Чорна стріла

Роберт Луїс Стівенсон

Сторінка 23 з 40

Тут Лоулес не витримав, і гнів його прорвався.

– Ведіть корабель самі! – проревів він з прокляттями і, не турбуючись про наслідки, залишив руль.

"Добра Надія" в ту хвилину тремтіла на гребні величезної хвилі. Вона з страшенною швидкістю полетіла вниз, в провал між хвилями. І зразу ж перед нею піднялась, немов величезна чорна стіна, нова хвиля; здригнувшись від могутнього удару, "Добра Надія" врізалась носом у водяну гору. Зелена вода перекотилась через корабель; люди на палубі опинились по коліна у воді; бризки злетіли вище щогли. Пройшовши через хвилю, "Добра Надія" виринула з води, жалісно скриплячи і тремтячи всім своїм тілом, немов тяжко поранений звір. Чоловік шість-сім хвилею знесло в море, а решта, коли до них повернувся дар мови, почали голосно молитись Богу і благати Лоулеса, щоб він, повернувся до руля.

Лоулес не став чекати, щоб його прохали вдруге. Жахливі наслідки вибуху його справедливого гніву протверезили його цілком. Він знав краще, ніж будь-хто інший на кораблі, як близько була "Добра Надія" від загибелі, а з того, як вона важко переповзала з хвилі на хвилю, він міг судити, що небезпека ні в якому разі не минула,

Діка хвилею відкинуло на корму, і він трохи не захлинувся у воді. Звівшись на коліна, він підповз по затопленій водою кормі до старого рульового.

– Лоулесе, – сказав він, – ми всі у твоїх руках. Ти хоробра, вірна людина і володієш мистецтвом водити кораблі. Я поставлю коло тебе трьох надійних людей для охорони.

– Даремно, мій мастере, даремно, – сказав рульовий, вдивляючись у темряву ночі. – З кожною хвилиною ми все більше віддаляємось від цих піщаних берегів, і з кожною хвилиною море буде ще більше заливати нас. А щодо цих плакс, то вони незабаром зваляться з ніг, бо, мій мастере, як це не дивно, проте вірно, ще ніколи не було так, щоб погана людина стала добрим моряком. Тільки чесні й сміливі можуть знести таку качку корабля.

– О ні, Лоулесе, – заперечив Дік, сміючись, – це тільки прислів'я моряків, і в ньому не більше глузду, ніж у свисті вітру. Але скажи ради Бога, як наші справи? Ми тримаємося вірного курсу? Чи пощастить нам добратися до берега?

– Мастере Шелтон, – відповів Лоулес. – Я був францисканським монахом… І дякую за це своїй долі… був лучником, був злодієм, був моряком. Багато я змінив одягу, але повірте, що найбільше мені хотілося б померти в рясі монаха, а не в просмаленій куртці моряка. На це в мене є дві важливі причини: по-перше, смерть може захопити людину зненацька, а я б не хотів помирати без покаяння, і, по-друге, я не хотів би борсатись і захлинатися в цій величезній калюжі, що в мене під ногами. – І Лоулес тупнув по палубі ногою. – Але, – вів далі Лоулес, – якщо я не помру цієї ночі смертю моряка, то поставлю нашій Пресвятій Діві Марії велику свічку.

– Невже наші справи такі погані? – запитав Дік.

– Дуже погані, – відповів старий бродяга. – Невже ви не відчуваєте, як повільно і важко корабель повзе по хвилях? Хіба ви не чуєте, як в трюмі плеще вода? "Добра Надія" вже навіть зараз майже не слухається руля. Побачите, що буде з нею, коли в трюмі прибавиться води: або вона пірне, як камінь, на дно, або розіб'ється вщент об прибережні скелі.

– Ти говориш безстрашно, – зауважив Дік. – Невже це не лякає тебе?

