– Про що ж він?
– Пише поштмейстер, – пояснив Кйоу. – Ніби один із його співгромадян хоче скористатись вашими порадами та досвідом. Цей чоловік збирається приїхати сюди й відкрити взуттєву крамницю. І йому хочеться знати, чи вигідна це справа. До нього дійшли чутки, що наше узбережжя якраз переживає бум, і він хоче й собі спробувати щастя.
Забувши про задуху й поганий настрій, Джонні аж загойдався в гамаку від реготу. Засміявсь і Кйоу. І ручна мавпа, що сиділа на верхній полиці книжкової шафи, пронизливими криками підтримала вибух іронії, викликаний листом із Дейлсбурга.
– Оце так утнув! – вигукнув консул. – Взуттєва крамниця! Цікаво, про що вони ще запитають. Чи не здумають відкрити кравецьку майстерню – шити шуби в Кораліо? Слухайте, Біллі: скільки душ, по-вашому, з трьох тисяч населення Кораліо носили коли-небудь черевики?
Кйоу серйозно замислився.
– Зараз побачимо. Ви, я...
– Тільки не я! – швидко сказав Джонні, нечемно виставивши одну ногу в стоптаній пантофлі. – Я вже кілька місяців не був жертвою черевиків.
– Але ж вони у вас є, – провадив Кйоу. – Далі: Гудвін, Бланшар, Джедді, старий Лутц, доктор Грегг та оцей... як його – італієць, агент бананової компанії, старий Дельгадо... хоча ні, цей носить сандалії. Хто ж Іще? Ага, мадама Ортіс, хазяйка готелю; вчора на baile[69] я бачив у неї на ногах червоні черевики. І міс Паса, її дочка... Ну, ця вчилась у Штатах, цивілізувалась там і знає, як треба взуватись. Ще сестра coman-dante; вона взувається тільки у святкові дні. І місіс Джедді – у цієї другий номер, з високим підйомом. Оце, здається, і всі дами. Чекайте, а солдати? Ні, солдатам видають черевики тільки в поході, а в казармах вони всі швендяють босі.
– Ваша правда, – погодився консул. – З трьох тисяч найбільше двадцять мають якесь відношення до шкіряного взуття. Ясно, що Кораліо – просто знахідка для заповзятливої взуттєвої крамниці, яка не хоче розлучатися зі своїм товаром. Ні, мабуть, старий Паттерсон вирішив розсмішити мене. Він любив вигадувати всякі штуки, які він називав жартами. Напишіть йому листа, Біллі, я продиктую. Посмішімо й ми його трошки.
Кйоу вмочив перо й почав писати під диктовку Джонні. Було немало пауз, дим уставав хмарою, пляшка та склянки мандрували з місця на місце, поки нарешті з'явилось на світ отаке послання:
"Містерові Обедайя Паттерсону, Дейлсбург, штат Алабама.
Шановний добродію!
У відповідь на ваш люб'язний лист від 2-го липня маю честь повідомити вас, що – на мою думку – ніде на всій земній кулі так гостро не відчувається потреба в першокласній взуттєвій крамниці, як у Кораліо.
У цьому місті три тисячі мешканців, але немає жодної крамниці взуття! Становище говорить само за себе. Наше узбережжя стає ареною діяльності заповзятливих комерсантів, проте взуттєвій справі, на жаль, досі ніхто не приділяє належної уваги. Внаслідок чого значна частина жителів міста досі не забезпечена черевиками.
Але ця потреба –не єдина. Місту вкрай необхідні: пивоварний завод, інститут вищої математики, вугільний склад, а також хороший, розумний ляльковий театр.
Залишаюсь
Ваш покірний слуга
Джон де Граффенрід Етвуд
Консул Сполучених Штатів у Кораліо.
P.S. Привіт, дядьку Обедайя! Як там наше місто, ще не провалилось? Що робив би наш уряд без нас із вами? Виглядайте посилку – папугу з зеленою голівкою та в'язку бананів
від Вашого старого друга
Джонні".
