— Тьху, тьху, клянуся Вічним Вогнем, уже дракона чи диявола волію, бо той завше є драконом чи дияволом і відомо, чого триматися. Але вовкулацтво, оті відміни та переміни, — огидне воно й демонічне ошуканство і зрадницький підступ, вимислений тими песиголовцями людям на шкоду. Кажу вам, сторожу кличмо і до вогню оту скверноту.
— Геральте? — зацікавився Горицвіт. — Я хотів би почути думку спеціаліста. Чи справді ці міміки такі небезпечні та агресивні?
— Їх здібності до копіювання придатні швидше до оборони, аніж до агресії, — відповів відьми́н. — Я не чув…
— Зараз, — перебив їх сердито Деїнті, гримнувши п'ястуком об стіл. — Якщо вдарити когось по голові й ограбувати — це не агресія, то я вже й не знаю, що таке агресія. Годі філософствувати. Справа проста: на мене напали і відібрали не лише нажите тяжкою працею майно, але навіть мою власну подобу. Я жадаю відплати, не заспокоюся…
— Сторожу, сторожу слід прикликати! — сказав корчмар. — І жерців прикликати! І спалити оцього монстра, оцього нелюда.
— Перестаньте, господарю, — половинчик різко підняв голову. — Вже ви надокучили з тією сторожею. Зауважу, що вам той нелюд нічого не зробив, лише мені. А, загалом кажучи, я теж нелюд.
— Та що ви, пане Бібервельте, — нервово засміявся корчмар. — Де ви, де він. Та ви вже, рахувати, людина, а отой — монстр. Дивуюся, пане відьми́не, що ви так спокійно сидите. Вибачайте, а ви нащо? Це ж ваша робота — потвор убивати, хіба ні?
— Потвор, — холодно промовив Геральт. — Але не представників розумних рас.
— Ну, пане, — сказав корчмар. — Ви-те вже крихітку передали куті меду.
— Щоб я так жив, — втрутився Горицвіт. — Ти й справді, Геральте, переборщив з тією розумною расою. Тільки глянь на нього.
І справді, Теліко Лунгревінк Леторт у цю мить не нагадував представника розумної раси. Нагадував зліплену з болота і борошна ляльку, яка дивилася на відьми́на благальним поглядом каламутних жовтих очей. А шморгаючі звуки, які він видавав сягаючим поверхні стола носом, теж не пасували представникові розумної раси.
— Досить тієї пустопорожньої хіромантії! — раптом гримнув Деїнті Бібервельт. — Нема про що дискутувати! Єдине, що істотне, — це мої коні і мої збитки. Чуєш, ти, холерний маслюче? Кому ти продав моїх коненят? Що зробив із грішми? Кажи негайно, бо я тебе закопаю, затопчу і обдеру зі шкіри!
Дечка, прочинивши двері, стромила до ванькиру русяву голівку.
— Батьку, в корчмі гості, — шепнула вона. — Мулярі з будови і ще дехто. Я їх обслуговую, але ви так дуже не викрикуйте, бо вже починають зглядатися на ванькир.
— Вічним Вогнем клянусь! — перелякався корчмар, дивлячись на розлізлого доплера. — Якщо хтось сюди загляне і його побачить… ой, горе буде. Якщо вже ми не кличемо сторожі, то… Пане відьми́не! Коли то направду векслінг, то скажіте йому, щоб змінився на щось пристойне, ніби для непізнання. Поки що.
— Правда, — сказав Деїнті. — Геральте, нехай він на щось перетвориться.
— На кого? — раптом забулькотів доплер. — Я можу прибрати подобу, до якої уважно придивлюся. То на кого з вас я повинен перетворитися?
— Тільки не на мене, — швидко сказав корчмар.
— І не на мене теж, — здригнувся Горицвіт. — Зрештою, це й не було б ніяким маскуванням. Мене всі знають, отож вигляд двох Горицвітів за одним столом спричинив би більшу сенсацію, аніж оцей у власній подобі.
