Якщо — так, то вона повинна бути жінкою. А у світі є тільки одна жінка — ти. Я люблю тебе. — Рімо ніжно стиснув у руках долоні Цинтії.
Хід був досить ризикованим і не дуже надійним, але він спрацював. На щоках дівчини спалахнув рум'янець, вона опустила очі.
— Це досить зненацька, а?
Вона якось з переляком обвела зал очима, немов він був наповнений винятково агентами, які стежать за її любовним життям.
— Я, правда, не знаю, що сказати...
— Скажи: "Підемо погуляємо!"
Ледве чутно Цинтія промовила:
— Підемо погуляємо!
Рімо випустив її руки. Прогулянка виявилася корисною. Цинтія розговорилася і вже не могла зупинитися. Її розповідь постійно збивалася на батька, його заняття і спосіб життя.
— Не знаю точно, що він робить з цінними паперами, але заробляє він дуже багато. Ти, Рімо не думаєш про гроші. От що мені в тобі дуже подобається.
— По-моєму, похвали заслуговує твій батько. Уяви собі, як важко втриматися від спокус, коли в тебе стільки грошей, коли можна стати багатим плейбоєм, подорожувати, тринькати гроші...
— Ні, татко не такий! Він сидить безвилазно вдома, начебто його лякає навколишній світ — жорстокий і злий.
Рімо не став заперечувати. У повітрі ледве помітно пахло смаженою кавою. Осінній холодок забирався під піджак. Полуденне сонце світило, але не давало тепла.
Неподалік якась висока і кремезна людина розглядала вітрину. За час прогулянки вона уже двічі проходила повз Рімо і Цинтію.
Рімо потягнув Цинтію за руку.
— Йдімо-но туди.
Вони пройшли чотири квартали, і за цей час Рімо дізнався, що вдома Цинтія бувала рідко, що про свою матір вона будь-чого не знає, і що дорогий татко надто м'який зі слугами. Ще Рімо точно дізнався, що за ними стежать.
Так вони прогулювалися і розмовляли. Тісно притиснувшись один до іншого, вони гуляли під осінніми деревами, сиділи на каменях і говорили про життя і любов. Коли стало зовсім темно і холодно, вони повернулися в готель, у номер Рімо.
— Що ти хочеш на вечерю? — запитав Рімо.
Цинтія покрутила ручки телевізора і зручно влаштувалася в кріслі.
— Біфштекс з кров'ю і пиво.
— Добре, — сказав Рімо і зняв трубку внутрішнього телефону.
Поки він замовляв вечерю, Цинтія розглядала номер, вмебльований у стилі "Невиразне двадцяте століття". Кілька кольорових плям, щоб номер хоч трохи відрізнявся від лікарняної палати. Кімната була оформлена середньостатистичним дизайнером-невдахою для неіснуючої в природі середньостатистичної людини.
Цинтія підтягла коліна до підборіддя. З її розпатланим волоссям треба було щось робити.
Не встиг Рімо покласти трубку, як телефон задзвонив, наче Рімо натиснув трубкою на кнопку дзвоника. Рімо знизав плечима і посміхнувся Цинтії. Та посміхнулася у відповідь.
— Це, напевно, наші біфштекси.
Рімо зняв трубку. Низький голос на іншому кінці дроту вимовив:
— Це містер Кебелл?
— Так, — відповів Рімо, думкою намагаючись уявити за голосом обличчя його власника. Схоже на те, що це був їх "хвіст". Отже, Фелтон охороняє свою дочку?
— Містер Кебелл, у мене до вас важлива справа. Чи могли б ви спуститися у фойє?
— Ні. — Подивимося, на що зважиться цей телефонувальник.
— Мова йде про ваші гроші.
— Які гроші?
— Вчора, розплачуючись у барі, ви впустили двісті доларів. Це говорить керуючий. Гроші в моєму офісі.
— Давайте розберемося з цим вранці.
— Прошу вас, давайте вирішимо цю проблему зараз же. Ми не хочемо зайвої відповідальності.
