У купелі. Жінка внесла одягти на гарне тіло
Пишний стрій, чалму, білизну, що ясніла свіжо й біло:
"Все візьми ти, не соромся,— забери, що серцю мило".
Автанділ рішив: "Сьогодні я свою відкрию тайну".
Досі він вдягав одежу, для значних купців звичайну,
А тепер вдягнув обнову витязівську, злотосяйну.
Лев став сонцем. Всі узріли переміну в нім негайну.
Принесла Фатьма для учти різні страви та напої.
Автанділ, убраний пишно, появився у покої.
Мовила Фатьма, узрівши, що він зняв купецькі строї:
"Людям, що про тебе марять, втіхи ти додав нової!"
Захватом Фатьму впоїла красота його чудова,-
Він в душі своїй всміхався, не промовивши ні слова:
"Ні, про мене їй нічого не сказала ця обнова".
Що робить йому? За нього жінка ця на все готова.
Розійшлися по обіді. Витязь вирушив додому,
Він вина напився й зразу ліг заснути, збути втому.
Аж увечері проснувшись, встав у блиску осяйному,
Запросив Фатьму до себе: "Радий гостю я нічному".
Автанділ, Фатьму зустрівши, чує зойк її палкий:
"Той, чий стан, немов алое, смерть несе душі моїй".
Садовить її він поруч, стеле килима він їй;
На садок троянд лягає тінь од хатки довгих вій.
Автанділ їй каже: "Фатьмо, все про тебе знаю я,-
Від новин цих затремтиш ти, мов жалить тебе змія,
Та повинна знать ти правду, хто я є, моє ім'я.
Чорні пущі вій агатних — там таїться смерть моя.
Ні, я є воєначальник, володар мій — Ростеван.
Я — водій всіх військ, що гідні прославлять царевий сан,
Всіх скарбниць і всіх зброярень розпорядник я і пан.
Знаю, ти — мій друг надійний. Де ще є такі серця?
Цар мій доньку має,— рівен сонцю блиск її лиця.
То вона мене мордує, і мене красуня ця
Надіслала в мандри,— кинув я царя, її вітця.
Я, шукаючи ту діву, про яку казала ти,
В пильних розшуках невпинних обійшов усі світи,-
Він терзає власне серце від журби і тяготи".
Автанділ Фатьмі повідав, що причиною було,
Щоб укрив у шкуру тигра Таріел своє чоло.
Каже він: "Бальзам ти маєш, що душі загоїть зло,
Що зрятує вії чорні, наче ворона крило.
Якби вдвох з тобою, Фатьмо, ми йому допомогли,-
Може, ті зірки б звільнились від розпачливої мли.
Нас удвох би прославляли люди піснею хвали,
Бо тоді б коханці, певне, одне одного знайшли.
Щоб в Каджеті надіслати, дай свойого чаклуна,-
Понесе він вість, з якої діва втішиться сумна.
Будем ми отак чинити, як порадить нас вона;
З ласки бога, нам скориться та каджетська сторона".
Мовила Фатьма: "О боже! В дивних свідчусь я ділах!
Подвиг, що про нього чую, грані вічності досяг!"
Раб-чаклун з'явився чорний, наче ворон, віщий птах.
Витязь рік: "Іди в Каджеті, не страшись, що довгий шлях.
З мудрощів твоїх чаклунських мусить бути нам користь:
Загаси вогонь палючий, що серця нам люто їсть,
Новину цілющу сонцю ти повинен розповість".
Відказав той: "Вам я взавтра принесу жадану вість".
ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД ФАТЬМИ ДО НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
Пише так Фатьма: "О сонце! О світило всеземне,
Що всіх палить, хто до нього тільки поглядом сягне,-
Красномовне, величаве, милозоре, осяйне!
О кришталь і лал, в намисто щільно сплетені одне!
Хоч мені не розказала, звідки ти і хто ти є,
Та тепер, пізнавши правду, серце щастя зазнає.
Втишить безум Таріела повідомлення твоє,-
Хай фіалкою цвітеш ти, він трояндою стає!
Ось прибув сюди до тебе Таріела побратим,-
Автанділ, арабський витязь, що завзяттям запальним
Славен всюди. Він чекає на листа твого затим,
Щоб потішила нас, мудра, ти посланням докладним.
Наш слуга іде до тебе, щоб нам відповідь дала ти:
Що в Каджеті чути? Скоро мають каджі повертати?
Скільки війська у залозі — ми повинні точно знати.
Хто правує над вояцтвом? Чи потужні в місті чати?
Що про це ти тільки знаєш,— все вклади в своє послання,
А коханому твоєму передай хоч знак вітання.
Відтепер уже на радість оберни свої страждання,-
З ласки бога, вас з'єднаю, гідних щирого кохання.