— Зі мною було б так само, — посміхнувся Геральт. — Деїнті, залишаєшся лише ти. Добре складається. Не ображайся, але сам знаєш: люди з великими зусиллями відрізняють одного половинчика від іншого.
Купець довго не вагався.
— Гаразд, — сказав. — Нехай. Зніми з нього ланцюга, відьми́не. Ну що ж, перекидайся в мене, розумна расо.
Доплер, щойно з нього зняли ланцюга, розтер тістоподібні лапи, помацав носа і витріщився на половинчика. Обвисла шкіра на його обличчі стягнулася і забарвилася. Ніс скорчився і з глухим цмоканням втягнувся, на лисому черепі виросло кучеряве волосся. Деїнті вибалушив очі, корчмар у німому захопленні роззявив рота, Горицвіт застогнав і зойкнув.
Останнім змінився колір очей. Деїнті Бібервельт Другий відкашлявся, сягнув через стіл, ухопив кухоль Деїнті Бібервельта Першого і жадібно припав до нього.
— Не може бути, не може бути, — тихо промовив Горицвіт. — Тільки подивіться, як точно скопіював. Неможливо відрізнити. Усе чистісінько. Цього разу навіть комарині укуси та плями на штанях. От саме, на штанях! Геральте, цього навіть чародії не зуміють! Помацай, це справжня шерстяна тканина, ніяка не ілюзія. Неймовірно! Як він це робить?
— Ніхто цього не знає, — пробурмотів відьми́н. — І він теж ні. Я ж казав, що він має повні здібності довільної зміни структури матерії, але це здібності органічні, інстинктивні…
— Але штани… З чого він зробив штани? І камізельку?
— Це його власна видозмінена шкіра. Я не думаю, що він би охоче позбувся тих штанів. Зрештою, вони б тоді одразу втратили властивості тканини.
— Шкода, — удав здогадливість Деїнті. — Бо я вже задумувався, чи не наказати йому перетворити відерце матерії на відерце золота.
Доплер, тепер точна копія половинчика, зручно розсівся і широко посміхнувся, очевидно, задоволений з факту, що втрапив до центру уваги. Сидів так самісінько, як Деїнті, і так самісінько гойдав волохатими стопами.
— Ти чимало знаєш про доплерів, Геральте, — промовив, тоді здорово потягнув собі з кухля, цмокнув і гикнув. — Їй-бо, чимало.
— О боги, голос та манери теж Бібервельта, — сказав Горицвіт. — Чи не має хто червоної китайки? Треба б його позначити, бляха муха, бо нещастя може трапитися.
— Та ти що, Горицвіте, — обурився Деїнті Бібервельт Перший. — Таки, думаю, мене з ним не сплутаєш? З першого… погляду видно різницю, — закінчив Деїнті Бібервельт Другий і знову манірно гикнув. — Насправді, щоб помилитися, треба бути дурнішим за кобилячий зад.
— Чи ж я не казав? — захоплено прошепотів Горицвіт. — Думає і говорить як Бібервельт. Неможливо відрізнити.
— Перебільшення, — половинчик надув губи. — Грубе перебільшення.
— Ні, — заперечив Геральт. — Це не перебільшення. — Віриш, Деїнті, чи ні, але в цю мить він є тобою. У невідомий спосіб доплер точно копіює психіку жертви.
— Пси що?
— Ну, властивості мислення, характер, почуття, думки. Душу. Це б підтверджувало те, що заперечує більшість чародіїв і всі жерці. Те, що душа — теж матерія.
— Блюзнірство, — сапнув корчмар.
— І маячня, — твердо сказав Деїнті Бібервельт. — Не розповідай казок, відьми́не. Властивості мислення, ще чого. Скопіювати чийогось носа або штани — це одне, але розум — це тобі не фунт фляків. І я тобі зараз це доведу. Коли б цей вошивий доплер скопіював мій купецький розум, то не продав би коней у Новіграді, де на них немає попиту, а поїхав би до Чортківського Броду, на кінський торг, де ціни аукційні, хто більше дасть. Отам не втрачається…
— А саме так, що втрачається, — доплер перекривив ображену міну половинчика. — По-перше, ціна на аукціоні в Чортківському Броді занижена, бо купці змовляються, як ліцитувати. А, крім того, треба заплатити комісійні аукціоністам.
