У свіжому ліжкові краще спиться.
Вона байдуже дивилася на нього.
— До мене ніхто не приходив? — спитав він.
— Не знаю. Я тут тільки з сьомої години.
— Єво, — спитав Равік, — що ви почуваєте, перестеляючи кожного ранку десяток чужих ліжок?
— Це ще нічого, пане Равіку. Аби тільки від мене не вимагали ще чогось. Але завжди є такі, що хочуть чогось більшого. А в Парижі ж такі дешеві борделі.
— Вранці до борделю не підеш, Єво. І вранці багато гостей особливо почуваються на силі.
— Так, а надто старі.— Вона здвигнула плечима. — Відмовиш, і нема тобі чайових. Декотрі ще й починають скаржитись на мене за кожну дрібницю — то погано прибрано, то я була неввічлива. Все, звичайно, з люті. Та нічого не вдієш. Таке наше життя.
Равік витяг банкноту.
— Полегшимо сьогодні собі життя, Єво. Купіть за ці гроші капелюшок. Або вовняну жакетку.
Очі в покоївки ожили.
— Дякую, пане Равіку. День починається добре. То перестелити потім вам ліжко?
— Перестеліть.
Єва глянула на нього.
— А та дама дуже гарна, — сказала вона. — Та, що тепер ходить до вас.
— Ще одне слово, і я відберу у вас гроші.— Равік підштовхнув Єву до дверей. — На вас чекають старі еротомани. Не розчаровуйте їх.
Він сів до столу й почав їсти. Сніданок не вельми смакував йому. Він устав і заходився їсти стоячи. Так було смачніше.
Над дахами зійшло червоне сонце. Готель прокинувся. Старий Гольдберг, що мешкав на поверх нижче, почав свій ранковий концерт. Він так кашляв і хрипів, наче мав цілих шість легень. Емігрант Візенгоф відчинив вікно, насвистуючи врочистий марш. На поверх вище зашуміла вода. Загрюкали двері. Тільки в іспанців було тихо. Равік потягнувся. Ніч минула. Темрява, що точить душу, зникла. Він вирішив кілька днів побути самому.
Надворі хлопчаки, що продавали газети, вигукували ранкові новини: сутички на чеському кордоні, німецькі війська підійшли до Судетів, мюнхенська угода під загрозою.
XI
Хлопець не кричав. Він тільки пильно дивився на лікарів. Приголомшений тим, що сталося, він ще не відчував болю. Равік глянув на розчавлену ногу.
— Скільки йому років? — спитав він у матері.
— Що? — перепитала вона, нічого не розуміючи.
— Скільки йому років?
Запнута хусткою жінка ворухнула губами.
— Нога! — вимовила нарешті вона. — Його нога! То була вантажна машина.
Равік почав слухати серце.
— Він уже чимось хворів?
— Нога! — в одно проказувала жінка. — Це ж його нога!
Равік випростався. Серце в хлопця билося швидко, мов у зляканої пташки, але ніяких тривожних ознак не було. Та Равік бачив, що доведеться добре слідкувати за хлопцем під час наркозу, бо він був заморений і рахітичний. Треба було негайно оперувати. На розтрощену ногу налип вуличний бруд.
— Ногу відріжуть? — спитав хлопець.
— Ні,— відповів Равік, сам не вірячи в те, що казав.
— Краще відріжте, ніж вона має не згинатися.
Равік уважно глянув хлопцеві в обличчя. Воно було по-старечому розумне. На ньому ще не з'явилися ознаки болю.
— Побачимо, — сказав він. — Тепер тебе треба приспати. Це дуже просто. Не бійся. Лежи спокійно.
— Хвилиночку, пане. Номер машини ФО двадцять — дев'ятнадцять. Може, запишете його для матері?
— Що? Що, Жанно? — злякано спитала жінка.
— Я помітив номер машини. ФО двадцять — дев'ятнадцять. Я бачив його зовсім близько. Водій їхав на червоне світло. Це він винен. — Хлопець почав задихатися. — Страхова компанія повинна заплатити. Номер…
— Я записав, — сказав Равік. — Не хвилюйся. Я все записав.