В тебе, лист мій, бистрі ноги,— поспішай же в дальню даль!
Заздрю я тобі — побачиш ти рубіни і кришталь;
Ти щасливіший за мене: очі ті,— моя печаль,-
Стануть там тебе читати. Чи тобі мене не жаль?"
Лист Фатьми взяв раб, почувши слово, вимовлене нею:
"Ти красуню сонцерівну вісткою потіш моєю".
Одягнув чаклун на тіло смарагдових барв керею,
Тої ж миті зник, шугнувши над дахами, над землею.
Він летів, як линуть стріли, з лука пущені уміло,
І, коли досяг Каджеті, тільки-тільки звечоріло.
Повз озброєну сторожу він пройшов незримо й сміло
І віддав послання сонцю, що в ув'язненні смутніло.
Вільно він пройшов крізь брами, перед ним розкрився вхід,-
Вліз до башти він, патлатий, чорношкірий страховид,
Аж злякалась полонянка, як узріла негра вид.
Став троянди цвіт шафраном, а фіалки цвіт поблід.
Негр промовив: "Не лякайся, не мана я з того світу,-
Раб Фатьми я, що до тебе прилетів з листом привіту;
Прочитай цей лист — потішить він тебе, журбою вбиту,-
Поспішає промінь сонця до трояндового цвіту".
Сонцелика здивувалась, що Фатьма їй шле звістки,-
Мигдалі очей розкрились, затремтів агат хисткий.
Власноручно раб оддав їй гарно писані листки,-
Лист читала і зітхала, сліз роняючи разки.
Так раба спитала: "Хто там йде на розшуки за мною?
Хто прознав, що я існую, персть топчу іще ногою?"
Відповів він: "Всім, що знаю, поділюся я з тобою:
Ти пішла — померкло сонце, огорнулись землі тьмою.
З того дня Фатьма страждає — в неї в серці лютий спис,
Сльози в неї по обличчю аж до моря ринуть вниз.
Якось раз уже Фатьмі я вість про тебе був приніс,-
Свідком бог,— вона відтоді не спиняє зливи сліз.
Та прийшов до неї витязь уродливий, вбраний гарно
, І вона йому повіла, як тебе шукає марно.
Він і є шукач твій смілий, що поводиться владарно;
Він мені звелів од тебе вість принести незабарно".
Діва каже: "Чоловіче, ти не зрік брехливих слів,-
Але як Фатьма дізналась, хто мене сюди привів?
Так, десь є той, що роздмухав в мене омахи вогнів!
Як кипить це бідне серце,— хай би лист мій розповів!"
ЛИСТ, ПИСАНИЙ ВІД НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ФАТЬМИ
"Пані й мати! Ось пишу я, сонцелика, цей одвіт.
Ти, дорожча, аніж мати, подивись, що робить світ
Із своєї бранки, з мене,— збільшив жаль, обтяжив гніт!
Тільки нині маю радість: лист од тебе, твій привіт.
Ти від двох нечистих духів вже колись мене звільнила,
А тепер мене обсіла лютих каджів тьмуща сила,-
В бран вони мене забрали, і звільнитися — несила.
Гинуть всі мої надії, що в душі своїй носила.
Новини які б ви інші від нещасної почули?
Ще нема цариці каджів, ще і каджі не вернули,
Та вояцтво тьмочисленне скрізь тримає караули.
Знай, що розшуки найдужчі тут нічого б не сягнули.
Той, хто там мене шукає,— марно втоми зазнає,
Марно мучить ради мене серце спалене своє;
Заздрю я — він бачив сонце, що промінням виграє.
Ах, без милодана стало тягарем життя моєї
Я раніш свої пригоди у собі ховала тайно,
Бо язик не міг промовить, як страждала я безкрайно.
Зглянутись на мене прошу я коханого відчайно,-
Хай від розшуків зречеться! Так йому і передай-но.
Хай він має жаль у серці до коханого створіння,
Бо коли він вмре, я стріну смерть подвійну від тужіння.
Ні, мені нема рятунку,— долі отаке веління.
Якщо він зневажить долю, вб'є мене її каміння!
Просиш ти йому прислати знак якийсь від мене нині.
Шлю йому шматок вуалі, найдорожчої святині,
Бо на дар його дивитись — в мене радощі єдині,
Хоч, немов моя недоля, чорні барви в цій тканині".
ЛИСТ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН ДО ЇЇ КОХАНОГО
До укоханого пише і зітхає з непокою,-
Полум'я палюче в серці гасне, зрошене сльозою;
Лист складає, що всі душі вмить пронизує стрілою;
Розкривається троянда, і кристали сяють грою.
"Любий мій! Я власноручно слово списую по слові,-
Стан гнучкий — пером для мене, а чорнило — з жовчі й крові.
