— А ви думаєте, що його прокормити буде дорого?
— Ні, цього я не кажу, але як це розуміти: на вечори?
— Він же говорити вміє, — відповіла вона і подивилась на мене своїми ще ясними старечими очима. — Тоді хоч є хто, щоб слово сказав...
— Ах, ось воно що...
Надвечір прийшов за своїм фордом булочник — блідий, засмучений. Я був сам у дворі.
— Чи до вподоби вам колір? — запитав я.
— Авжеж до вподоби, — відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.
— Верх вийшов напрочуд гарний...
— Атож...
Ставши біля машини, він, здавалося, ніяк не наважувався поїхати. Я чекав, чи не захоче він ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку або щось подібне.
Але вийшло інакше. Походивши і посопівши трохи навколо машини, він Подивився на мене своїми налитими кров'ю очицями і сказав:
— Тільки подумати: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в цій самій машині, здорова й весела...
Мене дещо здивувало, що він раптом так розм'як, і я подумав собі, що оте прудке чорняве чортеня, що останнім разом було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди швидше стають сентиментальні від досади, ніж від любові.
— Добра була жінка, — вів він далі, — душевна жінка. Ніколи нічого не вимагала. По десять років одне й те саме пальто носила. Блузки та всякі оті дрібнички сама собі шила. А господарювала сама, без робітниці...
"Ага, — подумав я собі, — а ця, нова, мабуть, нічого цього не робить".
Будочника прорвало — він почав розповідати, яка економна була дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджувані гроші зворушували цього пропитого гуляку. Ніколи не було в неї порядної фотографії, це ж бо коштувало, на її думку, великі гроші. Отож йому залишилося тільки фото, зроблене на весіллі, та кілька маленьких карточок з моментальної фотографії.
Це навело мене на думку:
— Вам би треба замовити добрий портрет вашої дружини. Тоді у вас буде пам'ять назавжди. Фотографії з часом бліднуть... А тут якраз є один художник, який робить такі портрети...
Я розповів йому, як працює Фердінанд Грау.
Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, сказав, що піду з ним і тоді з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись. Але я не відставав од нього, почав умовляти, що коли йому справді така дорога пам'ять дружини, то не можна не зробити такої простої речі. Нарешті він погодився. Я подзвонив до Грау і сказав йому, в чім справа. Тоді поїхав з будочником забрати жінчині фотографії.
Чорнява вискочила з крамниці, почала бігати навколо форда.
— Червоним було б краще, котику! Але ж ти будь-що мусив настояти на своєму!
— Та облиш ти... — похмуро буркнув "котик".
Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнява — за нами, прудкі оченята нишпорять скрізь. Булочник нервував — не хотів при ній шукати фото.
— Залиш-но нас самих, — сказав він нарешті досить грубо.
Задирливо погойдуючи бюстом під туго напнутим джемпером, вона повернулась і вийшла. Булочник вийняв з альбома в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, він поруч з нею — вуса хвацько підкручені, у жінки на устах усміх... А на іншій вона вже худа, висотана, затуркана, сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленьких фотографії, а в них — ціле життя.
— Годиться, — сказав я, — тут можна зробити все, що треба.
Фердінанд Грау зустрів нас у сюртуку — урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Адже він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.
По стінах ательє висіли солідні портрети масляними фарбами в золотих рамах, під ними — маленькі фото, що послужили для них оригіналом. Отож кожен клієнт міг враз побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.
Фердінанд провів булочника по ательє і запитав його, якого типу портрети йому найбільше до вподоби. Булочник відповів на це запитанням: чи залежить ціна від розміру. Фердінанд пояснив, що справа не в квадратних метрах, а в тому, що саме треба виконати на портреті. Тоді булочнику найкраще сподобався найбільший портрет.
— У вас непоганий смак, — похвалив його Фердінанд, — це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.
Булочник одсахнувся.
— А без рами?
— Сімсот двадцять.
Булочник запропонував чотириста марок. Фердінанд затряс своїм могутнім черепом.
— За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до колін і не анфас. Це ж подвійна робота.
Булочник сказав, що досить з нього і портрета, де тільки голова в профіль. Тоді Фердінанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями і Тіціан не намалює портрета в профіль. Булочник обливався потом, видно було, що він аж до розпачу доходить — який же він був необачний тоді, коли жінка фотографувалась... Та нарешті погодився, що Фердінанд має рацію— адже анфас треба малювати на півобличчя більше, ніж у профіль. Отож це виправдує дорожчу ціну. Але він усе ще вагався. Фердінанд до цього поводився досить стримано, але тепер почав насідати на булочника. Його могутній бас глухо лунав в ательє. Мушу сказати як фахівець, що він тут працював бездоганно: булочник незабаром "дозрів" і здався, нарешті, тоді, коли Фердінанд розписав йому вплив такого помпезного портрета на недоброзичливих сусідів.