Він кивнув Ежені, щоб та починала давати наркоз.
— Нехай мати піде в поліцію. Страхова компанія повинна заплатити. — На обличчі в хлопця раптом виступили краплі поту, ніби на нього бризнув дощ. — Коли ви відріжете ногу, вони заплатять більше… ніж тоді… як вона не згинатиметься…
Очі потонули в синювато-чорних синцях, які виступили на шкірі, немов брудні калюжі. Хлопець застогнав і квапливо замурмотів:
— Мати не розуміє… вона… допоможіть…
Він більше не зміг витримати й почав кричати, глухо, здавлено, ніби в ньому сидів якийсь змордований звір.
— Равіку, що нового на світі? — спитала Кет Гегстрем.
— Навіщо вам про це знати, Кет? Краще думайте про щось веселіше.
— Мені здається, що я лежу тут хтозна-відколи. Все лишилося так далеко, ніби у воду кануло.
— Нехай воно там у воді й залишається на якийсь час. Не думайте про нього.
— Не можу. Часом мені здається, що ця кімната — останній ковчег, а вікна вже заливають хвилі потопу. І стає страшно. Що в світі нового, Равіку?
— Нічого нового, Кет. Світ невтомно готується до самогубства й водночас не хоче визнати цього.
— Невже буде війна?
— Що вона буде, всі знають. Не знають лише, коли. І кожен сподівається на диво. — Равік усміхнувся. — Ніколи ще у Франції та в Англії не було стільки державних діячів, що вірять у диво. І ніколи ще не було їх так мало в Німеччині.
Кет помовчала.
— Війна неможлива, — врешті сказала вона.
— Так, неможливо уявити собі, що одного дня вона почнеться. І саме тому, що ми вважаємо її неможливою, ми й не готуємось до оборони. Вам боляче, Кет?
— Не так, щоб не можна було терпіти. — Вона поправила подушку. — Як я хочу втекти від цього всього, Равіку.
— Авжеж… — невпевнено відповів він. — Хто не хотів би втекти?
— Коли я вийду звідси, то поїду до Італії. У Ф'єзоле. В мене там є тихий старий будинок із садком. Хочу трохи пожити там. У Ф'єзоле ще, мабуть, прохолодно. Ще блякле, але незахмарене сонце. В полудень на південний бік кам'яної огорожі вилазять перші ящірки. Увечері долинає гомін дзвонів із Флоренції. А вночі за кипарисами видно місяць і зірки. В будинку є книжки і великий кам'яний камін. Перед ним стоять дерев'яні ослінчики. Можна посидіти біля вогню. На таганах зроблені гнізда на чарку. Підігрівати червоне вино. І нема людей. Тільки одне літнє подружжя, що доглядає дім і садибу.
Вона глянула на Равіка.
— Чудово, — сказав він. — Спокій, вогонь у каміні, книжки і тиша… Колись у цьому добачали тільки міщанство. А тепер це мрія про втрачений рай.
Вона кивнула головою.
— Побуду там трохи. Кілька тижнів. А може, й кілька місяців. Не знаю. Хочу заспокоїтись. Тоді ще повернуся до Парижа, а звідси вже поїду в Америку.
Равік почув, як у коридорі забряжчав посуд. Хворим розносили вечерю.
— Добре зробите, Кет, — сказав він.
Вона трохи повагалася, тоді спитала:
— Равіку, а я ще зможу мати дитину?
— Не зразу. Спершу треба набратися сили.
— Я не те мала на думці. Чи взагалі зможу колись. Після цієї операції. Ви не…
— Ні,— сказав Равік. — Ми нічого не вирізали. Нічогісінько.
Вона глибоко відітхнула.
— Оце я й хотіла взнати.
— Але ще доведеться довго чекати. Треба, щоб обновився весь ваш організм.
— Байдуже, скільки чекати. — Кет відгорнула назад волосся. В присмерку блиснув самоцвіт на її пальці.— Смішно, що я про таке питаю, правда? Саме тепер.
— Ні. Про таке питають дуже часто. Частіше, ніж ви думаєте.
— Мені раптом усе тут остогидло. Я хочу вернутися додому й вийти заміж. По-справжньому, по-старомодному, хочу мати дітей, заспокоїтися, хвалити господа й тішитися життям.