А папір — серця то наші, разом з'єднані в любові.
О ти, серце, чорне серце! Ти, закуте, будь в закові!
Бачиш, любий мій, що діє світ оцей, його діла!
Скільки б сяєво не сяло, та для мене скрізь імла.
Мудреці ганьблять немарно світ, юдоль плачу і зла!
Горе, горе! Як без тебе існувати я змогла?
Роз'єднав нас, мій коханий, світ і час, проклятий тричі,-
Не судилось радо глянуть одне одному у вічі!
Що зробити може серце, мов списом пробите в січі?
Розум мій розкрив для тебе мрії й мислі таємничі.
Присягаюсь світлим сонцем, в мене зникла і надія,
Що живий ти, бо й у власнім вже зневірилась житті я,
Та, дізнавшись, прославляла милість бога-чудодія,-
Радість зваживши із горем, спалахнула марна мрія.
Ти живий — цього вже досить, щоб у серці зник одчай,
В серці, зраненому тяжко, в серці, спаленому вкрай.
Ти про мене, що вмирає за тобою, хоч згадай,-
Тут в журбі моє кохання виростає, наче гай.
Повість днів моїх для тебе тут описувать — несила,
Бо ця повість неймовірна і язик би мій зморила.
Раз мене Фатьма від горя — з ласки божої — звільнила,
Нині ж світ, як личить світу, знову кинув до горнила.
Він тепер ще збільшив горе, долучив до болів болі;
Мук моїх різноманітних, видно, світу не доволі,-
Знов у каджів непоборних опинилась я в неволі.
Все, що сталось з нами, любий,— все це справи злої долі.
Я сиджу в гірській фортеці — не сягти до мене й оку,
Через хід у скелі можна в тверджу вибратись високу;
День і ніч отут сторожа ходить з того, з цього боку,-
Вб'ють вони всіх супротивців, підступить не давши й кроку.
Ти гадаєш, що до інших рівне військо це вороже?
Не наклич такого горя, що мене забити зможе,-
Я тебе побачу мертвим, і в огні душа знеможе!
О, зречись мене! — хай серце на каміння стане схоже.
Не сумуй ти, мій коханий, побиватись перестань,
Що якийсь інакший ловчий заполює бідну лань.
Я не житиму без тебе, не знесу тяжких страждань:
Чи встромлю кинджала в груди, чи зі скелі кинусь в хлань.
Присягаюсь я, що зірка є тобі навіки вірна,
Хоч би від трьох сонць укупі їй стелилась блесть незмірна!
Кинусь вниз — стоїть над хланню ця моя тюрма нагірна.
Помолись: хай дух мій прийме неба глибина прозірна!
Помолись за мене богу, щоб звільнив мене з плачу,
Щоб послав мені він крила,— в ясний світ я полечу,
Від страждань в землі, в повітрі, у воді, в огні втечу,
Блиском сонячного сяйва там свій зір озолочу!
Чи без тебе, частко сонця, світить сонце милозоре?
Ні, бо ти з ним злитий, Леве, Зодіаку світла зоре!
Там, на сонці,— наша зустріч, там осяєш серце хворе.
Буде смерть мені солодка, бо життя гірке й суворе.
Я, тобі віддавши душу, розіб'ю життя кайдани,-
Лиш любов в серцях сховаєм ми, навічні милодани.
Горе! Спогади про тебе рани змножують на рани,-
Ради нашої любові, не вбивайся, мій коханий!
Йди до Індії, до батька,— потребує втіхи він,
Сам безсилий, ворогами замкнутий зі всіх сторін.
Звесели його,— він гине від недолі перемін,
І про мене, бідну, згадуй, що за тебе йде на скін.
Годі долі дорікати, годі скаржитись на муки!
Знай,— від серця йде до серця щира правда, без ошуки.
Прагну вмерти через тебе,— хай закрячуть хижі круки!
Доки житиму, невпинно я ридатиму з розпуки.
Глянь, пізнай,— це край вуалі, що мені дарунком дав,-
Хай би він тобі за згадку про кохання наше став.
Світ лиш це мені зоставив, хоч багато обіцяв,-
Круг звернув семинебесний, нам безжальний вирок склав".
Лист до любого кінчивши й застогнавши, діва мила
Відірвала шмат вуалі; їй коса чоло укрила,-
Гарні пахощі алое злива кучерів точила,
Пах духмяний проливали чорні воронові крила.
Рушив раб у Гуланшаро, зник у сяєві простору
І прибув тієї ж миті він до Фатьминого двору.
Автанділ узрів, що доля довершила справу скору,
І прославив щиро бога, розпростерши руки вгору.
Він сказав Фатьмі: "Наш задум вчасно вивершили чари.
Чи складу я на подяку гідні діл твоїх віддари? Я іду.
