Це символ, який мовою філософів означає: усмішка Фортуни. Якби ти його відгадав, може, й ти зробився б заможним. Шануй філософію, кажу тобі, бо інакше поміняю винарню, на що мій особистий друг, Петроній, давно мене вже намовляє.
Розділ XIV
Протягом кількох наступних днів Хілон ніде не з'являвся. Вініцій, який, відтоді як довідався від Акти, що Лігія його кохала, у сто разів іще більше прагнув її відшукати, розпочав пошуки на свій страх і ризик, не бажаючи, а водночас і не маючи змоги звернутися по допомогу до імператора, зануреного в тривогу з приводу здоров'я маленької Августи.
Не допомогли жертви, принесені в храмах, молебні та обітниці, як і мистецтво лікарське й усілякі ворожбитські засоби, до яких удавалися врешті-решт. За тиждень дитя померло. Жалоба впала на двір і на Рим. Імператор, який при народженні дитини шаленів од радості, шаленів тепер од розпачу і, зачинившись у себе, протягом двох днів не приймав їжі й, незважаючи на те, що палац кишів юрмами сенаторів та августіанів, які поспішали висловити жаль та співчуття, не хотів нікого бачити. Сенат зібрався на надзвичайне засідання, на якому померле дитя оголошене було богинею; ухвалено спорудити їй храм і призначити особливого жерця. Складали також нові на честь померлої жертви, відливали їй статуї з дорогоцінних металів, а похорон був сама нечувана урочистість, на якій народ дивувався нестримним виявам жалоби, що до них удавався імператор, плакав з ним разом, простягав руки за подачками й понад усе розважався незвичним видовищем.
Петронія занепокоїла та смерть. Відомо вже було в усьому Римі, що Поппея приписує її дії чар. Повторювали те за нею й лікарі, що в такий спосіб могли виправдати безуспішність своїх зусиль, і жерці, жертви яких виявилися безсилими, і заклинателі, що дрижали за своє життя, і народ. Петроній радий був тепер, що Лігія втекла; позаяк і не зичив зла Авлу, а бажав добра й собі, й Вініцію, тому щойно було прибрано кипарис, поставлений на знак жалоби перед Палантином, поспішив на прийом, улаштований для сенаторів і августіанів, аби переконатися, наскільки Нерон прислухався до балачок про чари, та запобігти наслідкам, які могли б із того виникнути.
Припускав також, знаючи Нерона, що той, хоча й не вірив у чари, удаватиме, що вірить, і тому, аби ошукати свій біль, і тому, аби комусь помститися, і врешті, аби запобігти припущенням, що боги починають його карати за лиходійства. Петроній не гадав, що імператор міг навіть власне дитя любити щиро і глибоко, хоча й удавав палке почуття, був, одначе, певен, що перебільшуватиме страждання. Таки не помилився. Нерон вислуховував слова розради сенаторів і вершників з кам'яним обличчям, з очима, втупленими в одну точку, й видно було: якщо навіть щиро страждає, то водночас думає і про те, яке враження справляє його страждання на присутніх, заразом позує, наслідуючи Ніобу[184], й дає виставу батьківської жалоби, як коли б її грав комедіант на сцені. Не зумів навіть при тому витримати позу мовчання й ніби скам'янілого страждання, бо раз по раз робив жести, нібито посипав голову прахом земним, а подеколи стогнав глухо, побачивши ж Петронія, підхопився і трагічним голосом почав так волати, щоб усі його могли почути:
— Eheu!.. І ти ж винен у її смерті! За твоєю порадою ввійшов у ці стіни злий дух, який одним поглядом виссав життя з її грудей… Горе мені! Й волів би, щоб очі мої не дивилися на світло Геліоса… Горе мені! Eheu! Eheu!..
І, підвищуючи щоразу голос, перейшов на розпачливий крик, але Петроній у ту ж мить, вирішивши поставити все на один кидок гральної кості, простягнув руку, зірвав швидко шовкову хустку, що її Нерон завше носив на шиї, й поклав йому її на вуста.
