Я знімав з гвіздка арфу і грав до танцю братам та сестрам. Алексіс і Бенжамен хвацько витинали щось схоже на кадриль — вони якось були на весіллі у Мій-Колоні і бачили, як танцюють цей танець. Втомившися, вони просили мене заспівати. Я співав найулюбленішу пісеньку Лізи — неаполітанську.
Потім я показував з Капі який-небудь кумедний фокус. Капі теж дуже любив ці неділі. Вони нагадували йому минуле, і він ладен був повторювати свої фокуси без кінця.
Так минуло два роки. Акен часто брав мене з собою в місто, водив до продавців, яким ми збували квіти. Таким чином, я познайомився з Парижем і мало-помалу зрозумів, що хоч це місто і не збудоване суціль із мармуру й золота, та все ж воно — не скопище бруду й покидьків, як здалося мені, коли я вперше вступив у нього з Віта лісом.
Я побував у музеях, на бульварах і набережних, у Люксембурзькому парку і Тюїльрі, на Єлисейських полях. Я побачив чудові пам'ятники. Тепер мені вже подобалось вирування юрби на паризьких вулицях. Я пізнавав життя великого міста.
На щастя, моя освіта не обмежилась тим, що мені вдавалося побачити під час прогулянок чи поїздок по Парижу.
Перш ніж стати самостійним квітникарем, Акен працював в оранжереї Ботанічного саду. Там він спілкувався з освіченими людьми, і це пробудило в ньому прагнення до знань. Протягом кількох років він купував на заощаджені гроші книжки і читав їх у години дозвілля. Та коли він одружився і в нього народилися діти, вільного часу майже не стало, треба було заробляти на хліб, і книжки довелося закинути. Однак він їх не розгубив і не продав, а сховав у шафу. Перша зима, яку я прожив у Акена, була дуже довгою, роботи в квітнику майже не було, і, щоб ми не нудьгували довгими вечорами, сидячи біля каміна, Акен давав нам книжки. Здебільшого то були книжки з ботаніки, історії рослинництва, але траплялися поміж них і оповідання про подорожі. Алексіс та Бенжамен не перейняли від батька охоти до читання і щовечора, розгорнувши книжку, засинали на третій або четвертій сторінці. А я зачитувався допізна. Віталісова наука не пропала марно, і, лягаючи спати, я згадував про нього з глибокою вдячністю та зворушенням.
Дивлячись на мене, Акен згадав той час, коли він заощаджував щодня по кілька су та купував книжки,— і купив іще кілька книжок. Звичайно, вибір їх був випадковий, проте все-таки це були книжки, і, прочитавши їх, я засвоїв усе, що було в них доброго й корисного.
Ліза не вміла читати. Але, бачачи, що я беруся до читання кожної вільної часинки, вона захотіла дізнатися, що ж мене так цікавить у книжках. Спочатку вона віднімала їх, бо вони заважали їй бавитись зі мною. Але згодом, побачивши, що я знову і знову розгортаю книжку, вона стала просити, щоб я читав уголос. Ліза знайшла в читанні те, що й повинна була знайти: духовну поживу та розраду.
Скільки часу ми провели так разом! Я — за книжкою, а вона, сидячи переді мною, не зводила з мене очей. Часто, натрапляючи на незрозуміле слово, я підводив голову й дивився на Лізу. Ми починали думати-гада-ти, що це слово означає. Потім Ліза знаком наказувала мені читати далі. Я навчив її також малювати — так, як умів сам. Це була важка і забарна робота, але кінець кінцем я майже добився свого. Безперечно, учитель з мене був кепський. Та ми розуміли одне одного, а, як відомо, злагода між учителем та учнем нерідко дає кращі наслідки, ніж обдарованість учня.
Старий Акен розцілував мене.
— От бачиш,— сказав він усміхаючись,— не дурно я взяв тебе. Ліза згодом віддячить тобі за науку.
