До побачення!
Він простяг руку капітанові, і той, відповівши на потиск, не квапився її випускати. Він ухопився за неї, як той матрос, потопаючи, за рятувальний пояс.
— Чи можу я бути певний, що ви завтра вернетесь? — запитав капітан.
— Отож-бо й є! — не втримався й помічник. — Як нам знати, чи він не крутить, рятуючи свою шкуру!
Маккой нічого не відказав. Він лагідно й поблажливо поглянув на них, немов передаючи їм свою непохитну впевненість.
Капітан пустив його руку, і Маккой востаннє, немов благословляючи, подивився на команду, тоді переліз через борт і спустився в човен.
Вітер подужчав, і шхуні, хоч водорості й черепашки обліпили її підводну частину, пощастило вибороти у західної течії шість миль. Пливучи за вітром, вона підійшла до Піткерну на відстань у три милі. На світанку капітан Девенпорт помітив два човни, що підпливали до шхуни. І знову Маккой, перелізши через борт, ступив на гарячу палубу. За ним витягли цілу купу в'язок сушених бананів. Кожна в'язка була загорнена в сухе листя.
— А тепер, капітане, — промовив Маккой, — мерщій у дорогу, коли життя нам любе. Я, бачите, не мореплавець, — пояснював він за кілька хвилин, стоячи на кормі коло капітана, що поглядав то на небо, то на воду, прикидаючи, як швидко йдуть "Піренеї". — Ви самі повинні допровадити шхуну до Мангареви. А коли будемо близько землі, тоді вже моя справа провести її, куди слід. Як ви гадаєте, скільки ми робимо вузлів?
— Одинадцять, — відповів капітан, востаннє глянувши на воду, що клекотіла позад шхуни.
— Одинадцять? Порахуймо-но. Коли й надалі вона йтиме з такою самою швидкістю, то взавтра рано, десь
О восьмій чи дев'ятій годині, ми побачимо Мангареву. А о десятій, найпізніше об одинадцятій, я підведу її до берега, і тоді скінчаться ваші муки.
Капітанові майже здавалося, що та щаслива хвилина вже настала, так переконували його Маккоєві слова. Більше як два тижні він вів по морю охоплену пожежею шхуну і вже відчував, що скоро не витримає.
Рвачкий вітер наскочив на нього ззаду, засвистів у вухах. Визначивши подумки його силу, капітан хутко глянув за борт.
— Вітер щораз дужчає,— промовив він. — Наша старенька вже, мабуть, дає дванадцять вузлів. Коли так далі триватиме, ми ще до ранку прибудемо.
Цілий день "Піренеї", несучи в собі вантаж вогню та пожежі, мчали по бурхливому морю. Коли настала ніч, піднято бом-брамселі та брам-стеньги, і шхуна, оповита темрявою, линула вперед, розтинаючи величезні ревучі хвилі. Ходовий вітер робив своє діло, і на кормі та бакові зазоріла надія. На другій вахті якась необачна душа навіть завела пісню, а коли вибило вісім склянок, то співала вже ціла команда.
Капітан Девенпорт звелів принести укривало й послати йому постіль на плоскому дахові каюти.
— Я вже забув, що таке сон, — пояснив він Маккоєві.— Я зовсім знемігся. Але ви збудіть мене, тільки-но буде потреба.
О третій годині ночі його збудив обережний дотик Маккоєвої руки. Він швидко схопився, придержуючись за люк, ще не зовсім прокинувшися з важкого сну. Вітер голосно співав у снастях свою бойову пісню, розбурхане море кидало "Піренеї" мов тріску. Шхуна черпала воду то одним облавком, то другим, подеколи палубу поймала хвиля. Маккой щось кричав капітанові, а що — годі було добрати. Девенпорт простяг руку, вхопив Маккоя за плече й притяг до себе так близько, що майже торкнувся вухом до його рота.