— Керуючий, кажете?
Рімо розумів, що тактично його загнали в кут. Він був у кімнаті, навколо — вороги. Так, їм вдалося його притиснути. Правий був Маклірі, коли говорив, що на безпечне життя сподіватися нічого. У будь-якому випадку елемент несподіванки він уже втратив. Тільки два дні, і він вже позбувся своєї основної переваги.
Рімо відчув, як спітніла рука, яка стискає трубку. Він глибоко вдихнув, заганяючи повітря в усі куточки легень, всередину і вниз, до самої діафрагми. Ну що ж... Тепер або ніколи. Рімо витер долоню об штани. По тілу пробігла хвиля адреналіну.
— Добре, зараз спущуся.
Підійшовши до вбудованої шафи, Рімо дістав валізу і вийняв з неї свій плащ. Загородивши його від Цинтії, вийняв з кишені довгий металевий предмет. Спеціальний шприц. Усередині — пентатол. Якщо не спрацюють больові точки, ця штука відмінно розв'язує язик.
— Я на секунду залишу тебе, мене чекають. Щодо статті.
Цинтія зробила незадоволене обличчя.
— Напевно, це хтось дуже симпатичний. Невже для тебе так важлива нещасна стаття, що ти готовий кинути мене одну в такий момент?
— Ну не сердься, люба, — Рімо спробував поцілувати її в щоку, але Цинтія сердито відсторонилася, — я незабаром повернуся.
— Ти можеш мене вже не застати!
Рімо відчинив двері.
— Таке життя.
— Йди до чорта! Якщо не повернешся на той час, коли я закінчу вечерю, то, клянусь, я піду!
Рімо послав їй повітряний поцілунок і закрив за собою двері. Клацнув замок, і відразу в голові спалахнуло сліпуче світло, а зелений килим коридору рвонувся назустріч обличчю.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Рімо отямився на задньому сидінні неосвітленого автомобіля. Поруч з ним, уперши Рімо в бік револьвер, сидів чоловік, що стежив за ними сьогодні. На голові в нього був невиразний капелюх, які носять комівояжери. Опущені поля затінювали обличчя типового м'ясника.
Попереду, повернувшись до Рімо, сиділа сухорлява людина в капелюсі "Стетсон". Виднілася товста шия водія. Машина стояла десь на околиці міста. Рімо розглянув у темряві якісь дерева, але як вуличних ліхтарів, так і освітлених вікон не було видно.
Рімо потряс головою, не стільки для того, щоб прояснити її, скільки щоб показати, що він отямився.
— Ага, — сказав сухорлявий, — наш гість прокинувся. Містер Кебелл, ви не уявляєте, наскільки ми шкодуємо про сумний інцидент там, в готелі. Але ви повинні знати, що підлоги в готельних коридорах можуть бути дуже слизькими... Зараз вам краще?
Рімо все вдає, що не може поворухнути навіть мізинцем.
Сухорлявий заговорив знову:
— Не стану розповідати, навіщо ми вас сюди привезли, хочу тільки викласти деякі факти.
Він підніс до губ сигарету. Ага, в правій руці зброї немає!
— Довелося викрасти вас, містер Кебелл. Нас можуть за це відправити на електричний стілець, скажете ви?
Рімо моргнув.
— А якщо ми вас уб'ємо, то покарання буде точнісінько таким же... Але чи хочемо ми вас убити?
Рімо не рухався.
— Ні, — сам відповів на своє питання сухорлявий, — вбивати вас нам би не хотілось. Нам хочеться подарувати вам дві тисячі доларів.
Вогник сигарети освітив посмішку на обличчі сухорлявого.
— Візьмете?
Рімо хрипко прошептав:
— Якщо ви так наполягаєте... До того ж я вже завдав вам стільки турбот, що тепер просто незручно буде відмовлятися.
— Дуже добре. Ми хочемо, щоб ви витратили ці гроші там, відкіля приїхали, у Лос-Анджелесі.
Сухорлявий вийняв з рота сигарету лівою рукою. І в ній не було зброї.