"Згодом" означало той час, коли дівчинка заговорить, бо в сім'ї всі вірили в те, що до неї повернеться мова. І лікарі запевнили, що так буде...
Ліза хотіла, щоб я навчив її грати на арфі, і виявилась дуже здібною ученицею.
Природно, що вона не могла навчитися співати, і дуже цим журилася. Я бачив на її очах сльози. Але вона витирала їх і, як завжди, лагідно усміхалася. Вона вірила, що згодом навчиться і цього.
Я, можливо, назавжди лишився б у сім'ї Акенів, якби не лихо, що спіткало нас і ще раз змінило моє життя. Сказано ж бо, що я не міг довго бути щасливим. Коли мені здавалося, що я нарешті пристав до якогось берега, примхлива доля кидала мене, мов билину, і знову починалися мої злигодні.
РОЗДІЛ XX. РОЗОРЕНА СІМ'Я
Часом, залишившися наодинці, я казав собі: "Ти занадто щасливий, хлопче. Гляди, скоро нитка урветься".
Звідки чекати лиха, я не знав, але був майже певен, що воно неодмінно прийде.
Такі думки навівали на мене сум, але я не піддавався їм. Я працював, старався якнайкраще робити своє діло; адже я чомусь уявляв, що біда, яка мене настигне, трапиться з моєї вини.
Біда трапилась не з моєї вини, але все-таки трапилась.
Я вже говорив, що Акен вирощував левкої.
Коли минала пора левкоїв, ми висаджували інші квіти, бо квітникарі не допускають, щоб у їхніх квітниках пустував бодай клаптик землі.
Продавши левкої, ми садили в липні і особливо в серпні силу-силенну китайських айстр, фуксій, олеандрів. Щоб усі ці квіти розцвіли вчасно, потрібне було неабияке вміння, невсипуща праця й турбота. Та Акен був майстром своєї справи, і квіти в нього завжди розцвітали саме тоді, коли на них був найбільший попит.
Цей серпневий сезон заповідався якнайкраще. На клумбах розцвіли китайські айстри, а в оранжереях і в парниках, шиби яких були завбачливо побілені вапном, щоб пом'якшувати світло, вже розпукувались фуксії та олеандри. Розкішні кущі рясніли пуп'янками. Видовище було чудове, і Акен час від часу задоволено потирав руки.
— Цього року цвіте, як ніколи,— говорив він синам. Ми працювали день і ніч, не розгинаючи спин. Навіть
у неділю не припиняли роботи. А коли все, нарешті, було зроблено, батько вирішив ближчої неділі порадувати нас — повести в Аркейль, у гості до свого друга, такого самого квітникаря, як і він. Капі також мав іти з нами. Ми збиралися працювати до трьох-чотирьох годин пополудні, потім замкнути двері і з легкою душею вирушити в Аркейль. Пообідавши там, ми одразу мали податися додому, щоб не надто пізно лягти спати, бо в понеділок треба було вдосвіта ставати до роботи.
Як вирішили, так і зробили. За кілька хвилин до четвертої батько повернув ключ у хвіртці.
— У путь! — радісно вигукнув він.
— Вперед, Капі!
Взявши за руку Лізу, я побіг із нею попереду під радісний гавкіт Капі, який вистрибував довкола нас. Можливо, він думав, що ми вирушаємо в далекі мандри. Для нього це було краще, ніж сидіти вдома, де він нудився, бо я не мав можливості гратися з ним, а це він любив понад усе. Ми вбралися по-святковому, і люди озиралися на нас, коли ми йшли вулицею. Не знаю, як виглядав я, але Лізою в її солом'яному капелюшку, в голубому платтячку і в сірих полотняних черевичках можна було справді замилуватися. Вона аж сяяла від радості.
Час минув так швидко, що я й не зогледівся. Пам'ятаю тільки, що коли вже ми дообідували, хтось помітив, що небо на заході заснували темні хмари. Наближалася гроза.