Часу немає для дозвілля та забари,— Приведу сюди в
Каджеті мужа — вісника покари".
Пані мовила: "О леве! Знов страждання полум'яне,-
Серце з світлом розстається, тож темнішає і в'яне:
Я шалію через тебе, та мене не жалуй, пане,
Поспішай,— прибудуть каджі, тяжче битися вам стане".
Скликав він рабів Фрідона, що жили отут із ним,
Мовив: "Ми були мерцями, зараз дух наш став живим,-
Ми почули те, що чути серцем прагнули своїм;
Ворогів нещасних наших втопчем в прах, розвієм в дим!
До Фрідона йдіть, цю повість в докладну вкладіте річ;
Я його не можу бачить,— кваплюсь я до інших стріч.
Хай напружить він свій голос, переможний кликне клич!
Обіцяю вам віддати здобич всю з майбутніх січ.
Борг великий перед вами маю я,— це знаю й бачу;
Як зустрінуся з Фрідоном, іншим чином вам оддячу,
А тепер лиш скарб піратський, що забрав я, на роздачу
Вам призначив — окрім цього, зараз більше не настачу.
Чим іще я обдарую самовідданих людей?
Корабель віддам їм, повний найкоштовніших речей".
Мовив: "Взявши це, рушайте в світлі днів, у тьмі ночей,-
Побратимові Фрідону передайте лист оцей".
ЛИСТ АВТАНДІЛА, ПИСАНИЙ ДО ФРІДОНА
Написав: "Фрідоне славний! Владарів владар незмірний!
Міццю й серцем леворівний! Виблиск сонця неозірний!
Цар могутній, що плюндрує супротивців стан невірний!
Цей привіт тобі гавкоче побратим твій, брат покірний.
За всі злидні пережиті я одержав нагороду:
Все задумане кінчилось на добро мені й догоду,-
Я прознав про сонцерівну; розповівши цю пригоду,
Втішу лева, що у пеклі палить власну душу й вроду.
Сонце трапило до каджів, до каджетського полону,-
Дощ кристальний ллють нарциси по трояндовому лону.
Йти туди — це гра, хоч треба подолати перепону:
Каджі десь пішли, та військо стане там на оборону.
Серцем радим я втішаюсь, сльози висохли поволі:
Там, де ти і брат твій вкупі,— всі завади марні й кволі,
Бо, аби ви захотіли, все піддасться вашій волі;
Проти вас не те що люди, навіть скелі никнуть долі.
Ну, пробач,— тебе не можу бачить я, бо йду в дорогу,
Щоб, не гаючись, звільнити зірку, бранку ту небогу.
Вдвох повернемось ми хутко, тож радій, облиш тривогу!
Що іще додати? Брату братню ти подав помогу.
Тут рабів твоїх не зміг я вшанувать за їх діла,-
Потішайся ти, бо служба добра нам од них була.
Тим, хто довго жив з тобою, всяка слава замала:
"Образ зроджує свій образ" — давня мудрість так рекла".
Він, фіалкововолосий, лист згорнувши у сувій,
Передав рабам Фрідона цей привіт і заклик свій,
Наказав їм розказати, ще яких зазнав подій;
За дверима із коралів грав перлин прозорих рій.
Автанділ шукав баркаса до потрібних місць пливти,
Корабля знайшов, і сонце в путь пустилось до мети,-
Жаль було Фатьму лишати на страждання самоти;
З ним прощавшись, ключ кривавий став з очей у всіх текти.
І Фатьма, й Усен, і слуги сльози зливою точили,
Всі казали: "Сонце! Сяйвом ти палило нас щосили,-
Нащо тьмою знов поймаєш, ідучи за небосхили?
Руки ж це твої розрили передчасні нам могили!"
ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ГУЛАНШАРО ТА ЙОГО ЗУСТРІЧ З ТАРІЕЛОМ
Автанділ, пропливши морем на якомусь кораблі,
Далі верхи, вже самотній, путь верстає по землі,-
Принесе він Таріелу радість, вигоїть жалі;
Він надіється на бога, що здолає чари злі.
Сходить літо і плекає вруна піль та зела гір,
Час побачення віщує цих троянд рясний убір!
Сонце йде на тропік Рака по дорозі між сузір.
Він зітхнув, узрівши квітку, що не бачив з давніх пір.
Грім гримить, криштальні роси ринуть з хмар на персть тверду.
Він трояндами-губами стис троянду молоду
І казав: "Од тебе, квітко, я очей не одведу
І до тебе, замість діви, тиху мову поведу".
Пригадавши побратима, умивався він в сльозах,-
Так верстав до Таріела свій тяжкий, далекий шлях
По пустелях, по дібровах, по місцях, що родять жах,-
І на тигрів, і на левів полював у комишах.
Вдалині узрів печеру.