— Не вчи мене торгувати, шмаровозе, — обурився Бібервельт. — У Чортківському Броді я взяв би дев'яносто, а то й сто за штуку. А ти скільки дістав від тих новіградських хитрозадих?
— Сто тридцять, — сказав доплер.
— Брешеш, заволоко.
— Не брешу. Я погнав коней просто до порту, пане Деїнті, там знайшов заморського торгівця хутром. Кушніри не вживають волів, формуючи каравани, бо воли надто повільні. Хутра легкі, але дорогі, треба подорожувати швидко. У Новіграді немає попиту на коней, то й коней теж нема. Я мав єдині доступні, отож продиктував ціну. Все просто…
— Я сказав, не вчи мене! — заревів Деїнті, буряковіючи. — Ну добре, заробив. А гроші де?
— Обернув, — гордо промовив Теліко, наслідуючи типове для половинчика прочісування пальцями густої чуприни. — Гроші, пане Деїнті, мусять кружляти, а інтереси, — крутитися.
— Бережись, щоб я тобі лепети не відкрутив! Кажи, що ти зробив із грошвою за коней?
— Я ж казав. Накупив товарів.
— Яких? Що ти накупив, довболобе?
— Чер… червець, — заїкнувся доплер, а потім швидко продекламував. — П'ятсот корців червецю, шістдесят два квінтари мімозової кори, п'ятдесят п'ять гарнців трояндової олії, двадцять три бочівки риб'ячого жиру, шістсот глиняних мисок та вісімдесят фунтів бджолиного воску. Жир, загалом кажучи, я купив дуже дешево, бо він потрохи згірк. Ага, щоб не забути. Ще купив сто ліктів бавовняного шнура.
Запанувало довге, дуже довге мовчання.
— Згірклий жир, — нарешті сказав Деїнті, дуже повільно вимовляючи окремі слова. — Бавовняний шнур. Трояндова олія. Я, мабуть, бачу сон. Так, кошмарний сон. У Новіграді можна купити геть усе, всі цінні й корисні речі, а оцей кретин видає мої гроші на якесь гівно. Прибравши мою подобу. Кінець мені, гроші мої пропали, купецька репутація пропала. З мене годі. Геральте, позич мені меча. Я його на місці зарубаю.
Двері ванькиру зі скрипом відчинилися.
— Купець Бібервельт! — закукурікав чолов'яга в пурпуровій тозі, що висіла на його худій постаті як на жердині. На голові мав оксамитну шапочку у формі перевернутого нічного начиння. — Чи тут купець Бібервельт?
— Так, — одночасно відповіли обидва половинчики. В наступну мить один із Деїнті Бібервельтів хлюпнув умістом кухля в обличчя відьми́нові, спритним копняком вибив дзиґлика з-під Горицвіта і прослизнув під столом у напрямку дверей, перевертаючи дорогою чолов'ягу в смішній шапочці.
— Пожежа! Рятуйте! — завив, уриваючись до загальної кімнати. — Вбивають! Горить!
Геральт, обтрушуючись із піни, кинувся за ним, але другий із Бібервельтів, що теж мчав до дверей, послизнувся на тирсі та впав йому під ноги. Обидва звалилися на поріг. Горицвіт, вилазячи з-під стола, брудно лаявся.
— Наааапад! — вереснув із підлоги худий чолов'яга, заплутавшись у пурпуровій тозі. — Наааааапад! Ґраааанда !
Геральт перекотився через половинчика, вбіг до корчми, побачив, як доплер, розштовхуючи гостей, вискочив на вулицю. Кинувся за ним, але тільки для того, щоби застрягнути в еластичному, однак твердому мурі людей, які загороджували йому дорогу. Одного — вишмаруваний був глиною та смерділо від нього пивом, — зумів збити з ніг, але решта стисли його залізними обіймами дужих рамен.