Це був товстенний чолов'яга, що насилу волочив своє роздуте черево. Він підійшов до Уленшпігеля і шепнув йому на вухо:
— Якщо ти не намалюєш мене хоч наполовину худішим, то я накажу моїм воякам повісити тебе.
І герцог вийшов.
Потім увійшла висока дама з горбом на спині і грудьми пласкими, як меч правосуддя.
— Пане маляр, — сказала вона, — якщо ти не знімеш у мене горба на спині і не поставиш двох горбочків на грудях, я звелю тебе четвертувати, як отруйника.
І дама вийшла.
Потім прийшла молода фрейліна, білява, свіженька, вродлива, проте їй бракувало трьох верхніх передніх зубів.
— Пане маляр, — мовила вона, — намалюй мене, щоб я усміхалась і щоб видно було всі тридцять два зуби, бо інакше оцей мій кавалер посіче тебе на січку.
І, показавши на капітана аркебузьєрів, який грав у кості на сходах палацу, вона вийшла.
Таке тривало ще довго. Нарешті Уленшпігель залишився сам із ландграфом.
— Якщо ти, — сказав у свою чергу пан ландграф, — собі на лихо, намалюєш хибно хоч одну рису в цих обличчях, я накажу зітнути тобі голову, як курчаті.
Уленшпігель подумав: "Зітнуть голову, четвертують, посічуть на січку або принаймні повісять! То краще не малювати нічого. Але ще побачимо".
— А де ж зала, — спитав він у ландграфа, — яку я маю оздобити своїм малюванням?
— Ходімо зі мною, — відповів ландграф.
І він показав йому велику кімнату з зовсім голими стінами.
— Ось тобі зала, — сказав він.
— Було б вельми бажано, — сказав Уленшпігель, — якби стіни позавішувати великими завісами, щоб уберегти моє малювання від мух і пилюки.
— Це можна, — сказав ландграф.
Завіси були повішені. Уленшпігель сказав, щоб йому дали трьох помічників розтирати фарби.
Цілий місяць Уленшпігель та його помічники тільки те й робили, що пили і їли, не шкодуючи ні доброго м'яса, ні старих вин. Про це дбав сам ландграф.
Однак на тридцять перший день він всунув свого носа у двері кімнати, куди Уленшпігель не дозволяв заглядати нікому.
— Гей, Тілю, — гукнув він, — а де ж твоя картина?
— Кінця не видно, — відповів Уленшпігель.
— А можна подивитись?
— Ще ні.
Тридцять шостого дня він знову просунув носа у двері.
— Як справа, Тілю? — запитав він.
— Та вже близько кінець.
На шістдесятий день ландграф розсердився і ввійшов у кімнату.
— Зараз же покажи мені картину! — крикнув він.
— Гаразд, грізний володарю, — відповів Уленшпігель, — дозвольте лише не відкривати завісу, поки не зберуться всі воєначальники й придворні дами.
— Добро, — мовив пан ландграф і наказав усім зібратися в залі.
Уленшпігель став перед спущеною завісою.
— Вельможний пане ландграф, — почав він, — і ви, пані ландграфиня, і ви, пане герцог Люнебурзький, і ви, прекрасні дами й хоробрі воєначальники! Я доклав усіх зусиль, щоб якнайкраще змалювати ваші милі й мужні обличчя. Кожен із вас легко впізнає себе на цій картині. Вам хочеться швидше глянути на себе, і це зрозуміло, але будьте ласкаві, потерпіть ще трошки: я хочу сказати вам кілька слів, а може, й більше. Прекрасні дами й хоробрі воєначальники, у ваших жилах тече благородна кров, і ви зможете бачити мою картину, втішатися нею. Та коли між вами є хто-небудь з простацтва, той побачить голу стіну. А тепер звольте розплющити ваші благородні очі.
І Уленшпігель відслонив завісу.
