Йому не було з чим ховатись. Я зайшов до кімнати, щоб почекати його. Я ще не міг сказати напевне, чого я насправді хочу, та десь у підсвідомості була відповідь — я прийшов позичити зброю. Зрозуміло, було б безглуздям убивати Ґеорґа у готелі. Це завдало б великих неприємностей Гелен, мені та й іншим емігрантам, що там жили. Я сів на стілець і спробував заспокоїтись. Це мені не вдавалось. Я сидів і дивився просто себе.
Раптом заспівала канарка. Дротяна клітка висіла поміж вікнами. Я її раніше не помітив і тепер сполохався, ніби мене хто штовхнув. Саме в цю мить увійшла Гелен.
— Що ти тут робиш? — запитала вона.
— Нічого. А де Ґеорґ?
— Пішов.
Я не знав, скільки просидів у Фішеровій кімнаті. Мені здавалось, що дуже недовго.
— А він ще повернеться? — спитав я Гелен.
— Не знаю. Він же настирливий. Чому ти пішов з кімнати? Щоб лишити нас самих?
— Ні, — відповів я. — Не тому, Гелен. Я раптом відчув, що не можу його більше бачити.
Вона стояла на дверях і пильно дивилась на мене.
— Ти мене ненавидиш?
— Я — тебе? — здивувався я… — 3 якої це речі?
— Мені спало це на думку, коли Ґеорґ уже пішов. Якби ти не одружився зі мною, то з тобою такого не сталося б.
— Сталося б те саме. Може, навіть щось гірше. Можливо, Ґеорґ ще якось по-свойому пожалів мене заради тебе. Адже мене не заганяли на дротяну огорожу, по якій пропущений струм, не підвішували на гак, як тушу у м'ясній лавці. Щоб я тебе ненавидів! І ти могла таке подумати!
Раптом я побачив за вікном Фішерової кімнати зелене вбрання літа. Вікна кімнати виходили у двір, там стояв великий каштан,, крізь його листя просвічувало сонечко. Біль у потилиці поволі минав, як похмілля надвечір другого дня. Я знову ставав самим собою. Я усвідомив, який був сьогодні день, зрозумів, що надворі літо, що я в Парижі, що в людей тут не стріляють, як у зайців.
— Скоріше можна було подумати, що ти мене зненавидиш, — вирвалось у мене. — Або будеш зневажати.
— Я?
— Ти. За те, що я не можу захистити тебе від твого брата. За те…
Я замовк. Минулі хвилини сплили кудись у небуття.
— Чого ми, власне, стоїмо в цій кімнаті? — спитав я.
Ми пішли сходами вгору.
— Ґеорґ казав слушні речі, — почав я розмову. — Ти повинна це зрозуміти! Якщо почнеться війна, нас вважатимуть за підданих ворожої країни, тебе ще більше, ніж мене.
У нашій кімнаті Гелен поодчиняла вікна й двері.
— Тхне солдатськими чоботами і терором, — зауважила вона. — Нехай у кімнату лине серпень. Лишімо вікна навстіж і підемо. Чи не час уже обідати?
— Та час… Але настає, мабуть, і час виїхати з Парижа.
— Чому це?
— Ґеорґ спробує виказати мене.
— Він до цього не додумається. Він не знає, що ти живеш під чужим ім'ям.
— Догадається. І знову прийде.
— Коли це станеться, я виштовхаю його за двері. Ходімо на вулицю.
Ми пішли до невеликого ресторану за Палацом Правосуддя і пообідали за столиком, що стояв просто на тротуарі. Нам подали "пате мезон", "беф а ля мод", салат і камамбер. Пили ми бочкове "вувре", а потім каву. Я пам'ятаю все до найдрібніших деталей, навіть хліб із золотавою шкуринкою, навіть пощерблені чашки, з яких ми пили каву; у той полудень мене виснажувала якась глибока вдячність, невідомо за що і до кого. Мені здавалось, ніби я вибрався з темної, брудної канави, до якої я тепер не зважувався навіть зазирнути, бо й сам теж був частиною того бруду, хоч і не знав цього раніше. Я вибрався і сидів тепер коло столика, вкритого картатою червоно-білою скатертиною, почував себе очищеним і врятованим, золотаве сонце просвічувало крізь вино; горобці сварилися біля купи кінського гною, сита хазяйська кішка байдуже споглядала на них, легкий вітрець повівав над тихою площею, і життя здавалося таким гарним, яким воно буває хіба що у наших мріях.
Потім ми пішли вулицями Парижа; літній день сяяв медовими барвами; ми зупинились перед вітриною скромної кравчині. Ми вже не раз зупинялися тут.
— Пора купити тобі нову сукню, — сказав я Гелен.
— Тепер? — здивувалась Гелен. — Перед самою війною? А чи не буде це екстравагантно?
— Саме тепер. І саме тому, що це екстравагантно.
Вона поцілувала мене.
— Гаразд!
Я мовчки сидів у кріслі біля дверей примірочної. Кравчиня винесла кілька суконь. Гелен так захопилася, що мало не забула про мене. Я чув голоси жінок то в одному, то в іншому кутку примірочної і бачив, як у отворі дверей майоріла то та, то інша сукня, бачив часом голу засмаглу спину Гелен. І солодка втома, що нагадувала безболісне вмирання, але не була смертю, окутувала мене.
Мені було трохи соромно, бо к добре знав, чому саме хотів купити сукню. То був протест проти минулого дня, проти Ґеорґа, проти власної безпорадності — дитяча несмілива спроба по-дитячому виправдати себе у власних очах.
Нараз я опам'ятався, побачивши перед собою Гелен у дуже широкій барвистій спідниці і в чорній коротенькій кофті, яка щільно облягала її стан.
— Оце воно! — скрикнув я. — Беремо!
— Але це дуже дорого, — мовила Гелен.
Кравчиня запевняла, що то модель славетної фірми (невинна брехня). Але трохи поторгувавшись, ми дійшли згоди і забрали те вбрання. "Непогано купити собі інколи щось таке, на що в звичайний час грошей не вистачає", — подумав я. Пов'язана з цією покупкою легковажність відігнала рештки зловісної тіні Ґеорґа. Гелен наділа свій новий туалет увечері, надівала вона його і вночі, коли ми, прокинувшись, дивилися у вікно на місто, осяяне місяцем, дивилися ненаситним поглядом, зрікаючись сну, знаючи, що це вже триватиме недовго.
11
— Що ж іще? — замислено мовив Шварц. — Тепер уже спогади збігаються, наче випрана сорочка. Перспективу часу втрачено. Те, що було барвистим пейзажем, стало сірим зображенням, по якому ковзають промені світла. Це вже навіть не зображення, це — плинна маса спогадів, з якої виринають лише окремі деталі: вікно готелю, голе плече, шепіт, що примарно звучить потім у спогадах, сяйво над зеленими дахами, нічний запах води, проміння на сірих кам'яних стінах собору, дороге тобі обличчя, потім знову воно, але вже в іншому вигляді десь у Провансі або в Піренеях, а далі воно ж таки, але заціпеніле, мертве, якого ніколи досі не знав і яке раптом витісняє всі інші, ніби всі вони були лише облудою.
Шварц підвів голову. Його обличчя знову мало вираз муки, хоч він і силкувався посміхнутись.
— Це вже ось тільки тут держиться, — сказав він, показуючи собі на голову. — І навіть тут воно в небезпеці, як плаття в шафі, де повно молі. Через те я вам і розповідаю. Ви його збережете, у вас йому ніщо не загрожує. Ваша пам'ять не буде його нищити з метою врятувати самого себе, як це робить моя. У мене воно зберігається недбало, вже й тепер той останній заціпенілий вираз її обличчя, наче спрут, затуляє собою всі інші, попередні, — голос Шварца забринів дужче, — але ж ті інші справді існували, а не оце незбагненне, жахливе, останнє…
— То ви ще лишилися в Парижі? — запитав я.
— Ґеорґ приходив ще раз, — вів далі Шварц. — Тепер він удався до сентиментів та погроз. Мене не було вдома. Я побачив його вже тоді, коли він виходив з готелю. Він зупинився.