– А чого боятись, мастере, – відповів Лоулес. – Якщо хтось і мав стати перед Богом з такою безліччю гріхів, то це міг бути тільки я – монах-відступник, злодій і все найгірше, що може бути в цьому світі. Звичайно, ви можете дивуватись, але я вірю в те, що в мене ще десь завалялось щастя; проте, якщо мені все ж судилося втонути, то моя рука не здригне, і я втону, дивлячись смерті прямо у вічі.

Дік нічого не відповів йому, але такий одчайдушний настрій старого бродяги дуже вразив його і, боячись нового віроломства і насильства над Лоулесом з боку незадоволених, він пішов шукати трьох надійних хлопців для охорони рульового. Більша частина людей, рятуючись від пронизливого зимового вітру залишила палубу, яка раз у раз заливалась водою. Вони зібралися в трюмі серед бочок з вином; трюм освітлювали два ліхтарі, що розгойдувались в ритм хитавиці корабля. Тут вони влаштували справжній бенкет. Виголошуючи тости, волоцюги щедро частували один одного гасконським вином Арбластера. Тим часом "Добра Надія" повзла серед грізних хвиль, то злітаючи високо в повітря, то стрімко занурюючись у білу піну; і а кожною хвилиною кількість учасників цієї веселої компанії зменшувалась.

Дехто присів збоку, перев'язуючи свої рани, але більшість з них вже лежали у воді, яка поступово заповнювала трюм, і стогнали, знесилені морською хворобою.

Гріншів, К'юкоу і молодий хлопець з загону лорда Фоксхема, на кмітливість і хоробрість якого Дік вже давно звернув увагу, були ще здатні розуміти накази й слухатися, їх і призначив Дік охоронцями рульового, а сам, кинувши останній погляд на чорне небо і зловісне море, спустився в каюту, куди віднесли пораненого лорда Фоксхема його слуги.

Розділ VI

"ДОБРА НАДІЯ"

(закінчення)

Стогін пораненого барона зливався з завиванням корабельного собаки. Нещасна тварина, може, тільки сумувала за своїми друзями, з якими її розлучили, а може, вона справді передчувала, що кораблю загрожувала небезпека. Навіть рев моря і свист вітру не могли заглушити його голосного завивання. Здавалося, що собака подає сигнали про небезпеку. І забобонним людям в цьому завиванні чувся похоронний плач по "Добрій Надії".

Слуги поклали лорда Фоксхема на ліжко, підстеливши під нього хутряну мантію. Перед образом святої Богоматері тьмяним світлом горіла лампадка, в її світлі Дік побачив бліде обличчя і глибоко запалі очі пораненого.

– Я тяжко поранений, – сказав лорд. – Підійдіть ближче до мене, молодий Шелтоне. Хай біля мене буде принаймні хоч одна людина благородного походження, бо я прожив своє життя в багатстві й розкошах, і мені дуже болісно від того, що мене поранили в цій жалюгідній сутичці і що я помираю в морі на цьому вонючому кораблі розбійників і холопів.

– Не треба хвилюватися, мілорде, – сказав Дік. – Я молю всіх святих зцілити ваші рани й допомогти вам щасливо вибратися на берег.

– Що? – перепитав лорд. – Молити святих, щоб щасливо вибратися на берег? Хіба ви не впевнені в тому, що ми доберемося туди щасливо?

– Корабель ледве повзе, море похмуре й бурхливе, – відповів хлопець. – Від людини, яка стоїть за рулем, я довідався, що ми тільки чудом зможемо добратися до берега живими.

– Он як! – стурбовано вигукнув барон. – Значить, ось в яких жахливих муках моїй душі доведеться розлучатися з тілом! Сер, моліть Бога, щоб він дарував вам життя, сповнене труднощів, тоді вам легше буде вмирати; моє життя було радісним і щасливим, я не знав горя, і зараз мені доводиться помирати в муках і стражданнях! Однак перед смертю, поки ще є час, я повинен виконати свій останній обов'язок перед Богом. Чи немає у нас на кораблі священика?