— Тепер третя година, — почув він Маккоїв лагідний голос, що доходив ніби здалека, якийсь чудний і притлумлений. — Ми пройшли двісті п'ятдесят миль. Просто перед нами, десь за тридцять миль, лежить острів Півмісяця. Маяків на ньому немає. Коли ми й далі так гнатимемо, то наскочимо на берег і занапастимо й себе, й шхуну.
— Ви гадаєте, що треба лягти в дрейф?
— Так, лягти в дрейф до ранку. Це нас загає всього на чотири години.
І шхуна, навантажена полум'ям, серед шторму, що люто ляскав до неї зубами, лягла в дрейф — стала до бою, розтинаючи грудьми велетенські хвилі. То була тільки шкаралупка, повна вогню, а на її поверхні тулилася купка людей, що з останньої сили допомагали їй у боротьбі.
— Ніяк не збагну, звідки цей шторм, — казав Маккой капітанові, сховавшись од вітру за каютою. — В таку пору тут не повинно бути штормів. Але з погодою щось недоладне діється. Пасату о цій порі не буває, а шторм налетів з іншого боку. — Він показав рукою в темряву, немовби його очі прозирали на сотні миль наоколо. — Дме на захід.
Дось, певне, робиться щось страшне: чи гураган, чи що. Щастя наше, що ми одійшли так далеко на схід. Але шторм скоро вляжеться. В цьому я вже можу вас запевнити.
Під кінець ночі вітер і справді стих майже до звичайного. А коли розвидніло, постала нова небезпека, і то ще прикріша. Море вкрилося туманом, певніше не туманом, а якоюсь перлистою млою. Для ока вона була наче густа завіса, що застувала крайобрій, а проте море вона покривала мовби тільки пеленою, бо сонце пробивалося крізь неї і веселково мінилося на хвилях.
На палубі "Піренеїв" проривалося диму багато більше, ніж напередодні. Бадьорий настрій у капітана, помічників і матросів зник. На камбузі з завітряного боку голосно хлипав юнга. Це була перша його мандрівка, і смертельний жах стискав йому серце. Капітан сновигав по палубі, наче загубла душа, нервово кусаючи вуса і похмуро суплячи брови. Він не знав, на що зважитися.
— Ну, то як ви гадаєте? — запитав він Маккоя, що снідав сушеними бананами з водою.
Маккой доїв останнього банана, допив воду і, не хапаючись, розглянувся. В очах його світилася зичлива усмішка.
— що ж, капітане, — промовив він, — ми або докажемо свого, або згоримо, — шанси в нас однакові. Наша палуба не вічна. Вона колись не видержить. Сьогодні тут ще гарячіше. Чи не знайдеться у вас якоїсь пари черевиків для мене? Босим ногам трошки вже незатишно.
Коли шхуна оберталася, її покрили дві великі хвилі, і перший помічник завважив, що добре було б усю ту воду спустити в трюм, та як же його це зробити, не відчинивши люків? Маккой схилився над компасом визначити напрямок.
— Я б узяв крутіше до вітру, капітане, — казав він. — Пас далеко занесло течією, коли шхуна лежала в дрейфі.
— Я вже повернув на румб. Хіба цього не досить?
— Я взяв би на два румби, капітане. Через вітер західна течія значно зміцніла. Вона тепер далеко дужча, як ви собі уявляєте.
Капітан Девенпорт погодився на півтора румба і потім разом з Маккоем та старшим помічником вибрався на місток виглядати, чи не покажеться земля. Напнуто всі вітрила, і шхуна йшла зі швидкістю десяти вузлів. Море позад неї помітно затихало. Але перлистий туман не розходився, і о десятій годині капітан Девенпорт почав непокоїтись.
Вся команда була на своїх місцях, готова, як тільки-но забачить землю, кинутися до вітрил і повернути шхуну під вітер. Бо ж земля десь там попереду, і зовнішні рифи, що круг них клекотіли буруни, могли зненацька виринути з туману, а тоді вже погибель була б майже неминуча.