— Тільки високородні пани можуть побачити картину, тільки високородні дами її побачать. Незабаром будуть казати: "Сліпий до малярства, мов селюк". Або ж: "Розуміється на малярстві, як справжній дворянин!"
Всі повитріщали очі, вдаючи, ніби щось бачать, показували одне одному, кивали головами, впізнавали, а насправді всі бачили лише голу стіну, що їх дуже бентежило.
Раптом блазень, що був тут присутній, підскочив угору на три фути, забряжчав дзвониками і крикнув:
— Хай мені очі повилазять, хай я буду останнім селюком, селючищем, але казатиму й кричатиму, у фанфари й сурми сурмитиму, що я бачу лише голу стіну. Хай мені допоможе в цьому Бог і всі його святі!
Уленшпігель зауважив на те:
— Там, де блазень устряє в розмову, розумний відходить, не сказавши й слова.
І він пішов із замку, але ландграф його зупинив:
— Ех ти, дурню, — сказав він, — блукаєш ти по світу, вихваляєш усе гарне й прекрасне і глузуєш з глупоти на всю пельку. Як же ти посмів глумитися з таких високоіменитих, вельможних панів, кепкувати з пихи гербового дворянства. Та тебе ж неодмінно повісять за твій свавільний язик.
— Якщо мотузка буде золота, — відповів Уленшпігель, — то вона розсиплеться від страху, побачивши, що я йду.
— На, держи, — мовив ландграф, даючи йому п'ятнадцять флоринів, — це тобі кінець мотузки.
— Красно дякую, монсеньйоре, — відповів Уленшпігель. — Кожна корчма отримає від мене по ниточці, по ниточці щирого золота, котра зробить цих шинкарів-шахраїв справжніми крезами.
І надівши набакир капелюха з пером, що маяло на вітрі, він сів на свого ослика і помчав геть.
58
Листя на деревах почало жовтіти, повіяли осінні вітри. До Катліни часом вертався на кілька годин ясний розум. Клаас казав тоді, що то Дух Божий з великого милосердя свого сходить на неї. В такі хвилини вона могла силою жестів і слова наділити Неле чарівним хистом ясновидіння, і тоді Неле могла бачити більш як на сто миль все, що діялось на площах, на вулицях і в будинках.
Отож одного дня, при ясному розумі бувши, Катліна сиділа з Клаасом, Сооткін і Неле і їла oliekoek'и, запиваючи dobbelkuyr'ом.
Клаас промовив:
— Це ж сьогодні його найсвятіша величність імператор Карл П'ятий зрікається престолу[94]. Неле, серденько, чи не змогла б ти прозирнути до Брюсселя в Брабанті, що воно там діється?
— Подивлюся, якщо Катліна захоче, — відповіла Неле.
Тоді Катліна посадовила дівчину на лаву, і під силою чарів та заклинань Неле запала в глибокий сон.
Катліна їй сказала:
— Увійди в маленький будиночок у парку, улюблене місце спочинку імператора Карла П'ятого.
— Я в невеликій світлиці, пофарбованій зеленою олійною фарбою, — сказала Неле тихим, приглушеним голосом. — Там сидить чоловік років п'ятдесяти чотирьох, лисий, сивий, з русявою бородою і випнутим підборіддям. Недобрий погляд світиться в його сірих очах, повних підступу, жорстокості, удаваної добродушності. І цього чоловіка звуть найсвятіша величність. Він застудився і надсадно кашляє. Біля нього стоїть другий, молодий, з гидкою пикою, з мавпячою головою. Цього я бачила в Антверпені, це король Філіпп. Імператор Карл вичитує Філіппові за те, що той не ночував дома. Це вже, напевне, каже його величність, він у якомусь кублі потішався з брудною повією. Він каже синові, що від його волосся тхне корчмою, що його розваги не гідні короля, що він може вибрати яку хоч з-поміж закоханих у нього вельможних дам, тіло в яких ніжне, шкіра — мов оксамит, освіжена в запашних ваннах, ручки білі, що все ж таки краще обнімуть, ніж оті шльондри, які ще й не вмилися після п'яного солдата. Та нема ж такої ні дівчини, ні жінки — заміжньої чи вдови, щоб не піддалася йому, навіть серед найвельможніших, найпрекрасніших, які освітлюють своє любовне ложе пахучими світильниками, а не смердючими лойовими свічками.