— Володарю! — виголосив урочисто. — Спали Рим і світ зі страждання, але збережи нам свій голос!
Сторопіли присутні, сторопів на мить і сам Нерон, лише Петроній лишився незворушним. Він знав надто добре, що робить. Адже пам'ятав, що Терпносу й Діодору просто було дано наказ прикривати рот імператору, коли, підвищуючи понадміру голос, той наражав його на ризик.
– Імператоре, — мовив далі з тією самою врочистістю та смутком, — зазнали ми втрати незмірної, хай нам хоч цей скарб лишиться на розраду!
Обличчя Нерона затремтіло, і за хвилину з очей пустилися в нього сльози; раптом поклав долоні на плечі Петронія і, припавши головою до його грудей, почав, схлипуючи, повторювати:
— Лише ти з усіх про те подумав, лише ти, Петронію! Лише ти!
Тигеллін пожовтів од заздрості. Петроній же мовив:
– Їдь до Анція! Там вона з'явилася на світ, там зійшла на тебе радість, там зійде розрада. Хай морське повітря освіжить твоє божественне горло; хай груди твої вдихнуть солону вологу. Ми, вірні твої піддані, підемо всюди за тобою, і коли твій біль будемо гоїти дружбою, ти втішиш нас піснею.
— Так! — одказав жалібно Нерон. — Я напишу гімн на її честь і створю до нього музику.
— А потім пошукаєш теплого сонця в Байях.
— А потім забуття в Греції.
— На батьківщині поезії й пісні!
І кам'яний, похмурий настрій розвіювався поступово, як розвіюються хмари, що закривали сонце, а натомість почалася розмова, ніби сповнена ще смутку, але й сповнена намірів на майбутнє, стосовно подорожі, артистичних виступів, і навіть урочистостей, яких вимагало оголошене прибуття Тиридата, царя Вірменії. Тигеллін спробував, щоправда, ще згадати про чари, та Петроній, упевнений уже у виграші, просто прийняв виклик.
— Тигелліне, — сказав, — чи гадаєш, що чари можуть шкодити богам?
— Сам імператор про них говорив, — відповів придворний.
— Страждання говорило, не імператор, але ти що про це думаєш?
— Боги занадто могутні, щоби могли підпадати під зурочення.
— Чи будеш же не визнавати божественності імператора та його родини?
— Peraktum est![185] — муркнув, стоячи поряд, Епрій Марцелл[186], повторюючи окрик народу, коли гладіатор на арені ураженим був одразу так, що добивати не було потреби.
Тигеллін придушив у собі гнів. Між ним і Петронієм здавна існувало суперництво щодо Нерона, — і Тигеллін мав ту перевагу, що Нерон менше або, скоріше, зовсім його не соромився, — аж досі все-таки при кожному зіткненні Петроній долав його розумом і дотепністю.
Так сталося й цього разу. Тигеллін замовк і тільки відзначав собі в пам'яті тих сенаторів і вершників, які, тоді як Петроній одступив у глиб зали, оточили його враз, припускаючи: після того, що сталося, він буде неодмінно першим улюбленцем імператора.
Петроній же, вийшовши з палацу, вирушив до Вініція і, розповівши йому про зустріч з імператором і сутичку з Тигелліном, сказав:
— Не тільки відвернув небезпеку від Авла Плавтія та Помпонії, і водночас од нас обох, але навіть од Лігії, яку не шукатимуть хоча б тому, що я намовив цю міднобороду мавпу, щоб поїхала до Анція, а звідти до Неаполіса або Бай. І поїде, бо в Римі досі не смів публічно виступити в театрі, знаю ж, що давно вже має намір виступити в Неаполісі. Потім він мріє про Грецію, де хочеться йому співати в усіх найбільших містах, а потім, зібравши всі вінки, що їх йому піднесуть греки, здійснить тріумфальний в'їзд до Рима. Протягом того часу матимемо можливість шукати Лігію вільно й сховати її надійно. А що ж? Чи нашого шляхетного філософа не було досі?