— Гаразд, — сказав він нарешті, — але десять процентів знижки, бо я ж плачу готівкою!
— Згода, — відповів Фердінанд, — десять процентів знижки, але ви платите авансом триста марок — на фарби, полотно тощо.
Вони ще трохи посперечались, нарешті дійшли згоди і заговорили про оформлення самого портрета. Булочник хотів, щоб спеціально домалювали нитку перлин і золоту брошку з брильянтами. На фотографіях їх не було видко.
— Само собою зрозуміло, — заявив Фердінанд, — оздобу вашої дружини буде намальовано. Найкраще було б, коли б ви її якось принесли сюди на годину, щоб малюнок якнайбільше відповідав натурі.
Булочник почервонів.
— Її в мене вже немає. Вона... десь-то в родичів...
— Он як... Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?
Булочник ствердно кивнув головою:
— Хіба тільки не така велика...
— Добре. От і зробимо її такою. А перлової нитки нам і не треба, адже всі перлини на один копил.
Булочник полегшено зітхнув.
— А коли буде готовий портрет?
— За півтора місяця.
— Добре.
Булочник розпрощався.
Ми з Фердінандом посиділи ще трохи самі в ательє.
— Невже тобі на це потрібно півтора місяця? — запитав я.
— Та де там! Чотири-п'ять днів, але я ж йому цього сказати не можу, бо він тоді вирахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця — це солідно. Так, як і принцеса Боргезе. Оце, любий Роббі, людська натура: якби я йому сказав, що то звичайна швачка, то й його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий раз трапляється таке, що померлі жінки мали ту саму оздобу, що он на тому портреті. Буває й таке... А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф чудово приваблює — вдалий рекламний трюк!
Я озирнувся. По стінах висіли портрети, не взяті або ще не оплачені родичами; з нерухомих облич дивились очі, що давно вже зотліли в могилі; і все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії...
— Чи не зробило все це з тебе поступово меланхоліка, Фердінанде?
Він знизав плечима.
Ні, хіба що циніка... Меланхоліком стаєш, коли розмислюєш над життям, а циніком, коли бачиш, як більшість людей це життя проживає.
— Ну, дехто проживає життя й глибше...
— Слушно. Але такі портретів не замовляють.
Фердінанд підвівся.
— Воно й добре, Роббі, що люди носяться ще з ось такими дрібничками, це їх живить, тішить... Самотність, справжня самотність без будь-яких ілюзій призводить тільки до божевілля або самогубства.
Велика, нічим не обставлена кімната розпливалася у вечірньому присмерку. Десь поблизу чути було тихі кроки — хтось походжав туди й сюди. Це була економка; вона ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас; вона ненавиділа нас, бо думала, що ми намовляємо Грау проти неї.
Я вийшов. Шум вулиці омив мене, наче тепла купіль.
XI
Я йшов до Пат. Це був мій перший візит до неї. Досі тільки вона бувала в мене або я заходив за нею, і ми йшли собі кудись. Але щоразу це справляло таке враження, ніби вона до мене приходила тільки в гості. Мені хотілось більше взнати про неї, хотілося знати, як вона живе.
Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за товкучкою, було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.
— Що це ви тут робите? — несподівано пролунав чийсь дужий голос.
Підвівши очі, я побачив червоновидого дідугана з підкрученими сивими вусами; він з обуренням вирячився на мене. Це був не поліцай і не сторож. Відставний офіцер, та ще й з вищих чинів, видко було одразу.
— Не важко здогадатись, — ввічливо відповів я. — Ламаю бузкові гілочки.
Дідуган на якусь мить втратив дар мови.
— Хіба ви не знаєте, що це міський сквер? — гнівно проричав він.
— Звичайно ж знаю, — сміючись відказав я, — невже ви думаєте, що я вважаю це місце за Канарські острови?
Дідуган мій аж посинів від люті; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.
— Геть звідси, хлопче, і негайно! — закричав він голосом, добре натренованим у казармі. — Ви зазіхаєте на муніципальне майно! Зараз же звелю вас забрати!
Тимчасом бузку у мене було вже досить.
— Ну, то спіймай мене, діду! — підбурив я старого, перескочив через паркан і подався геть.
Перед будинком, де мешкала Пат, я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся по сходах і озирнувся довкола. Будинок був новий, збудований за останнім словом техніки — разючий контраст із моїм зужитим "розкішним" бараком! Сходи були вкриті червоною доріжкою; цього в пані Залевської не велося, не кажучи вже про ліфт.
Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: "Егберт фон-Гаке, підполковник". Я довго дивився на неї, якось мимоволі поправив галстук, а тоді подзвонив.
Мені відчинила покоївка у білому чепчику і білосніжному кокетливому фартушку — її й рівняти не можна було з нашою косою незграбною Фрідою! Я раптом відразу ж зніяковів.
— Пан Локамп? — запитала дівчина.
Я ствердно кивнув головою.
Покоївка провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати.