошепки сказав.
— Та вже ж, це вирішено! Дайте мені спокій!
І вона попросила Фредеріка піти на кухню подивитися, чи там пан Арну.
Вся підлога була заставлена недопитими склянками, а каструлі, казанки, сковороди аж підскакували на плиті. Арну правував слугами, всім тикав, збивав гострий соус, куштував підливи, жартував із куховаркою.
— Гаразд, — сказав він, — перекажіть їй, що я зараз звелю подавати!
Танці припинилися, жіноцтво знову повсідалося, чоловіки походжали собі. Фіранка на одному з вікон випнулась під вітром, і жінка-Сфінкс, незважаючи на умовляння, виставила спітнілі плечі під протяг. А де ж Розанетта? Шукаючи її, Фредерік пройшов далі, в будуар і спальню. Щоб побути на самоті чи залишитися з кимось удвох, дехто позаходив аж сюди. Шепотіння зливалося з напівтемрявою. Було чути сміх, приглушений носовою хусточкою, і на тлі корсажів повільно й м'яко тріпотіли віяла, неначе крила пораненого птаха.
Ввійшовши до оранжереї, Фредерік побачив біля фонтана, під широким листям каладіума, Дельмара, що лежав на канапі з полотняною оббивкою; Розанетта, сидячи біля нього, гладила рукою його волосся, і вони дивилися одне на одного. В ту ж таки мить з другого боку, що від вольєра, вступив Арну. Дельмар схопився на ноги; потім подався геть спокійною ходою, не оглядаючись, і навіть зупинився біля дверей, щоб зірвати квітку гібіска і встромити її в петельку. Розанетта схилила голову; Фредерік, дивлячись на неї у профіль, помітив, що вона плаче.
— Отакої! Що з тобою? — спитав Арну.
Вона, не відповідаючи, знизала плечима.
— Це через нього? — спитав він.
Вона оповила руками його шию й, цілуючи в лоб, повільно сказала:
— Ти ж добре знаєш, що я тебе любитиму завжди, мій пузанчику. Забудь про це! Ходімо вечеряти!
Мідна люстра на сорок свічок освітлювала їдальню, стін якої й не видно було з-під поначіплюваного старовинного фаянсу, і від цього яскравого світла, що падало зовсім прямовисно, ще білішим здавалося велетенське тюрбо, що між закусками та фруктами стояло посеред столу, а по краях вишикувалися тарілки з раковим супом. Шелестячи сукнями, підбираючи спідниці, рукави та шарфи, жінки сідали одна біля одної, чоловіки, стоячи, прилаштовувалися по кутках. Пеллерен та Удрі опинилися біля Розанетта, Арну — навпроти. Палазо та його подруга щойно поїхали.
— Щасливої дороги! — сказала Розанетта. — Почнемо!
І Церковний півчий, вдатний жартівник, замашно перехрестився й почав читати "Benedicite".[6]
Дами були скандалізовані, а надто Рибна торговка, що мала дочку, з якої прагнула зробити порядну жінку. Арну також не полюбляв "таких штучок", вважаючи, що релігію слід шанувати.
Німецькиий годинник із півнем вибив другу годину, давши тим самим привід до веселих жартів на адресу птаха. Тут посипалися всілякі каламбури, анекдоти, хвастощі, заклади, побрехеньки, що їх видавали за бувальщину, запевнювання в неймовірному, цілий потік слів, який поволі розділявся на приватні розмови. Лилося вино, за однією стравою подавали іншу, лікар розрізав печеню. Гості ціляли один в одного апельсинами, корками, виходили з-за столу, щоб із кимось погомоніти. Розанетта раз по раз оберталася до Дельмара, що непорушно стояв у неї за спиною; Пеллерен базікав, пан Удрі посміхався. Мадмуазель Ватназ майже одна з'їла цілу купу раків, і їхні панцери хрустіли під її довгими зубами. Ангел, примостившись на дзиґлику від фортепіано (єдине місце, де йому дозволяли сісти його крила), незворушно й безупинно жував.
— Ну й апетит! — з подивом повторював Церковний півчий. — Ну й апетит!
А жінка-Сфінкс пила горілку, репетувала на все горло, біснувалась, як демон.