— Відправляйтесь туди негайно! Якщо ви залишитеся тут, доведеться вас "прибрати". Якщо хоч одна жива душа дізнається про нашу розмову, ми вас уб'ємо. Якщо ви сюди повернетеся, ми вас уб'ємо. Врахуйте, ми будемо стежити за вами ще довго і перевіримо, як ви дотримуєте нашої домовленості. Якщо ви її порушите, ми вас уб'ємо. Зрозуміло?
Рімо знизав плечима. Пістолет сильніше вперся в ребра. Він непомітно підняв лікоть.
— Все ясно. Крім одного.
— Чого ж?
— Справа в тому, що вбивати буду я!
Лівий лікоть вдарив "м'ясника" по кисті, рука підхопила вибитий пістолет. Права рука потрапила сухорлявому в точку між оком і вухом. Ліва рука притисла пістолет до верхньої губи "м'ясника", а водій, який повернувся, дістав удар ребром долоні по основі черепа. Рімо відчув, як під рукою хруснули кістки. Так само, як хрустіли деревинки на тренуваннях у Фолкрофті.
Виник голос Чіуна: "Плавно. Точніше, ще точніше. Безпосередньо в ціль". Рімо акуратно послав у нокаут "м'ясника" і сковзнув на переднє сидіння. Водій лежав головою на бублику, з рота струменіла кров. Цей вже не прочухається.
Рімо подивився на сухорлявого. Що це, невже удар був неточний? Доторкнувшись кінчиками пальців до скроні, Рімо відчув під шкірою роздроблені кістки черепа і теплу липку рідину, яка струменіє по вилиці. От не пощастило, чорт забери, і цей мертвий!
Рімо перебрався назад, де починав отямлюватись "м'ясник". Взяв його за руку, почекав трохи, завів кисть за спину і потягнув нагору. Почувся стогін.
— Фелтон, — шепнув Рімо у вухо, яке нагадувало кольорову капусту з пучком волосся, що стирчить зсередини. — Фелтон. Чув про такого?
— О-о.
Рімо підняв завернуту за спину руку вище.
— То хто ж це?
— Я не бачив його, це бос Скотті.
— Хто такий Скотті?
— Це той, з ким ти розмовляв. Скотіччіо.
— Сухорлявий в капелюсі?
— Так, так, сухорлявий.
— Його надіслав Фелтон? — Рімо вивернув руку ще сильніше.
— А-а-а! Господи, не треба! Так! Фелтон сказав Скотті, що боїться за свою дочку, що хтось її переслідує. Це та дівчина, з якою ти гуляв. Ми повинні були її охороняти.
Рука піднялася ще вище.
— Так. Тепер питання на життя або смерть. Хто такий Максвелл?
— Що?
М'язи плеча і суглоб почали піддаватися натискові.
— Максвелл.
— Не знаю! Не знаю! Не знаю! Господи!
Клац! Рука м'ясника піднялася вище голови, а сам він без свідомості завалився вперед. Рімо намацав у своїй кишені шприц. Голка погнута. Чорт з нею, цей тип, схоже, говорив правду.
Рімо глянув на годинник. З тих пір, як він закрив за собою двері готельного номера, пройшло сорок хвилин. Отже, вони не могли завезти його далеко.
Рімо знову перебрався на переднє сидіння і, крекчучи, перекинув назад сухорлявого, а потім і водія. Виявилося, що перевертати трупи сутужніше, ніж зробити з живої людини мерця. Рімо вийняв із замка запалювання цілу зв'язку ключів, вийшов з автомобіля, який виявився "Кадилаком", і відкрив багажник. Там лежав згорнутий брезент. Рімо відніс брезент у салон, поклав "м'ясника" на лежачі тіла, прикінчив його, прикрив тіла брезентом і завів двигун.
Зорієнтувавшись, він досить швидко знайшов шосе, яке веде в місто. Добравшись до готелю, Рімо припаркував машину біля головного входу. Поліцейським сьогодні щастило, по дорозі жоден з них його не зупинив.