Але нелегкий. Це справді робота. Так мило з твого боку, що ти нічого від мене не хочеш.
Коли Маріо її вів готельним холом, перед очима Лілан мигнуло чиєсь знайоме обличчя. Як з'ясувалося, належало воно віконту де Пестре. Він упізнав її і наступного дня почав посилати квіти.
— Що ви робите в готелі? — поцікавився, коли врешті вона зателефонувала йому.
— Я люблю готелі. Чи ви хочете мене вислати до клініки?
— Звичайно, ні. У клініках роблять операції. Я ненавиджу їх так само, як ви. Але дім з садом над одним з тихих каналів…
— У вас і тут такий будиночок? Як квартира в Парижі? Ви всюди маєте квартири, а я ніде не хочу мати жодної. Кому з нас легше буде відмовитися? Краще заберіть мене десь на вечерю.
— Вам можна виходити?
— Не конче. Але завдяки цьому експедиція матиме присмак пригоди, правда?
"Це справді має присмак пригоди, — подумала, коли зійшла до холу. — ХТО часто тікає від смерті, однаково часто народжується заново і щоразу відчуває глибшу вдячність, якщо тільки позбудеться ілюзії, що має якесь право на життя". Заскочена цим відкриттям зупинилася. Ото ж бо й воно! У цьому полягає вся таємниця! Невже мусила приїхати до Венеції, до цього чудового готелю з багатьма полуднями забарвленими кіновар'ю і кобальтовою блакиттю, щоб зробити таке відкриття?
— Ви усміхаєтеся, — сказав Пестре. — Чому? Бо обманюєте свого лікаря?
— Не його. Куди підемо?
— До "Таверни". Візьмемо гондолу.
Гондола уже не була плавучою труною, ані чорним яструбом, який намагався її вхопити металевим дзьобом. Була просто гондолою, темним символом такої колись могутньої радості життя міста, що врешті з'явився закон, щоб відтоді всі гондоли малювали тільки на чорно, а їхні власники більше страждали від зайвої розкоші.
Власник ресторану обслуговував їх особисто. Приніс морепродукти, свіже, печене, варене і біле точене вино.
— Чому ви тут сама? — запитав Пестре.
— Для капризу, але я вже повертаюся.
— До Клерфе?
Він і про це вже довідався?
— Так, до Клерфе.
— Чи не можна б з цим ще почекати? — поцікавився обережно Пестре. Ліліан розсміялася.
— А ви впертий. Маєте якусь пропозицію?
— Ні, якщо не бажаєте. А якщо хочете, то без жодних умов. Але чому б вам принаймні на якийсь час не затриматися і усе гарно оглянути.
— Я не мушу вже оглядати, — сказала Ліліан. — Не маю часу на повторення чогось, що вже було.
— Хіба ви ніколи не мали відчуття, що щось можете пропустити? — запитав Пестре. Ліліан поглянула на нього і помовчала. — Якусь пригоду. Або несподіванку. Або новину. Щось, чого ви не знаєте.
— Я мала це, коли сюди приїхала. Я мала відчуття, що оминуть мене Нью-Йорк, Йокогама, Таїті, Аполлон, Діоніс, Дон Жуан і Будда — але тепер уже не маю. Бо навчилася, що людина може прогаяти тільки саму себе.
— Я заздрю вам. Ви змінилися. Ви інша, ніж у Парижі. Знаєте, чому так?
— Не знаю, — знизала плечима. — Може, тому, що я позбулася певної ілюзії, що людина має якісь права на життя, і завдяки цьому й другої ілюзії, що в житті підстерігає її несправедливість.
— Це дуже неморально.
— Дуже, — повторила Ліліан і випила ґраппу. — Маю надію, що не муситиму до цих ілюзій повертатися. Принаймні упродовж якогось часу.
— Виглядає так, що я з'явився запізно, — сказав Пестре. — На кілька годин або кілька днів.
15
Клерфе марно шукав її в Парижі, врешті вирішив, що Ліліан повернулася до санаторію. Зателефонував і впевнився, що помилився. Шукав її далі в Римі і в Парижі, але ніде не натрапив на її слід. Врешті вирішив, що вона його покинула. Навіть стрийко Ґастон його поінформував, що не знає, де перебуває його небога, і, зрештою, його це не обходить. Клерфе намагався про неї забути і жити — з таким самим наслідком, мовби пробував танцювати в клеї.
За тиждень після свого повернення зустрів Лідію Мореллі.
— Невже твоя ластівка випурхнула? — запитала.
— Вочевидь, вона у тебе викликає страшні болі голови. Раніше ти не питала про інших жінок. Ми відіграємо подружню сцену з 1890 року?
— Отже, ти справді закоханий!
— А ти ревнива.
— Я ревнива, а ти нещасний. У цьому й полягає уся різниця. Я знаю, кого я ревную, а ти ні. Постав мені щось випити.
Клерфе пішов з нею на вечерю. За вечір його безпорадність і тривога за Ліліан напучнявіли примітивною злістю чоловіка, якого покинула жінка, перш ніж він сам встиг її покинути. Лідія гострою голкою шпирала в чутливий пункт.
— Ти повинен одружитися, — сказала пізніше.
— З ким? З тобою?
— Я б не хотіла зробити тобі таку кривду, — усміхнулася вона. — Зрештою, як для мене, ти маєш дуже мало грошей. Одружися з кимось, хто має гроші. Таких жінок чимало. Як довго ще ти збираєшся брати участь в перегонах? То забава для молодих чоловіків.
