Тоді переліз через буфери на другий — бік поїзда. Відщепнув, двері, коло яких ворожив гицель, забрався досередини й закрив їх за собою. Знов обидва виходи були до наших послуг. А котолуп знай собі спав.
Поїзд рушив. Ось і наступна зупинка. По ріні зашаруділа чиясь хода. Потім ліві двері з гуркотом прочинилися. Котолуп збудився, я вдав, що мене теж розбуджено. Ми посідали і вирячились на гицля з ліхтарем. Той не гаяв марно часу і зразу ж узявся до діла.
— Давайте три долари, — сказав він.
Ми позводились і підійшли на переговори. Ми запевнили його в своїй непохитній і рішучій згоді дати йому три долари, але пояснили, що лиха доля змушує нас лишити своє бажання несповненим. Гицель не йняв віри. Він почав дріб'язково торгуватися з нами. Поступився до двох доларів. Ми поскаржились на скрайні злидні. Він наговорив нам цілу купу прикростей, узвав нас жаб'ячими синами й вишпетив уздовж і впоперек. Тоді удався до погроз. Він з'ясував нам, що як ми не потрусимо своїх кишень, то він замкне нас і довезе до Уайт-Рівера, а там здасть властям. Не забув він пом'янути і Ратлендський кар'єр.
Отож гицель вважав, що загнав нас у тісний кут. Чи ж не стеріг він одні двері і чи ж не сам він защепнув другі кілька-но хвилин тому? Коли він заговорив про каменярню, переляканий котолуп бокаса посунув до інших дверей. Гицель зареготав голосно й нестримно: "Не поспішай так дуже. Я замкнув їх знадвору на тій зупинці". І так безоглядно він вірив у свої слова, що спонукав до віри й інших. Котолуп йому повірив і занепав духом.
Гицель висунув нам ультиматум. Або ми нашкребемо два долари, або він замкне нас і здасть констеблеві в Уайт-Рівері — а це означало три місяці каменярні. Ану ж, уявіть собі, читачу любий, що інші двері було й справді замкнуто. Зважте лиш, на якій волосинці висить людське життя. За браком одного долара я попався б на три місяці каторжанок" до каменярні. Так само й котолуп. Він міг вийти по тих трьох місяцях доконаним злодієм. І згодом колись розчерепити вам голову кастетом при спробі заволодіти грошима з вашої кишені,— а як не вам, то якійсь іншій нещасливій і безневинній істоті.
Та двері були відімкнені, і я один це знав. Ми з котолупом благали зглянутись на наше безталання. Я пристав до тих скиглень та благань, либонь, просто задля жарту. Але вдавав я на повному серйозі. Я загнув "історію", що розтопила б серце першому-ліпшому фраєрові,— але не цьому захланному жмикрутові-гицлю. Коли він доконався, що грошей у нас катма, то щільно засунув двері, защепнув їх, а тоді ще на якусь хвилю загаявся на випадок, якби ми досі водилися з ним, а тепер запропонуємо тих два долари.
І тоді я трохи попустив віжки. Тепер уже я узвав його жаб'ячим сином. Я узвав його по-всякому, як тільки він узивав був мене. А потім на додачу узвав ще й по-інакшому. Я ж родом із Заходу, де знають клясти, і чорта пухлого я попустив би, щоб якийсь там пархатий гицель на шолудивому "виприсну" в Новій Англії перехвинтив мене силою та соковитістю лайки. Спершу гицель думав одбутися смішками. Потім схибив: почав огризатися. Я попустив ще віжки, і дійняв його до живого, і ще й додав серця кучерявими, шпульними епітетами. Та й злість до нього я відчував справжню, це не було саме бажання подуріти; мене таки обурював цей бісів харло, за якийсь там долар ладний запроторити людину на три місяці в рабство. До того ж у мене майнула підозра, що йому перепадала "дещиця" з констеблевої винагороди.