– Я зробив цю дописку, щоб дядько не образився за офіційний тон. Тепер, Біллі, запечатайте це послання, й нехай Панчо віднесе його на пошту. Завтра "Аріадна" повезе кореспонденцію, коли встигне сьогодні взяти на борт усі оті фрукти.
Вечірня програма в Кораліо ніколи не міняється. Розваги місцевих жителів – снотворні й одноманітні. Люди тиняються по місту босі, тихо розмовляючи, з сигарою або сигаретою в зубах. Коли дивишся вниз на тьмяно освітлені вулиці, можна подумати, що там безладно сновигають темнолиці привиди разом з ошалілими світляками. Сумовите бринькання гітар, що лунає з деяких будинків, тільки підсилює тужливий вечірній настрій. Велетенські деревні жаби оглушливо лящать на густолистих деревах, нагадуючи кастаньєти мандрівного негритянського оркестру. О дев'ятій годині на вулицях уже порожньо.
І в консульстві життя йшло так само одноманітно. Кйоу приходив туди щовечора – посидіти в єдиному прохолодному місці Кораліо, на веранді, обернутій до моря.
Пляшка з коньяком не стояла па місці. Десь опівночі ніжні почуття починали прокидатись у серці добровільного вигнанця, консула Сполучених Штатів. Тоді він розповідав Кйоу історію свого нещасливого кохання. І щовечора Кйоу терпляче вислухував його повість, і щоразу висловлював йому співчуття.
– Тільки не подумайте, Біллі, – так звичайно Джонні закінчував свою сумну історію, – що в мене зостались якісь почуття до тієї дівчини. Я забув її. І навіть ніколи не згадую про неї. Якби вона зараз увійшла сюди в оті двері, пульс у мене не забився б швидше. Це все вже в минулому.
– Ще б пак! – відповідав Кйоу. – Звичайно ж, ви забули її. І правильно зробили. Вона поводилась дуже легковажно, коли байдуже вислухала образи на вашу адресу від... гм... Дінка Поусона.
– Пінка Доусона! – Безмежна зневага чулася в голосі Джонні. – Така нікчема! Я вважаю його за цілковиту нікчему. Правда, у нього ферма й п'ятсот акрів землі; ясно, що це відіграло свою роль. Може, мені ще вдасться поквитатися з ним. Що таке Доусони? Ніщо. А Евудів знає вся Алабама. Слухайте, Біллі, ви знаєте, що моя мати – уроджена де Граффенрід?
– Ні, не знаю, – казав Кйоу, хоч уже чув про це разів триста. – Правда?
– Факт! Де Граффенрід із графства Генкок... Але про ту дівчину я вже не думаю. Правда ж, Біллі?
– Я цілком певен, що не думаєте, – відповідав Кйоу, й це було останнє, що чув від нього переможець Купідона.
Бо на цьому місці консул завжди поринав у легенький сон, а Кйоу спускався з веранди і йшов додому, до своєї хатинки під гарбузовим деревом у самому кінці майдану.
За кілька днів коралійські вигнанці зовсім забули про лист поштмейстера та про свою відповідь. Проте двадцять шостого липня плід цієї відповіді з'явився на дереві подій.
У коралійські води прибув черговим рейсом фруктовий пароплав "Андадор" і кинув якір. На березі, як завжди, вишикувались глядачі, а карантинний лікар та митні чиновники попливли до пароплава, щоб виконати свої службові обов'язки.
Через годину до консульства зайшов Біллі Кйоу, виблискуючи свіжим полотняним костюмом і шкірячись, як задоволена акула.
– Догадайтесь, яка в мене новина, – сказав він Джонні, що вилежувався в гамаку.
– Надто жарко, щоб угадувати, – ліниво відповів Джонні.
