Зайдіть у приміщення і погрійтеся. Я прийду і скажу вам, якщо добуду таксі. — Він перейшов на благальний тон. — Якби не ви, мем, то сьогодні я взагалі не потикався б надвір.
— О Боже! Може, й ваша правда. Але на мене чекають друзі у Челсі. Не знаю, як бути. Певно, дуже важко буде повертатися сюди, як гадаєте?
Чергував Майкл Ґормен.
— Бувши на вашому місці, мем,— твердо сказав він,— я зайшов би до приміщення і зателефонував вашим друзям. Не личить такій шановній пані, як ви, виходити на вулицю в такий туманний вечір.
— Що ж, справді, мабуть, ви маєте рацію. Вона знову зайшла до приміщення.
— Мені доводиться за ними наглядати,— сказав Міккі Ґормен, звертаючись до Батька. — Такі люди звичайно хапають свою валізу, виходять у таку туманну ніч і блукають у районі Челсі, Кенсінгтона й де завгодно.
— Певно, у вас багатий досвід стосунків із дамами похилого віку? — сказав Дейві.
— О, так, справді. Це місце для них — другий дім. Бог їм у поміч. А ви як, сер? Не хочете взяти таксі?
— Навряд чи ви зможете добути мені таксі, якби я й захотів,— сказав Батько. — Тут їх, здається, не густо, але я не нарікаю.
— О, ні, одне таксі для вас я дістав би. Там, за рогом, є місце, де таксисти звичайно ставлять свої машини. Там вони гріються і щось п'ють, аби не заклякнути.
— Таксі мені не підходить,— зітхнув Батько.
Він тицьнув указівним пальцем у бік Бертрамового готелю. — Мені треба зазирнути всередину. На мене чекає праця.
— Невже зараз? Знов у зв'язку зі зникненням каноніка?
— Не зовсім так. Його знайшли.
— Знайшли? — швейцар тупо вп'яв у нього очі. — Де знайшли?
— Блукав із важкою травмою голови. З ним стався нещасливий випадок.
— Цього й слід було чекати. Певно, переходив дорогу, не роззираючись.
— Схоже на те,— сказав Батько.
Він кивнув головою, штовхнув у двері і зайшов досередини. Того вечора в залі було малолюдно. Він побачив, що міс Марпл сидить на стільці біля коминка, і міс Марпл також його побачила. Однак не подала знаку, що пізнала. Він підійшов до конторки. Міс Ґорріндж, як звичайно, сиділа за своїми книгами.
"Трохи занепокоїлась, побачивши мене",— подумав він. То була хвилинна реакція, але він устиг це помітити.
— Ви пам'ятаєте мене, міс Ґорріндж,— звернувся він до неї,— цими днями я сюди заходив.
— Так, звичайно, пам'ятаю, старший інспекторе. Ви хочете з'ясувати ще щось? Вам потрібен Гамфрі?
— Ні, дякую. Навряд чи в цьому є потреба. Я просто хотів ще раз глянути на вашу реєстраційну книгу, якщо ваша ласка.
— Прошу,— вона підсунула її до нього.
Він розгорнув книгу і неквапно переглянув сторінки. Міс Ґорріндж мала таке враження, ніби він шукає якогось конкретного запису. Насправді ж було не так. Батько ще замолоду розвинув у собі певні здібності і міг творити чудеса. Йому нічого не варто було запам'ятати ім'я та адресу; наче фотограф, фіксував він їх у своїй пам'яті і тримав там протягом одного-двох днів. Згорнувши книгу, він похитав головою і повернув її назад.
— Здається, канонік Пеніфазер так і не приходив,— недбало кинув він.
— Канонік Пеніфазер?
— Ви знаєте, що він знову з'явився?
— Ні, ні, ніхто мені не казав. А де?
— Десь за містом. Здається, попав під машину. Нам зразу не повідомили, якийсь добрий самаритянин підібрав його і ходив за ним.
— О, я рада. Так, далебі, страшенно рада. Я так за нього тривожилася.
— Його друзі теж,— сказав Батько. — Я сподівався, що хтось із них зараз мешкає тут. Архідиякон, архідиякон... ніяк не пригадаю імені, та якби побачив, пригадав би.
