Тепер син Тура може битися. Завтра вночі Зур приведе печерного лева по той бік скель.
Помовчавши трохи, ва відповів:
— Сьогодні вранці Зур помітив, що один камінь у щілині хилитається. Якщо ми зуміємо відірвати його, отвір стане досить широкий, щоб пропустити людину, але завузький для печерного лева.
Він поклав на спідній прискалок руку і став тихенько розхитувати його. Ун заходився допомагати йому. М'язисті уламрові руки скоро змусили брилу зсунутися. Тоді син Тура щосили рвонув камінь на себе, а Зур підпихав його обіруч. Нарешті брила відламалася, за нею — ще дві. Уламр відкинув їх убік і, розплатавшись, проповз через вузьку щілину в лігво.
Лев, стурбований всією цією метушнею, кинув здобич і загрозливо звівся на ноги. Проте лагідний доторк Зурової руки одразу ж заспокоїв звіра і він заходився доброзичливо обнюхувати уламра.
— Ми можемо заскочити людей-дхолів зненацька! — радісно вигукнув Ун.
Ва повів товариша до виходу з лігва, показав йому десяток дротиків, заготовлених, ним на самоті, і сказав:
— Ми битимемось на відстані!
Другого дня Ун і Зур вистругали ще кілька дротиків, і тепер їх стало чотирнадцять. Увечері уламр попередив Ушр та її вовчиць:
— Цієї ночі Ун і Зур битимуться з людьми-дхолями! Хай жінки-вовчиці будуть напоготові!
Ушр своїм вухам не вірила:
— Як же Ун і Зур поєднаються?
Син Тура засміявся:
— Ми розширили прохід між двома печерами. Ун і Зур вийдуть по той бік скель і нападуть на вогневиків разом із своїм спільником.
— Хіба Ун і Зур мають спільника?
— Ун і Зур уклали спілку з печерним левом.
Ушр слухала ошелешена. Але її розум був простий, і жінка не стала морочити собі голови довгими роздумами. Довіра, яку вона мала до уламра, перемогла навіть цікавість.
Ун вів далі:
— Жінки не повинні спускатися на рівнину до того, як Ун подасть гасло! Інакше печерний лев розшарпає їх!
Джея, захоплена більше, ніж інші, не зводила з уламра блискучих від захвату й цікавості очей.
— А лев не може прийти з нижньої печери до верхньої? — запитала вона.
— Ні, прохід завузький для нього!
Останні барви зорі погасли на заході. Ясна зірка замиготіла вгорі. Ун спустився в нижню печеру.
Багаття вогневиків відкидало довкола лише кволі відблиски. Троє воїнів не спало. Решта поснули в огорожі з каміння, щоб забезпечити себе від несподіваного нападу. Двоє дозорців куняли. Третій, виконуючи наказ вождя, ходив довкола багаття, позираючи раз у раз на печеру.
Підкинувши в пригаслий вогонь кілька гілок, дозорець випростався і, глянувши вгору, побачив на майданчику людську постать. То була жінка. Перегнувшись через край майданчика, вона дивилася вниз. Дозорець простяг у її бік руку, озброєну рогатиною, і мовчки посміхнувся. Але посмішка тут же зникла з його обличчя. Внизу під базальтовим кряжем з'явилася друга людська постать, височезна, плечиста. Її годі було не впізнати. Якусь мить вартовий дивився й очам не вірив: як посмів уламр спуститися на рівнину? Потім він гукнув інших дозорців, і всі троє, потрясаючи рогатинами, зчинили тривогу.
Ун відірвався від скель і сміливо рушив до ворожого кострища. Наблизившись, він кинув у бік вартовиків загострену каменюку. Камінь влучив у голову одному дхолю, але тільки подряпав її. Ще одна каменюка зачепила плече другого дозорця. Люті крики залунали звідусіль, і вогневики почали вискакувати зі свого притулку. Тоді, випроставшись на весь свій зріст, син Тура пустив бойовий клич.
Запала коротка пауза. Вогневики стояли розгублено, позираючи то на уламра, то на довколишню місцевість. Нагорі, на майданчику, двоє жінок прилучилося до першої. Але на рівнині не було видно нікого, окрім Уна, озброєного довбнею та кількома загостреними каменюками. Вражений і сторопілий, вождь дхолів марно силкувався втямити, що все це означав. Кілька хвилин він стояв ні в сих ні в тих, невиразно відчуваючи якусь пастку. Але войовничий інстинкт узяв гору над обачністю. Горловий голос подав гасло до — атаки, і вогневики рушили вперед. Двадцять кремезних постатей кинулися до сина Тура.
Ун жбурнув останню каменюку і кинувся тікати. Але колишня прудкість, здавалося, підвела його. Найметкіші дхолі явно перевищували його у швидкості. Решта, збуджена гонитвою за вірною здобиччю, бігли трохи позаду. Іноді уламр спотикався. Іноді він ніби ціною величезного зусилля знову набирав швидкість і відривався від догонців. Вождь дхолів уже був за тридцять ліктів від утікача, коли вони добігли до краю базальтового кряжа. Вогневики звитяжно закричали.
З жалібним криком Ун метнувся вбік і сховався серед скель. Ці скелі утворювали тут кілька проходів, що завершувалися на півдні широким коридором.
Вождь зупинився, оглянув довколишню місцевість і звелів воїнам загородити вхід до лабіринту, а решті — вести далі переслідування.
— Смерть дхолям!
Гнівний голос пролунав попереду, громовий рик відповів йому, і величезне тіло, пролетівши в гігантському стрибку повітрям, приземлилося серед скель.
Наступну мить печерний лев упав, мов лавина, на вогневиків. Троє воїнів залишилося лежати на землі з розірваними животами, четвертий упав без духу, покладений ударом могутньої лапи.