— Слухай, ти, негіднику! — просичав він тихо. —-Ти занапастив мою сестру! Але стривай-но! Незабаром ми тебе спіймаємо! За пару тижнів ви обоє будете в наших руках! А тоді, хлопче, я сам візьмусь за тебе! Ти ще плазуватимеш переді мною навколішках і благатимеш, щоб я тебе прикінчив, — якщо тільки зможеш говорити!
— Я це собі прекрасно уявляю, — запевнив я його.
— Нічого ти собі не уявляєш, — вів далі Ґеорґ. — Інакше ти б тримався подалі! Ось тобі ще один вихід: якщо протягом трьох днів сестра повернеться до Оснабрюка, я спробую дещо забути. Але за три дні! Зрозуміло?!
— Вас не так важко зрозуміти.
— Не важко? Ну, то зарубай собі на носі — сестра повинна повернутись! Та ти й сам це знаєш, падлюко! Чи, може, ти скажеш, нібито не знаєш, що вона хвора? Не здумай тільки морочити мені голову!
Я вирячився на нього. Я не знав, чи це він допіру вигадав, чи то була правда, або ж він мав на увазі те, що нарозказувала йому Гелен, щоб поїхати до Швейцарії
— Ні, — заперечив я. — Цього я не знаю!
— Не знаєш? Бач який! Не сподобалось, га? Їй потрібен лікар, ти, брехун! І негайно! Напиши до Мартенса і спитай у нього! Він у курсі справи!
В ту мить я побачив два людські силуети на фоні ясного дня — до готелю заходили люди.
— Протягом трьох днів, — прошепотів Ґеорґ. — Інакше з тебе всі кишки повилазять. Незабаром я знову буду тут. У формі!
Він протиснувся поміж чоловіками, що стояли тепер у вестибюлі, і помарширував на вулицю. Ті двоє обминули мене й попрямували сходами вгору. Я пішов слідом за ними. Гелен стояла у своїй кімнаті біля вікна.
— Ти не здибався з ним часом? — запитала вона мене.
— Аякже, здибався. Він каже, нібито ти хвора і тобі треба повернутись.
Гелен похитала головою.
— Чого він тільки не вигадує.
— Ти хвора? — запитав я.
— Дурниці! — обурилась Гелен. — Це ж я вигадала, щоб виїхати з Німеччини.
— Він каже, ніби й Мартенс про це знає.
— Авжеж знає! — розсміялась Гелен. — Хіба ти не пригадуєш?. Він же ж писав мені до Аскони. Я з ним про все домовилась.
— То ти не хвора?
— Хіба в мене вигляд хворої?
— Ні, — відказав я, — але це нічого не значить. Ти не хвора?
— Ні, я здорова, — відповіла вона вже нетерпляче. — Може, Ґеорґ іще щось сказав тобі?
— Те, що й раніше. Загрожував. А чого він од тебе хотів?
— Того ж самого. Гадаю, що він більш не прийде.
— А чого він взагалі приходив?
Гелен якось дивно всміхнулась.
— Він вважає, що я маю належати йому. Мушу робити те, чого він хоче. Він завжди так думав. Ще з дитинства. Брати часто так думають. Він гадає, що діє в інтересах нашої сім'ї. А я його ненавиджу.
— Саме тому?
— Я його ненавиджу! І цього досить. Я йому про це сказала. Але війна буде. Щодо цього він не помиляється.
Ми замовкли. Гуркіт автомашин на набережній Ґран-Оґюстен, здавалось, подужчав. За в'язницею Консьєржері височів на тлі ясного неба шпиль церкви Сен-Шапель. Чути було вигуки продавців газет. Вони перекрикували гуркіт моторів, як чайки — шум моря.
— Я не зможу тебе захистити, — вирвалося в мене.
— Знаю.
— Тебе інтернують.
— А тебе?
Я знизав плечима.
— Мене, очевидно, теж. Можливо, нас розлучать…
Вона кивнула.
— В'язниці у Франції — це не курорт, — зауважив я.
— У Німеччині вони теж не кращі.
— Але в Німеччині тебе не посадили б.
Гелен рвучко випросталась.
— Я лишаюсь тут! Ти виконав свій обов'язок — перестеріг мене.