— Томлінсон,— ґречно сказала міс Ґорріндж. —— Має прибути наступного тижня. З Солсбері.
— Ні, не Томлінсон, а втім, це не так важливо. — Він відвернувся. Того вечора у фойє було тихо.
Чоловік середнього віку й аскетичного вигляду читав якийсь кепсько надрукований текст, час від часу роблячи нотатки на берегах. Письмо було таке кострубате й дрібне, що важко було щось розібрати. Роблячи нотатки, він зловтішно посміхався. Було тут кілька подружніх пар, вони мешкали тут уже давно й не мали палкого бажання розмовляти одна з одною. Іноді сходилося двоє-троє душ, аби погомоніти про примхи погоди, вони їх тривожили, адже їм з родинами треба було якось дістатися потрібного місця.
— Я телефонував Сусанні і благав не їхати в машині. У тумані так небезпечно...
— А ось у центрі країни, кажуть, сонячна погода.
Старший інспектор звернув на них увагу мимохідь. Неквапливо й немовби без певної мети, він приступив до об'єкта свого зацікавлення. Міс Марпл сиділа біля коминка, спостерігаючи за ним, поки він до неї йшов.
— Так ви досі тут, міс Марпл? Я радий.
— Завтра від'їжджаю,— похвалилася міс Марпл. Це було виразно видно з її пози: вона сиділа рівно, не злягаючи на бильце стільця, як сидять у залі аеропорту чи залізничного вокзалу. її багаж, певна річ, був спакований, залишилося тільки покласти в валізу речі туалету та нічну сорочку.
— От і закінчилася моя двотижнева відпустка,— пояснила вона.
— Сподіваюся, чудово відпочили? Міс Марші відповіла не одразу.
— З одного боку — так. — Вона замовкла.
— А з другого — ні?
— Мені важко пояснити.
— Чи не заблизько сидите ви біля коминка? Тут надто гаряче. Чи не могли б ви перейти бодай у той куток?
Міс Марпл глянула в показаний куток, відтак на старшого інспектора Дейві.
— Мабуть, ви маєте рацію,— згодилася вона.
Він допоміг їй підвестися, взявши в неї торбинку та книгу, і посадовив її у тихому куточку, який щойно показав.
— Тут добре?
— Чудово.
— Чи знаєте ви, чому я запропонував пересісти?
— Гадали, що мені надто гаряче сидіти біля коминка. Вельми ґречно з вашого боку. Крім того ,— додала вона,— нашої розмови тут не почують.
— Ви маєте щось мені сказати, міс Марпл?
— Чому ви так думаєте?
— У вас такий вигляд, ніби маєте,— пояснив Дейві.
— Пробачте, що показувала це так відкрито,— сказала міс Марпл. — Я не хотіла говорити.
— А хіба що таке?
— Не знаю, чи повинна я це робити. Повірите, інспекторе, чого я не зношу, то це втручань. Я категорично проти. Хоча часто те, що вважаєш за добре, може заподіяти велику шкоду.
— Так само і в цьому разі, га? Зрозуміло. Ну, це цілком ваш клопіт.
— Іноді бачиш, як люди чинять так, що це здається комусь нерозумним і навіть небезпечним. Та чи має хтось право втручатися? Звичайно, ні, у мене така думка.
— Ви говорите про каноніка Пеніфазера?
— Канонік Пеніфазер? — вражено перепитала міс Марпл. — О, ні, о Боже, ні. Це не має до нього ніякої дотичності. Йдеться про дівчину.
— Про дівчину? Ось як! І ви гадали, я міг би допомогти?
— Не знаю,— відповіла міс Марпл,— просто не знаю. Але мене це дуже й дуже непокоїть.
Батько не став її примушувати. Він сидів зі спокійним і досить безглуздим виразом на обличчі. Він її не підганяв. Вона хотіла в міру своїх сил допомогти йому, а він був готовий зробити все можливе, щоб допомогти їй. Можливо, він був і не дуже зацікавлений. З другого боку, важко все передбачити.
— У газетах,— тихо, але чітко проказала міс Марпл,— повідомляють про судові процеси, про молодиків, про дітей та дівчат, які потребують "піклування та заступництва". Як на мою думку, в такого роду юридичному формулюванні відбивається реальне життя.