На високій плескуватій скелі показалися Ун і Зур. Дротики один по одному протинали повітря і впивалися то в горло, то в стегно, то в груди ворожих воїнів. А гігантський хижак, вигулькуючи раптово з-за скель, то збивав з ніг одного втікача, то роздирав іншого. —
Охоплені панікою, дхолі тікали геть від страшного місця. Жах перед неприродною появою хижака змішувався в їхній темній свідомості з жахом близької смерті. Сам вождь тікав щодуху. До уламра вернулися вся його прудкість і сила. Стрибаючи, мов леопард, він легко наздогнав утікачів, і здоровенна довбня опускалася, піднімалася і знову опускалася над ворожими головами.
Коли дхолі дісталися нарешті до свого сховку серед каміння, їх залишилося тільки семеро. Решта валялася в траві убиті або важко поранені.
— Хай Зур спинить печерного лева! — гукнув Ун.
Сховані за кам'яною огорожею, вороги знову ставали небезпечними. Розпач додавав їм хоробрості. Крізь прогалини між брилами гострі рогатини вогневиків могли завдати печерному леву смертельної рани.
Звір без опору дозволив Зурові повести себе. Скрізь валялися тіла убитих. Лев спокійно схопив здобич і подався з нею до свого лігва.
Якийсь час син Тура стояв у нерішучості. Потім сказав другові:
— Хай Зур іде за печерним левом до його лігва. Він вернеться через верхню печеру і передасть жінкам, щоб вони були напоготові.
Ва з гігантським хижаком зникли серед скель. Ун заходився збирати дротики, витягаючи їх з тіла убитих ворогів. Потім поволі вернувся до притулку вогневиків. Він бачив ворогів у прогалинах між брилами і міг легко вбити ще кого-небудь із них. Але душа Нао була в ньому, сповнена великодушності до переможених.
— Чому дхолі напали на лісовиків? Навіщо вони хотіли вбити Уна і жінок-вовчиць?
У гучному голосі уламра бриніла журба. Вогневики мовчки дослухалися до його слів. Ворожий вождь на мить майнув між брилами і подав гасло до атаки, але Ун показав йому пращу і сказав:
— Син Тура дужчий за вождя дхолів! Він бігає швидше за нього і вміє вражати ворогів на відстані!
Нагорі на майданчику почулися звитяжні крики жінок. Вони спостерігали з майданчика за всім перебігом бою, бачили чудову появу царя звірів, та їхні прості серця були сповнені забобонного захвату.
Перша спустилася Джея, потім Ушр і всі інші жінки. Одна вовчиця залишилася охороняти печеру і глядіти дітей.
Жінки зібралися круг велетня уламра і з похмурою ненавистю дивилися на кам'яну огорожу. Вони пригадували перенесені страждання, загибель своїх сестер і кляли ворогів. Вогневики мовчали, але, сповнені відчайдушної рішимості, тримали напоготові рогатини.
Позиція їх була неприступна, і якби не Ун, вороги і зараз би зберігали перевагу в силі. Жодна жінка, окрім Ушр, не могла змагатися з найслабкішим ворогом. Вовчиці добре розуміли це і, хоч їх душила злоба, не підходили близько до ворожого притулку.
Зібравшись довкола пригаслого багаття дхолів, жінки заходилися кидати в нього сухостій, паліччя, хмиз. Огонь розгорівся з новою силою, осяявши савану. Деякі жінки почали кричати:
— Дхолі не сміють прийняти бій! Вони помруть з голоду й спраги!
Час минав. Нічні сузір'я піднімалися від сходу до зеніту або схилялися до заходу. Неспокій і нетерпіння помалу охопили жінок. Обложені знову почали здаватися їм небезпечними. Вони боялися якоїсь вихватки з боку вогневиків. Жодна жінка не могла заснути. Навіть Ун і Зур погодилися викликати ворогів на бій. Ва твердив:
— Треба викурити дхолів з притулку!
Він повторював ці слова доти, доки йому не сяйнув здогад:
— Дхолі не можуть устояти проти вогню! Ун, Зур і жінки закидають ворогів головешками!
Уламр аж скрикнув з захвату, і друзі заходилися обстругувати гілки, щоб запалити їх з одного краю. Потім вони покликали жінок, і Зур розтлумачив їм свою затію. Всі похапали головешки і порвалися до притулку.
Вогненний дощ звалився на дхолів. Задихаючись від ядучого диму, потерпаючи від опіків, вони пробували залишатися на місці, але страх і злість були дужчі за обач-і ність. Та так вони могли й загинути без бою.
На одній брилі виросла кремезна постать вождя. З хрипким криком кинувся він уперед, за ним шестеро вцілілих воїнів.
За Уновою командою жінки відступили. Два дротики просвистіли в повітрі, і двоє ворожих воїнів без духу звалились додолу. З решти п'яти четверо поривалися до жінок і Зура, п'ятий кинувся на У на, котрий тримався осторонь. Син Тура кинув ще один дротик, але тільки черкнув по плечу ворога. Потім, випроставшись, почав чекати. Він легко міг піти, залишивши супротивника далеко позаду, але він волів битися.
Той, хто наближався до нього, був вождем дхолів, кремезний, плечистий, головатий. Він ішов просто на уламра, тримаючи напереваги свою довгу рогатину.
Кий і рогатина зустрілися, рогатина похитнулася і знову блискавично ринула вперед. Груди Унові почервонила кров, але довбешка, опустившись і собі, змусила хряснути Пасивний череп. Впустивши списа, вождь упав навколішки в покірній позі переможеного хижака; Ун знову звів кий, але не опустив його. Дивна огида до вбивства та великодушність до переможених, яка була властива лише йому і Нао, охопила його.