– Приїхав ваш торговець взуттям, – сказав Кйоу, ласуючи цим солодким гостинцем, – і привіз таку силу черевиків, що вистачить на цілий континент, аж до Вогняної Землі. Зараз товар перевозять до митниці. Вже привезено шість повних шлюпок, і поїхали по нову партію. Ох, святі угодники! От весело буде, коли він зрозуміє жарт і прийде побалакати з містером консулом! Варто пронидіти в тропіках дев'ять років, щоб подивитися таку виставу!
Кйоу любив посміятись від душі. Він вибрав на циновці чисте місце й ліг долі. Аж стіни тремтіли від його веселощів!
Джонні обернувся до нього й блимнув очима.
– Не повірю, – сказав він, – щоб знайшовся такий дурень, який прийняв мою відповідь всерйоз.
– На чотири тисячі доларів товару! – аж захлинувся від захоплення Кйоу. – Все одно, що з вугіллям до Ньюкасла! Прихопив би ще й партію пальмових віял для Шпіцбергену! Бачив старого дивака на ринку. Треба було б і вам подивитись, як він надів окуляри й пас очима півтисячі босоногих анчурійців, які зібрались навколо.
– Ви правду кажете, Біллі? – кволо запитав консул.
– Чи правду я кажу? Побачили б ви, яку дочку привіз джентльмен, що попався на ваш гачок! Розкіш! Поряд із нею всі наші цеглянощокі сеньйорити здаються чорними, як дьоготь!
– Розказуйте далі, – попросив Джонні, – якщо тільки ви можете припинити своє осляче хихикання. Терпіти не можу, коли доросла людина шкірить зуби, як гієна.
– Прізвище – Гемстеттер, – провадив Кйоу. – Він... Та що це з вами?
Джонні вивернувся з гамака, гупнувши мокасинами об підлогу.
– Та встаньте ж ви, ідіоте, – строго сказав він, – а то я провалю вам голову оцією чорнильницею. Та це ж Розіна із своїм батьком! Боже! Що за дурне опудало той старий Паттерсон! Вставайте, Біллі Кйоу, й допоможіть мені! Що нам тепер робити? Невже цілий світ збожеволів?
Кйоу встав і обтрусився. Сяк-так йому вдалось прибрати пристойного вигляду.
– Треба щось придумати, Джонні, – сказав він, силкуючись говорити серйозно. – Я й гадки не мав, що це ваша дівчина, аж поки ви самі не сказали. Насамперед – треба знайти їм хорошу квартиру. Ви йдіть на берег, приймайте на себе удар, а я побіжу до Гудвіна, може, місіс Гудвін згодиться примістити їх у себе. Адже їхній дім – найкращий у Кораліо.
– Дякую, Біллі, – сказав консул. – Я знав, що ви не покинете мене в біді. Настав кінець світу. Але спробуємо відстрочити катастрофу на день або два.
Кйоу розгорнув парасолю й подався до Гудвіна. Джонні надів піджак та капелюх. Він узявся був за пляшку з коньяком, та й знов поставив її на стіл, не випивши й краплини, і сміливо вирушив на берег.
Він знайшов містера Гемстеттера та Розіну в затінку, біля митниці. Круг них зібралось багато зівак. Митні чиновники розшаркувались, тим часом як капітан ч<Андадора" розтлумачував їм, для чого ці люди прибули до Кораліо. У Розіни був здоровий і дуже бадьорий вигляд. Вона з живою цікавістю роздивлялась навколо. Все було таке нове для неї! Вона злегка зашарілась, вітаючись із своїм колишнім поклонником. Містер Гемстеттер дуже приязно потиснув Джонні руку. Він був підстаркуватий чоловік, без особливих життєвих талантів, один із тих численних невдах-підприємців, які ніколи не бувають задоволені й завжди мріють про щось нове.
– Дуже радий вас бачити, Джоне, – ви дозволите мені так вас називати? – сказав він. – Дозвольте подякувати вам, що ви так швидко відгукнулись на лист нашого поштмейстера. Він сам узявся написати вам від мого імені. Я шукаю собі таке діло, де можна було б мати більше прибутку. Я вичитав у газетах, що тутешні місця привертають велику увагу підприємців.