– Немає, – відповів Дік.

– Що ж, тоді займемось моїми мирськими справами, – продовжував лорд Фоксхем. – Сподіваюсь, що після моєї смерті ви будете мені вірним другом, бо ви були чесним і відважним супротивником. Я вмираю в тяжку годину для мене, для Англії і для всіх тих, хто йшов за мною й вірив мені. Моїми воїнами командує Хемлі, – той самий, що був вашим суперником; ми домовились зібратись в довгому залі Холівуда; ось цей перстень з моєї руки буде служити доказом того, що ви справді виконуєте мої доручення. Крім цього, я напишу Хемлі декілька слів і попрошу його уступити вам дівчину. Але я не знаю, чи ви захочете виконати мою останню волю.

– А який наказ, мілорде, ви хочете мені дати? – спитав Дік.

– Наказ?.. – повторив барон і нерішуче поглянув на Діка. – Скажіть, ви прихильник Ланкастера чи Йорка? – запитав він нарешті.

– Мені соромно признатися, – відповів Дік, – та я й сам цього не знаю. Я виступаю разом з Еллісом Дакуортом, а він, здається, прихильник Йорка. Отже, виходить, я теж за Йорка.

– Чудово, – сказав мілорд. – Це дуже добре. Бо коли б ви сказали, що ви прихильник Ланкастера, не знаю, що б я робив. А оскільки ви виступаєте за Йорка, вислухайте мене. Я приїхав у Шорбі,– щоб стежити за лордами, які тут зібралися, поки мій благородний молодий повелитель Річард Глостерський[З7] збирає сили, щоб напасти на них і розбити. Я добув деякі відомості про чисельність ворожих сил, про те, яка в них охорона, про розташування їх військ; і ці відомості я повинен передати моєму молодому повелителю у неділю за годину до полудня, біля хреста святої Нареченої, що стоїть під лісом. Я, очевидно, не зможу бути на цьому побаченні, а тому і звертаюсь до вас з проханням зробити мені послугу. Підіть туди замість мене. І хай ні радість, ні біль, ні буря, ні рана, ні чума не перешкодять вам бути на призначеному місці в умовлений час, бо від цього побачення залежить доля Англії.

– Даю вам урочисту обіцянку виконати вашу волю, – сказав Дік. – Я зроблю все, що буде в моїх силах.

– Я дуже радий цьому, – промовив поранений. – Мілорд герцог дасть вам нові накази, і, якщо ви виконаєте їх охоче й розумно, ваше майбутнє забезпечене. Посуньте трохи ближче до мене лампадку, я хочу написати листа.

Він написав одного листа, адресуючи його "Шановному моєму родичеві серові Джону Хемлі", а потім написав ще одного листа, не вказуючи адресата.

– Це лист для герцога, – сказав він. – Пароль "Англія й Едуард", а відклик – "Англія і Йорк".

– А як же з Джоанною, мілорде? – запитав Дік.

– Що ж, здобувайте її самі, як зумієте, – відповів барон. – Я написав в обох цих листах, що хочу віддати її за вас, але здобувати її вам доведеться самому, хлопче. Я, як бачите, намагався здобути її і поплатився за це своїм життям. Більшого не могла б зробити жодна людина.

За час цієї розмови поранений дуже ослаб, і Дік, заховавши на грудях дорогоцінні листи, підбадьорив його і вийшов з каюти.

Починався світанок, холодний і похмурий. Йшов густий сніг. Недалеко з надвітряного боку "Доброї Надії" тягся берег з скелястими мисами і піщаними бухтами; а вдалині на тлі неба здіймалися лісисті вершини Танстольських горбів. Вітер трохи ущух; море теж злегка заспокоїлось; але корабель сидів глибоко у воді і ледве підіймався на хвилях.

Лоулес все ще стояв за кермом.

20 21 22 23 24 25 26