Равік дивився у вікно. Над дахами багряніла вечірня заграва. Світляні реклами тонули в ній, наче безкровні тіні.
— Мої мрії вам, певне, здаються безглуздими після всього, що ви про мене знаєте, — почувся голос Кет у нього за спиною.
— Ні, Кет. Анітрохи.
Джоан Маду з'явилася о четвертій ночі. Равік прокинувся, почувши, як відчинилися двері. Він спав і не чекав на неї. Він побачив її в дверях — вона силкувалась пропхатися в них із цілим оберемком великих хризантем. Обличчя її не було видно. В темряві проступали тільки обриси її постаті та мріли великі білі віночки квіток.
— Що це таке? — спитав він. — Цілий ліс хризантем. Боже, звідки вони взялися?
Джоан пронесла квітки крізь двері і з розгону шпурнула їх на ліжко. Квітки були вологі й прохолодні, а листя гостро пахло осінню і землею.
— Подарунки, — пояснила вона. — Відколи ми з тобою познайомились, я почала отримувати подарунки.
— Забери їх геть. Я ще не помер, щоб лежати під квітками… та ще й хризантемами. Заслужене стареньке ліжко готелю "Ентернасіональ" почало скидатися на труну.
— Ні! — Джоан квапливо схопила квітки на оберемок і кинула їх додолу. — Не кажи такого! Ніколи!
Равік глянув на неї. Він уже забув, за яких обставин познайомився з нею.
— Не зважай на мої слова! Я їх сказав не подумавши.
— Ніколи більше не кажи такого. Навіть жартома. Обіцяй мені.
Губи її тремтіли.
— Але ж послухай, Джоан… Невже мій жарт справді так налякав тебе?
— Авжеж. Більше, ніж налякав. Я сама не знаю, що зі мною.
Равік устав.
— Я вже ніколи так не жартуватиму з тобою. Тепер ти задоволена?
Джоан кивнула головою і прихилилась до його плеча.
— Не знаю, що зі мною діється. Я просто не можу витримати згадки про те. Ніби з темряви до мене простягається рука. Це страх… несвідомий страх, немов на мене щось чигає.— Вона пригорнулася до нього. — Оборони мене.
Равік міцно обняв її.
— Не бійся… я тебе обороню.
Джоан знов кивнула головою.
— Ти можеш оборонити…
— Ще б пак, — з сумною іронією сказав він, згадавши Кет Гегстрем. — Можу… звичайно, можу…
Джоан ворухнулася в його обіймах.
— Я вчора приходила сюди…
Равік завмер.
— Приходила?
— Так.
Він мовчав. Світ раптом змінився. Як же по-дитячому він поводився! Чекати або не чекати — навіщо все це? Безглузда гра з тим, хто взагалі не грає.
— Тебе не було…
— Так.
— Я знаю, що не повинна питати, де ти був.
— Не повинна.
Вона відхилилася від нього.
— Я б хотіла скупатися, — мовила вона іншим голосом. — Я змерзла. Можна? Чи я збуджу весь готель?
Равік усміхнувся.
— Не питай про наслідки, коли хочеш щось зробити. А то так і не зробиш.
Джоан глянула на нього.
— Коли йдеться про дрібниці, то можна й спитати. А як про важливе, то ні.
— Теж правда.
Джоан зайшла до ванної і пустила воду. Равік узяв пачку сигарет і сів на підвіконня. Над дахами здіймалася червона заграва освітленого міста, в якій нечутно кружляли сніжинки. Вулицею прогарчало таксі. На підлозі блякло біліли хризантеми. На канапі лежала газета. Він. приніс її ввечері. Бої на чеському кордоні, бої в Китаї, ультиматум, десь упав уряд. Равік узяв газету й засунув її під квітки.
Джоан, розпашіла, вийшла з ванної і присіла навпочіпки серед квіток поряд із Равіком.
— Де ти був учора вночі?
Він подав їй сигарету.
— Ти справді хочеш знати?
— Хочу.
— Я був тут, — трохи повагавшись, сказав він. — Чекав на тебе.