Клерфе похитав головою.
— Я знаю про це, Лідіє.
— Не роби такої наляканої міни. Всі ми старіємо. Треба облаштуватися, перш ніж буде запізно.
"Я знаю когось, хто не бажає облаштовуватися", — подумав.
— Ти вже обдумала, Лідіє, з ким я маюся одружити? Раптом ти стала такою дбайливою.
Вона поглянула на нього допитливо.
— Ми могли б про це поговорити. Ти змінився.
Клерфе похитав головою і підвівся. Вона підступила до нього впритул.
— Але ти ж повернешся?
— Як довго ми вже знаємося?
— Чотири роки. З багатьма дірами посередині. Як двоє людей, які ніколи не хотіли прийняти жодної відповідальності, які хотіли мати все і нічого не давати. Ми пасували одне одному, Клерфе.
— Як і всі люди, які не пасують ні до чого.
— Цього я не знаю. Зрадити тобі таємницю?
— Що нема жодних таємниць і все є однією великою таємницею.
— Ні, це дещо для чоловіків. Я зраджу тобі жіночу таємницю. Ніщо не є ані таким поганим, ані таким добрим, як ми вважаємо. І ніщо не є остаточним. Приходь увечері.
Не прийшов. Був отупілий і почувався жахливо. Не було так, як зазвичай в таких випадках. Бракувало йому не тільки Ліліан, бракувало йому чогось в ньому самому. Навіть не зауваживши цього, перейняв щось із її стилю життя. Життя без майбутнього. Але так не можна було жити, було якесь майбутнє, принаймні для нього, навіть і поза його фахом, мусило бути.
"Ізолювала мене, — подумав роздратовано. — Завдяки їй я набагато молодший, але й дурніший. Колись я пішов би до Лідії і лишився б з нею, скільки хотів, і баста. Тепер, якби це зробив, то почувався б, як гімназист, і мав би потім похмілля, наче впився кепським вином. Я повинен був одружитися з Ліліан. Це б усе вирішило! Лідія мала рацію, хоча в іншому сенсі, ніж вважала". Враз відчув себе вільніше, і це здивувало його. Раніше ніколи не думав про одруження, тепер раптом здалося йому воно чимось очевидним, і не розумів, чому не подумав про це раніше. Зрештою, не уявляв уже собі життя без Ліліан. Воно не було ані трагічне, ані романтичне, ані сентиментальне, життя без неї здалося йому враз всього лише одноманітною чередою років — як одноманітними є кімнати, в яких погасло світло.
Клерфе припинив пошуки. Знав, що це без сенсу, якщо Ліліан повернеться до Парижа, то прийде до нього або ні. Він не підозрював, що вона мешкала знову в готелі "Біссон". Ще кілька днів хотіла лишатися сама. Не хотіла, щоб Клерфе її бачив, раніше, ніж вона почуватиметься здоровішою. Багато спала і не виходила. В той час, коли Клерфе пильнував її валіз в готелі "Ріц", вона задовольнялася тим, що мала в двох дорожніх несесерах, які взяла з собою на Сицилію.
Почувалася, мовби після великої бурі повернулася до порту, але цей порт відчутно змінився. Буря минула. Рожеві ілюзії також. Не було втечі. Ані скарги.
Ліліан сиділа в готелі на підвіконні, підібгавши ноги, пила вино і лущила креветки. Таке життя їй подобалося, але не хотіла над цим замислюватись. Примружившись, Ліліан подивилася на сонце. Вона відчувала, як світло падає на її обличчя. І в цю хвилину її побачив Клерфе, який, ні на що вже не сподіваючись, вдесяте прогулювався під вікнами готелю "Біссон".
Він різко відчинив двері.
— Ліліан! Де ти була? — вигукнув.
Ліліан уже раніше зауважила, як він переходив вулицю.
— У Венеції, Клерфе. Я ж казала, що хотіла б колись вибратися до Венеції. У Римі я нагадала собі цей намір.
— Отже у Венеції! Чому ти не зателеграфувала мені? Я приїхав би. Як довго ти там була?
— Ти допитуєш мене?
— Ще ні. Я шукав тебе всюди, але про Венецію не подумав. З ким там ти була?
— Це означає, що ти мене все ж таки допитуєш?
— Мені дуже тебе бракувало! Я хвилювався, що бозна-що з тобою сталося! Ти не розумієш цього?
— Розумію. Хочеш спробувати цих креветок? Мають присмак водоростей і моря.
Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками і викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.
— Ти попав на дах зеленого сітроена. Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому рено. Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.
Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.
— Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого. І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.
Ліліан вихилилася з вікна, щоб спустити знову кошик. Клерфе чекав терпляче. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино і випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. "Вона знову тут", — подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі, почуття спокою.
Ліліан обернулася з кошиком в руці.
— Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?
— Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час мушу там стартувати на перегонах.
— Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів. Але я не почувалася добре.
— Що з тобою було?
— Застуда.
Вона бачила, що не повірив їй. Це викликало у неї справжнє захоплення. Через його недовір'я навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала. Раптом відчула себе, як товстуля, яка схудла на двадцять фунтів, не зауваживши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.
Від ріки пролунав сигнальний ріжок якогось буксира. На борту молода жінка розвішувала на шнурках кольорове прання. У дверях кухні дівчинка бавилася з песиком.