Але я ж бо й дав йому духу! Я дозолив його самолюбству та гордощам не на один долар. Він спробував залякати мене, нагрозив залізти всередину й відбити мені бебехи. Я на те пообіцяв копнути йому ногою в писок, як залазитиме. Позиційна перевага була на моєму боці, і він це розумів. Тож він тримав двері зачиненими й закликав решту поїздової бригади на підмогу. Я чув, як ті відгукнулись і як рінь зарипіла в них під ногами. І весь той час другі двері стояли незамкнені, та їм то було невгадно; а котолуп, так той мало не млів зо страху.
О, я тримався козирем діло — маючи за спиною шлях до відступу. Я кобенив гицля з його товаришами, аж доки ті розчинили двері і я вздрів у ліхтаревому світлі їхні розлючені обличчя. їм усе видавалося дуже просто. Ми у вагоні, наче в пастці, ось вони залізуть і відлатають нам боки. І таки полізли. Нікого я не копнув ногою в писок. Я лишень рвучко розчахнув протилежні двері, і ми з котолупом гайда в ноги. Бригада за нами навздогін.
Щось мені таке тямиться, начебто ми перескочили якийсь мур. Зате де ми опинились, це вже я запевне пам'ятаю. У пітьмі я одразу гепнувся на надгробок. Котолуп запоров носом інший. А потім ми що тьху вчесали цвинтарем, рятуючи свої шкури. "Ото пруть", — либонь, подумали собі духи. Те саме подумала, мабуть, і поїздова бригада, бо коли ми вихопилися з цвинтаря й пірнули в темний ліс через дорогу, наші гицлі облишили гонитву і повернулися до поїзда. Трохи згодом уночі ми з котолупом опинилися коло криниці на чиїйсь садибі. Нам похотілося пити, аж гульк — обік цямрини до криниці спускається мотузка. Ми потягли за неї і на кінці мотузки знайшли галоновий бідон сметани. Ось так я мало не втелющився до Ратлендської каменярні в штаті Вермонт.
Коли між гобо прогуде чутка, що в такому й такому місті "бики — зубасті", обійдіть його по змозі, а як незмога — проминіть тишком-нишком. Є такі міста, що їх усе треба проїздити нишком. Ось, наприклад, Шайєн, на Об'єднаній Тихоокеанській залізниці. По всій країні розійшлася про нього лиха слава — і все завдяки зусиллям такого собі Джефа Кара (якщо я не переплутав його ймення). Джеф Кар міг з одного погляду розпізнати волоцюгу. В розмови він ніколи не вступав. В перший мент він оцінював гобо, а в другий голомшив його обома кулаками, кийком або чим нагодиться. Відлупцювавши гобо, він виряджав його з міста, приобіцявши дати ще й не такого затьору, як попадеться йому знов. Джеф Кар знав, що робить. На північ і на південь, на захід і на схід, у найдальші закутки Сполучених Штатів (та й Канади з Мексікою) розносили налупцьовані гобо поголоску, що Шайєн "зубастий". На щастя, я ніколи не стикався з Джефом Каром. Шайєн я проїхав під завірюху. Нас тоді було вісімдесят п'ятеро волоцюг. Таким гуртом їхавши, нам було начхати на багато дечого, та тільки не на Джефа Кара. Сам звук цього імені — Джеф Кар — паралізував нам уяву, позбавляв нас духу, і вся наша ватага страх як боялася спіткатись із ним.
Рідко коли виплачується спинятись і вступати в пояснення перед биками, коли вони виглядають "зубастими". Треба хутко накивати п'ятами, та й годі. Поки я це засвоїв, пройшло трохи часу; остаточно ж напутив мене один бик у Нью-Йорку. Відтоді в мене виробився автоматичний рефлекс давати ногами знати, тільки-но забачу, що бик сягає по мою душу. Цей автоматичний рефлекс став основною рушійною пружиною моєї поведінки, завпеди накрученою і готового вмить випростатись. Довіку мені цього не позбутись. Буде мені вісімдесят років, кульгатиму я на милицях, та хай лиш який полісмен раптом простягне руку до мене, — я твердо знаю, що покину милиці і чкурну сполоханим оленем.