— Ви вважаєте, що згадана щойно дівчина, потребує піклування та заступництва?
— Так, так, я так вважаю.
— Кругом сирота?
— О, ні,— сказала міс Марпл. — Значною мірою не так, якщо можна так висловитися! Судячи з усього, її посилено опікають і дуже про неї піклуються.
— Вельми цікаво,— кивнув Батько.
— Вона мешкала в цьому готелі,— вела далі міс Марпл,— здається, з місіс Карпентер. Я знайшла її ім'я в реєстраційному журналі. Дівчину звуть Ельвіра Блейк.
Батько з неприхованою цікавістю зиркнув на неї.
— Це чудова дівчина, дуже молода, яку, як я вже казала, опікають і щодо якої виявляють заступництво. її опікун, полковник Даском,— дуже порядна людина, вельми чарівний чоловік. Певна річ, похилого віку, а наївність, либонь, жахлива.
— У опікуна чи в дівчини?
— Я маю на увазі опікуна,— сказала міс Марпл. — Дівчини я не знаю. Проте певна, що вона в небезпеці. Зовсім випадково я наткнулася на неї в парку. Вона сиділа у кав'ярні з якимось молодиком.
— Ах, он воно що,— сказав Батько. — Либонь, небажана особа: аферист, розбишака.
— Вельми приємний чоловік,— сказала міс Марпл. — Не такий уже й молодий, за тридцять. Із тих чоловіків, які, на мою думку, надто подобаються жінкам, та в нього брутальні риси обличчя — жорстокі, яструбині, хижі.
— І все ж, певно, він не такий поганий, як виглядає,— заспокійливо промовив Батько.
— Він ще гірший, ніж здається на вигляд,— заперечила міс Марпл. — Я певна. Він ганяє на великому перегоновому автомобілі.
Батько жваво звів очі.
— Перегоновий автомобіль?
— Так, я не раз бачила, як він стояв біля готелю.
— А номера не пам'ятаєте?
— Так, звичайно, пам'ятаю ФАН-2266. У мене була двоюрідна сестра-заїка,— пояснила міс Марпл. — Ось чому я добре запам'ятала номер.
Батько зачудовано зирнув на неї.
— Ви знаєте, хто він? — запитала міс Марпл.
— Мабуть, таки знаю,— неквапливо відповів Батько. — Напівфранцуз, напівполяк. Вельми відомий перегонник, три роки тому був чемпіоном світу, звуть Ладислав Малиновський. Ви цілком правильно оцінили деякі його риси. У нього лиха слава, сумнівні зв'язки з жінками. Інакше кажучи, пара для дівчини непідходяща. Проте в таких справах важко щось удіяти. Здогадуюсь: вона таємно з ним зустрічається, чи не так?
— Майже вгадали,— кивнула міс Марпл.
— Ви розмовляли з її опікуном?
— Я з ним не знайома,— відказала міс Марпл. — Тільки раз мене назвав йому наш спільний приятель. Я не хотіла б іти до нього — пощо розпускати плітки? От і подумала: чи не могли б ви якось зарадити?
— Спробую,— пообіцяв Батько. — Між іншим, вам приємно було б дізнатися, що ваш друг канонік Пеніфазер з'явився. Власною персоною.
— Невже! — жваво вигукнула міс Марпл. — Де?
— У селі Мілтон-Сент-Джоні.
— Оце так дивина. Що він там робив? Можете дати на це відповідь?
— Мабуть,— підкреслив це слово старший інспектор,— з ним стався нещасливий випадок.
— Який саме?
— Збила машина. Травма голови чи щось таке. Певно, його вдарили по голові.
— О, розумію,— міс Марпл на хвилину замислилася. — Він щось пам'ятає?
— Каже,— знову зробив наголос на першому слові старший інспектор,— що нічого не пам'ятає.
— Вельми цікаво.
— Ще б пак! Останнє, що пам'ятає — поїздка в таксі до кенсінґгонського аеродрому.
Міс Марпл спантеличено похитала головою.
— Знаю: таке буває за струсу мозку,— промурмотіла вона.