І ось ми сидимо, розумієте, під нами ті, що спочивають у землі, а вгорі ті, що розстелили простирадла на подвір'ї перед конюшнею, коли пролітав літак... Ми боялися літака, адже він скидав згори бомби на нас, але ми й раділи... Тож вони й розпростерли простирадла.
— Хто це зробив? Цивільні гвардійці?
— Ні, солдати. А ті не заважали. А відтак, коли літак полетів, заскрекотіли кулемети. Наші падали на простирадла хто куди. Потім прийшли гвардійці й забрали простирадла. Простирадла вже були не білі!.. Вони тягли їх за ріжки, наче носовички. Ось тоді ми й подумали, що й на нас чекає те саме, і на свій страх і ризик стрибнули...
— Не знаєш, вони не вбили капрала Моралеса? — почувся чийсь голос.— Він мій брат. За своїми поглядами він схилявся до соціалістів.
Солдат не відповів.
— Розумієш,— утомлено мовила жінка,— вопи всіх убивають.
Коли Лопес вийшов з комендатури, зі школи поверталися діти з портфелями під пахвою. Він ішов, розмахуючи руками, з неуважливим поглядом і ледь був не вступив у чорну калюжу; якийсь анархіст зупинив його, ніби Лопес міг розчавити поранену тварину.
— Обережніше,— сказав анархіст і додав шанобливіше: — Кров лівих.
Розділ п'ятий
Половина "пеліканів" спали на лавах бару. Друга... Бортмеханіки були на своїх постах. Четверта частина пілотів і кулеметників хтозна-куди запропастились. Маньєн запитував себе, як він зможе запровадити бодай якусь дисципліну, не вдаючись до примусу. Незважаючи на їхні хвастощі, недисциплінованість і позерство, "пелікани" билися один проти сімох. Іспанці Сембрано — теж; Бреге з "Куатро-В'єн-тос" і Хетафе — також. Усі вони втратили понад половину свого складу. Багато з найманців, серед них Сибірський, просили дозволу воювати без зарплатні один місяць з двох, щоб не втрачати ні грошей, ні братерства. "Святий Антоній" сумнішав з кожним днем і далі повертався навантажений сигаретами, біноклями, грамофонними платівками. Літаки, що вилітали без винищувачів (звідки було взяти винищувачі?), пролітали через Сьєрру завдяки досвітковим сутінкам, своїй обережності, битві, що велась десь-інде, і поверталися — якщо поверталися — зрешечені. В барі споживання спиртних напоїв росло.
Всі, хто раніше спав на лавах, і Скалі з таксою Раплагі походжали по терасі бару, наче полонені. І хоч чоловік з годинником, схожим на бомбу, не прийшов оголосити час, усі знали, що літак Марчеліно ще не повернувся. Зараз у нього лишалося бензину щонайбільше на чверть години.
Енріке, один з комісарів П'ятого полку, який називав себе мексіканцем, ходив з Маньєном по льотному полю. За ними сідало сонце, і "пелікани" бачили, як вуса Маньєна, що світилися в його останньому промінні, стирчали з-за тотемного профілю комісара.
— Власне, скільки у вас залишається літаків? — запитав комісар.
— Краще про це не говорити. Як регулярна авіація ми перестали існувати... І ми все ж таки ще чекаємо пристойних кулеметів. Чого зволікають росіяни?
— А чого зволікають французи?
— Гаразд, облишмо це. Найголовніше, що тут можпа вдіяти. Як правило, я проводжу нічне бомбардування або роблю ставку на хмарність. На щастя, наближається осінь...
Він підвів очі: ніч обіцяла бути ясною.
— Тепер я передусім цікавлюсь погодою. Ми — партизанська авіація. Або ми отримаємо авіацію з-за кордону, або ж загинемо смертю хоробрих. Щось я забув. Ага, скажіть, що то за дивна пригода з російськими літаками, які прибули до Барселони?
— Позавчора я був у Барселоні. Бачив у одному відчиненому ангарі гарний літак; скрізь на ньому — червоні зірки, на хвості — серп і молот, з усіх боків — написи, спереду — слово "Ленін". А російське "И" (він написав його пальцем у повітрі) схоже на перевернуте іспанське "ЇМ". Зрештою я підійшов ближче й упізнав літак вашого Негуса...
Маньєн знайшов на англійському ринку особистий літак імператора Хайле Селасіє. Досить швидкісний літак, з великим запасом бензину, але ним важко правувати. Під час одного польоту його було пошкоджено, після чого відіслали на ремонт до Барселони.
— Тим гірше. А навіщо це маскування?
— Хлоп'яцтво, чаклунська витівка, щоб привабити справжні російські літаки? А може, коли добре подумати, й провокація...
— Тпм гірше. А як справи у вас?
— Налагоджуються. Але повільно.
Енріке зупинився і, діставши з кишені план формування бригади, спрямував на нього кишеньковий ліхтарик. Ніч насувалась.
— Усе це фактично здійснено.
Це була приблизна схема штурмових батальйонів. Маньєн згадав сарагоських ополченців, що йшли на фронт без набоїв, відсутність телефону майже на всьому Арагонському фронті, про санітарну допомогу, яку замінював спирт або йод, принесений жінками Толедо...
— Ви запровадили дисципліну?
— Так.
— Примусом?
— Ні.
— Як це вам удалося?
— Комуністи дисципліновані. Вони підкоряються секретарям осередків, підкоряються військовим делегатам; часто це ті самі люди. Багато з тих, хто справді хоче боротися, йдуть до нас саме через схильність до справжньої організації. Раніше наші були дисципліновані тому, що вони комупісти. Тепер багато стають комуністами тому, що вони дисципліновані. В нас у кожній військовій частині досить багато комуністів, які дотримуються дисципліни й роблять усе для того, щоб і решта дотримувалися; вони складають міцне ядро, довкола якого згуртовуються нові кадри, а потім ті своєю чергою утворюють ядро. Врешті-решт до нас приходить у десять разів більше людей, свідомих того, що в нас можна вести корисну антифашистську боротьбу, ніж ми спроможні їх прийняти... До речі, я хотів би поговорити з вами про німців...
Ця тема викликала роздратування в Маньєна, вона вже просто йому обридла...
Енріке взяв його під руку — такий жест цього паруб'яги здивував Маньєна. Він поділяв комуністів на людей рішучих, з вдачею військових і жалісливих; і тепер він зніяковів, що до жалісливих мусив віднести цього високого й дужого, як Гарсіа, здорованя, який уже встиг повоювати на п'яти громадянських війнах. Одначе Маньєп помітив, що ці губи мек-сіканської статуї часом відкопилювалися так само, як вони відкопилюються в торговця килимами.
Чого вимагає Управління громадської безпеки? Щоб троє німців більше й ногою не ступили на аеродром. Крефельд, на думку, Маньєна, підозріла людина й водночас, до речі, нездара; кулеметник, який відрекомендувався інструктором, не вмів стріляти з кулемета, а коли Карлич покликав його допомогти йому полагодити кулемет, мусив сам це зробити. Історія Шрайнера трагічна, він, безперечно, не впнен. Але що вдієш, він повинен перейти в протиповітряну оборону.
— Розумієте, Енріке, чисто по-людському це прикро, але в мене нема ніякої вагомої підстави відмовити управлінню в його вимогах. Я не комуніст, отже не можу послатися на те, що в цьому разі підкоряюся своїй партії. Добрі стосунки між авіацією, Управлінням громадської безпеки й розвідкою мають надто велике практичне значення для нас нині, коли ми діємо спільно. Я не можу вчинити інакше, бо це означало б, що я розігрую з себе впертюха. Ви розумієте, що я хочу сказати.
— Треба було б їх залишити,— сказав Енріке.— Партія відповідає за них... Ви добре розумієте, що коли їх вивезуть звідси, то це буде для всіх їхніх товаришів визнанням підозри. Зрештою, не можна підозрювати людей, які багато років були ирекрасними активістами.
Кулеметник палежав до партії комуністів, Маньєн не належав до неї.
— Я певен, що Шрайиер не винен, але річ не в цьому. Ви маєте відомості паризької секції німецької компартії, ви вірите цим відомостям; дуже добре, поклопочіться про цих людей перед урядом. Я ж не знаю жодної деталі розслідування й не стану легковажно, на власний розсуд розв'язувати питання, яке може матп такі серйозні наслідки. Тим більше що ці люди — ви самі це знаєте,— як льотчики нікуди не годяться.
— Можна було б улаштувати обід, де я привітав би вас від імепі іспанських товаришів і де ви привітали б німецьких товаришів... Мені сказали, що в ескадрильї є люди, настроєні вороже до німців, з деякими націоналістичними схильностями...
— Я не бажаю виголошувати тости за людей, які інформують вас таким чином.
Шанобливість, з якою Маньєн ставився, якщо не до особи Енріке (він його зовсім не знав), то до його роботи, ще більше роздратувала його. Маньєн бачив, як формувалися батальйони П'ятого полку. Це були загалом найкращі батальйони ополчення; всю народну армію фронту можна було перебудувати за цим зразком. Вони розв'язали проблему — головну — революційної дисципліни. Отож Маньєн вважав Енріке одним з найкращих організаторів іспанської народної армії, але він був певен, що цей серйозний, обережний, старанний хлопець не зробив би того, що він його просив зробити.
— Партія обговорила це питання й вважає, що їх можна залишити,— озвався Енріке.
Маньєн знову став у войовничу позу часів боротьби між соціалістами й комуністами.
— Даруйте. Для мене інтереси революції дорожчі за інтереси комуністичної партії.
— Я не якийсь маніяк, товаришу Маньєн. Колись я навіть належав до троцькістів. Сьогодні ж фашизм став предметом експорту. До того ж сам він експортує готові вироби: армію, авіацію. Я вважаю, що за цих умов конкретний захист того, що ми хочемо захистити, лягає тепер передусім не на плечі світового пролетаріату, а, звісно ж, на плечі Радянського Союзу й комуністичних партій. Сто російських літаків принесли б для нас більше користі, ніж п'ятдесят тисяч ополченців, які не вміють воювати. Отже, бути з партією означає діяти з нею беззастережно: партія — це блок.
— Еге ж. Але російських літаків нема тут. Що ж до ваших трьох... товаришів, то коли комуністична партія відповідає за них, хай вона сама звернеться до управління або забере їх до себе на службу. Я не маю нічого проти.
— Одне слово, ви хочете, щоб вони пішли з аеродрому?
— Так.
Енріке випустив руку Маньспа.
Тепер вони вийшли на світло, що падало з вікон будинків. Індіанське обличчя комісара знову виринуло з темряви, і Маньєн, руку якого відпустив Енріке, стоячи трохи віддалік від нього, міг краще його бачити. Маньєн згадав одну фразу, що її колись виголосив Енріке перед ним і про яку він був забув: "Для мене один товариш з моєї партії важить більше, ніж усі Маньєни й усі Гарсіа в світі".
— Розумієте,— знову заговорив Маньєн.— Я знаю, що таке партія: я належу до однієї слабкої партії — лівих со-ціалістів-революціонерів.