— Твій шляхетний філософ шахрай. Ні! Не було, не з'являвся і не з'явиться більше!
— А я маю ліпше уявлення, якщо не про його порядність, так про його розум. Пустив уже одного разу кров твоєму гаманцю і з'явиться хоча б для того, щоб пустити її вдруге.
— Нехай стережеться, аби я йому крові не пустив!
— Не роби цього; будь з ним терплячим, доки в шахрайстві не переконаєшся. Не давай йому більше грошей, а натомість обіцяй щедру нагороду, якщо принесе тобі надійні відомості. Чи вжив ти якихось заходів на свій страх і ризик?
— Двоє моїх вільновідпущеників, Німфідій і Демас, шукають її на чолі шістдесяти людей. Тому з рабів, який її знайде, мною обіцяна воля. Розіслав, крім того, гінців на всі дороги, що ведуть із Рима, щоб на постоялих дворах розпитували про лігійця та дівчину. Сам блукаю містом вдень і вночі, розраховуючи на щасливий випадок.
— Про що-небудь довідаєшся, дай мені знати, бо я мушу їхати до Анція.
— Добре.
— А якщо коли-небудь уранці, прокинувшись, скажеш собі, що через одну дівчину не варто себе мучити й витрачати на неї стільки зусиль, то приїзди до Анція. Там не забракне ні жінок, ні розваг.
Вініцій заходив швидкими кроками, Петроній же спостерігав якийсь час за ним, врешті сказав:
— Скажи мені щиро — не як палкий юнак, який щось собі навіяв і сам себе розпалює, але як чоловік розсудливий, що відповідає на запитання друга: чи тобі завше однаково бігати за тією Лігією?
Вініцій зупинився на хвилину й дивився на Петронія так, мовби його раніше не бачив, потім знову почав ходити. Було видно, що гамує в собі вибух. Врешті на очі, од відчуття власного безсилля, від горя, гніву й нездоланної туги, навернулися дві сльози, які подіяли дужче на Петронія, ніж найбільш красномовні слова.
Тож, замислившись, за хвилину сказав:
— Світ несе на плечах не Атлант[187], а жінка, і часом грається ним, як м'ячем.
— Так! — погодився Вініцій.
Й почали прощатися. Але в ту хвилину раб повідомив, що Хілон Хілонід чекає в передпокої та просить, аби його допустили перед очі володаря.
Вініцій наказав одразу його впустити, Петроній же сказав:
— Бач! Не говорив я тобі! Присягаюся Геркулесом! Зберігай тільки спокій; інакше він візьме гору, а не ти.
— Вітання і честь шляхетному військовому трибуну й тобі, пане! — мовив, зайшовши, Хілон. — Нехай щастя ваше дорівнюватиме вашій славі, а слава нехай обійде весь світ, од Геркулесових стовпів аж до кордонів землі Аршакідів.[188]
— Здрастуй, законодавцю доброчесності й мудрості! — відповів Петроній.
Але Вініцій запитав з удаваним спокоєм:
— Що приніс?
— За першим разом приніс тобі, пане, сподівання, тепер же приношу певність, що дівчину буде знайдено.
— Це значить, що ти не знайшов її досі?
— Так, пане, але знайшов, що означає знак, який тобі накреслила; знаю, що за люди, які її відбили, і знаю, між прихильниками якого божества належить її шукати.
Вініцій хотів було підхопитися зі стільця, на якому сидів, але Петроній поклав йому долоню на плече і, звертаючись до Хілона, сказав:
— Кажи далі!
— Чи цілковито певен ти, пане, що дівчина тобі накреслила рибу на піску?
— Авжеж! — вибухнув Вініцій.
— Отже, вона християнка й відбили її християни.
Настала хвилина мовчання.
— Слухай, Хілоне, — врешті сказав Петроній. — Мій родич призначив тобі за відшукання дівчини значну кількість грошей, але не меншу кількість різок, якщо його захочеш ошукати.