Те остаточне напутенство у науці про биків я отримав одного спекотного літнього пообіддя в самому Нью-Йорку. Цілий тиждень шкварило немилосердно. Я взяв собі звичку вранці розкидати ногами, а пополудні спочивати в скверику поблизу Газетного ряду й міської ратуші. Там недалеко можна було за кілька центів придбати з візка свіжу книжчину (з якимось ганджем у друкові чи палітурці). А вже в самому сквері стояли невеличкі ятки, де продавалося пречудове крижано-холодне стерилізоване молоко та сколотини, по центу шклянки. Щодня пополудні я сидів на лаві й читав, бенкетуючи молоком. Я виджулював по п'ять-десять шклянок кожен день. Спекота ж бо стояла страшенна.
Отак я сидів собі, смиренний волоцюга-книголюб, попивав молоко, і послухайте лишень, що мені за те все. Одного разу пополудні приходжу я до свого скверу, свіжокуплена книжка в мене під пахвою, ненаситна спрага на сколотини за пазухою. Не встиг я дійти до молочної ятки, як посеред вулиці перед ратушею побачив якусь юрбу. Збилося людей саме гам, де мені переходити через вулицю, тож я спинився поглянути, що то зібрало цікавих роззяв. Спершу нічого не міг добрати. Згодом, з вигуків і дещо мелькома розгледівши, я здогадався, що то хлопчаки грають у "коци". Ну, а грати в коци на вулицях Нью-Йорка не дозволяється. Я того не знав, але небавом довідався, і досить відчутно. Простояв я там яких, може, секунд із тридцять, поки второпав через що це збіговисько, аж чую, котрийсь хлопчак гукає: "Бик!" Пацанва народ метикований, ноги на плечі та й драла. Не те, що я.
Юрба зараз же сипнула врозпорошку по тротуарах обабіч вулиці. Я подався на тротуар з того боку, де сквер. В тому ж напрямку подалось чоловік, либонь, п'ятдесят із недавньої юрби. Ми собі розтягайся хто куди дорогою. Я помітив бика — рослявого полісмена в сірій формі. Він ішов неквапно серединою вулиці, так наче на прохідці. Мимохідь я звернув увагу, що він змінив курс і простує тепер навкоси до того самого тротуару, до якого я зближався під прямим кутом. Він поволі ступав крізь розпорошену юрбу, і я зауважив, що його шлях має перетнутися з моїм.
Я чувся таким безгрішним та невинним, ідо попри весь свій досвід з биками та їхніми звичаями нічого лихого не передчував. Мені і на думку не заносилося, що то бик за мною. З поваги до закону я вже навіть намірився спинитись у наступну мить і дати полісменові пройти. І я таки спинився, та не своєю волею; власне, проти своєї волі. Той бик — ні сіло ні впало — бебех мене обома кулачищами в груди. І при цьому словесно окрив мій родовід ганьбою.
Кров вільного американця скипіла у мене в жилах. Всі мої волелюбні предки обурено заволали в мені. "Що де значить?" — спитав я. Я, бачите, жадав пояснень. І я їх дістав. Лусь! Його кийок огрів мене по голові, аж я захитався, наче п'яний, а зацікавлені обличчя перехожих загойдалися переді мною, мовби хвилі морські, моя дорогоцінна книжка віщала з-під пахви в бруд, а бик заніс кийок для нового удару. І в цю запаморочливу мить у моїй уяві промайнуло видиво. Я побачив, як той кийок раз по раз падає мені на голову; себе я побачив побитого, скривавленого і знівеченого в поліційному суді; я почув, як секретар зачитує обвинувачення в неподобній поведінці, лихослів'ї, опорі полісменові та інших переступах; і я побачив себе за річкою на Блеквелз-Айленді[18].