— Діти, нам треба поспішати в Глясієр.
— Вже? — вигукнули всі воднораз.
Ліза свій протест виразила жестами.
— Якщо зірветься вітер,— мовив Акен,— він може поперекидати рами. Гайда додому!
Більше ми не заперечували. Всі ми знали, яке це багатство для квітникаря — засклені рами. Якщо вітер порозбиває їх, ми будемо розорені.
Я побіжу вперед,— сказав Акен.— Алексіс і Бенжамен — зі мною. А Ремі, Ліза та Етьєнетта хай ідуть слідом за нами.
Вони швидко пішли. Слідом за ними вирушили й ми, але йшли повільніше за них — доводилось пристосовувати свою ходу до Лізиної.
Ми вже не сміялися, не бігали і не стрибали.
Небо чимдалі темнішало — гроза насувалася.
Налетів вітер, знявши хмари куряви. Коли хтось із нас попадав у таку хмару, то змушений був зупинятися, ставати до вітру спиною й затуляти руками очі, щоб їх не запорошило. На зубах у нас хрумтів пісок.
Небо краяли блискавки. Грім гуркотів чимраз ближче й гучніше.
Ми з Етьєнеттою схопили Лізу за руки і тягли її за собою. Але вона ледве встигала за нами, і ми не могли бігти, як нам хотілося.
Чи встигнемо повернутися додому до грози? Чи встигнуть добігти батько з Бенжаменом та Алексісом?
Для них це було більш важливо, ніж для нас. В гіршому разі, ми тільки змокли б. Але вони повинні були прибрати рами, щоб їх не поперекидало і не порозбивало вітром.
Грім гуркотів уже безперестану. Хмар насунуло стільки, що стало майже темно. От-от мав уперіщити дощ.
Раптом ми почули якийсь страшний шум. Він нестримно наближався. Що то за шум, ми не могли збагнути. Здавалося, скаче цілий полк кінноти.
Ще хвилина — і все з'ясувалося. Град!
Ціла лавина градинок ринула на нас. Ми змушені були сховатися в перше-ліпше підворіття. За якусь мить вулиця побіліла від граду, як взимку від снігу. Градини були завбільшки з голубине яйце і падали з оглушливим шумом; чути було дзенькіт розбитих шибок. Разом з градом з дахів падала всяка всячина: шматки черепиці, штукатурки, потрощений шифер.
Разом з градом линув і дощ.
— О! Наші рами! — скрикнула Етьєнеттта. Я теж подумав про рами.
— Може, батько прибіг вчасно?
— Якщо навіть батько й хлопці прибігли до того, як почався град, то все одно вони не встигли накрити рами соломою. Все загинуло!
— Кажуть, що град випадає місцями.
— Ми надто близько від дому, аби сподіватися на те, що він нас обмине. Якщо він випав там такий самий, як тут, то бідний батько буде геть розорений. Він так розраховував на продаж цих квітів! Йому так потрібні гроші!
Я знав, що рами коштують від півтора тисяч до тисячі вісімсот франків за сотню. Так, цей град може обернутися для нас справжнім крахом, якщо він потрощить наші п'ять чи шість сотень рам, не кажучи вже про оранжереї й квіти...
Я хотів поговорити про це з Етьєнеттою, але грім гуркотів так оглушливо, що ми навряд чи почули б одне одного, та й, правду кажучи, Етьєнетта не мала охоти до розмови. Вона дивилася, як падає град, з відчаєм на обличчі — так дивляться люди на свій дім, охоплений вогнем.
Жахлива злива тривала недовго, хвилин п'ять-шість. Перестала вона так само раптово, як і почалася. Хмари посунули на Париж, і ми вийшли з підворіття. Великі круглі градини перекочувалися в нас під ногами, як галька на морському березі. Граду було стільки, що ми загрузали в ньому по кісточки.
Ліза в своїх полотняних черевичках не могла йти по цьому шару льоду, тому я посадив її собі на плечі.