Збігла ще година. Троє матросів-дозорців пильно вдивлялися в перлисте марево.
— А що, коли ми проминемо Мангареву? — спитав раптом капітан Девенпорт.
Маккой, не відводячи очей з туману, спокійно промовив:
— Тоді попливемо далі. В нас нема іншої ради. Перед нами ціле Паумоту. Ми можемо пливти серед рифів та атолів хоч і тисячу миль. І десь таки приб'ємося до берега.
— Що ж, пливім далі.— Капітан став спускатися на палубу. — Ми, певне, вже минули Мангареву. Бог його знає, до якої нам землі найближче. Я тепер шкодую, що не повернув тоді ще на піврумба, — признався він за хвильку. — Ця клята течія заводить мореплавця.
— Старі моряки прозвали Паумоту "Небезпечним Архіпелагом" почасти через цю саму течію, — промовив Маккой, коли вони вернулися на корму.
— Якось мені довелося мати розмову з одним голінним моряком у Сіднеї,— докинув містер Коніг. — Він мав торговельні справи на Паумоту. Отож він казав, що за страхування тут платять вісімнадцять відсотків. Це правда?
Маккой осміхнувся.
— Правда. І тут взагалі не беруться страхувати. Власники суден щороку скидають двадцять відсотків з вартості своїх шхун.
— Боже мій! — застогнав капітан Девенпорт. — То, виходить, через п'ять років шхуна вже нічого не варта! — Він скрушно похитав головою і промурмотів: — Ну й лихе ж тут море, ну й лихе!
Вони знову ввійшли в каюту поглянути на велику карту, але там було повно чаду, і, задихаючись, вони швидко вихопилися назад.
— Ось острів Моренаут, — показав капітан, розклавши
карту на даху каюти. — До нього не далі як сто миль у завітряний бік.
— Сто десять. — Маккой у задумі похитав головою. — Можна спробувати підійти до нього, і тільки це дуже важко. Я можу підвести шхуну до берега, але можу й нагнати її на риф. Погане, дуже погане місце!
— А все-таки спробуємо! — зважився капітан Девенпорт і заходився визначати курс.
Пополудні частину вітрил спустили, щоб, бува, вночі не проминути землі. Під час другої вахти команда знову набралась одваги. Земля, здавалося, була вже зовсім близько, і вранці мав прийти кінець їхнім стражданням.
Ранок настав ясний, з палючим тропічним сонцем. Південно-східний пасат перемінився на східний і гнав "Піренеї" із швидкістю восьми вузлів. Капітан визначив, де саме перебуває шхуна, щедро скинувши на швидкість течії і заявив, що до Моренауту лишилось яких десять миль. Шхуна пропливла десять миль, потім ще десять, зле дозорці на всіх трьох щоглах не бачили нічого, крім вільного безмежного, осяяного сонцем моря.
— Десь тут має бути земля! — кричав їм з корми капітан Девенпорт.
Маккой заспокійливо усміхнувся, одначе капітан, грізно, мов навіженнй, блиснувши на нього очима, схопив: секстан і поринув у обрахунки.
— Я так і знав, що не помилився! — майже закричав він, скінчивши лічити. — Двадцять один градус і п'ятдесят п'ять мінут південної широти та один градус, тридцять шість мінут і дві секунди західної довготи. От бачите! Ще вісім миль за вітром. Як там у вас виходить, містере Конігу?
Перший помічник глянув на свої цифри і стиха промовив:
— Широта така сама — двадцять один і п'ятдесят п'ять, зле довгота в мене один, тридцять шість і сорок вісім. Виходить, що острів з завітряного боку…
Капітан Девенпорт повітав ті цифри такою зневажливою мовчанкою, що Коніг аж зубами заскреготів і нишком люто вилаявся.
— Назад! — звелів капітан стерничому. — Три румби, й так прямувати!
Тоді знову заходився коло своїх обрахунків, перевіряючи їх.