Король відповів його величності, що він слухатиметься його у всьому.
Тоді його найсвятіша величність кашляє і випиває кілька ковтків гарячого вина. "Ти побачиш незабаром Генеральні штати[95], — каже він Філіппові, — прелатів, дворян, городян, побачиш мовчазного Вільгельма Оранського[96], чванливого Егмонта[97], відлюдкуватого Горна[98], хороброго, як лев, Бредероде[99] і всіх кавалерів Золотого руна[100], на чолі яких я поставлю тебе. Ти побачиш сотні шанолюбців, які відріжуть собі носа і носитимуть на грудях на золотому ланцюжку, якщо це буде ознакою найвищої шляхетності".
Потім його найсвятіша величність вельми жалісно каже до короля Філіппа:
"Ти знаєш, сину мій, що я зрікаюся престолу на твою користь. Це для світу буде величне видовище. Я говоритиму перед незчисленними юрбами, хоч і кашляю та гикаю, бо без міри їв усе своє життя, сину мій, — то яке ж у тебе мусить бути тверде серце, якщо ти, почувши промову мою, не проллєш сліз".
"Я плакатиму, батьку", — відповідає Філіпп.
Тоді його найсвятіша величність звертається до служника, на ім'я Дюбуа:
"Дюбуа, — каже він, — дай-но мені грудочку цукру з мадерою, у мене гикавка. Хоч би вона не напала на мене, як говоритиму до народу. Це все через учорашню гуску. А що, як випити склянку орлеанського? Е, не варто, воно дуже терпке. А може, з'їсти анчоус? Ні, вони занадто жирні. Дюбуа, дай-но мені бургундського".
Дюбуа подає його найсвятішій величності вино, потім одягає його в червоні оксамитові шати, зверху накидає парчеву мантію, оперізує мечем, дає в руки скіпетр і державу, а на голову надіває корону.
Тоді його найсвятіша величність виходить із будиночка в парку, сідає на невеличкого мула і їде в супроводі короля Філіппа і почту з найбільших вельмож. Прямують вони до великого будинку, що зветься палацом, і там застають в одному з покоїв високого, стрункого, багато одягненого чоловіка — це принц Оранський.
Його найсвятіша величність звертається до цього чоловіка: "Чи в мене добрий вигляд, кузене Вільгельме?"
Але той не відповідає нічого.
Тоді його найсвятіша величність знову звертається до нього напівсміючись, напівсердито: "Та невже ж ти завжди мовчатимеш, мій кузене, навіть коли треба й правду сказати старому? Хоч скажи, Мовчазний, чи мені лишатись, чи зрікатись?"
"Ваша найсвятіша величність, — каже стрункий, — коли приходить зима, то й найміцніші дуби скидають листя".
Вибило три години.
"Мовчазний, — говорить його найсвятіша величність, — дай я обіпрусь на твоє плече".
І він входить з ним і зі своїм почтом у велику залу й сідає під балдахіном з пурпурового шовку, на помості, вкритому червоними килимами. Там стоять три трони: його найсвятіша величність сідає на середній, найрозкішніший, оздоблений зверху короною, король Філіпп сідає на другому, а третій призначено для жінки — для королеви[101]. Праворуч і ліворуч, на вкритих килимами лавах, сидять пани, одягнуті в червоне, із золотим ягням на шиї. За ними стоять кілька чоловіків, очевидно, принци й вельможі. Навпроти, внизу помосту, на лавах, не вкритих килимами, сидять люди в суконній одежі. Я чую з їхньої розмови, що вони так скромно одягнуті і сидять на лавах, не вкритих килимами, бо весь тягар податків і витрат лежить на них.