Зниклий Безвісти

Франц Кафка

Сторінка 23 з 49

Однак Карл усе одно його любив, йому подобалося, коли Ренель у такі вечори перед виходом зупинявся перед ним унизу, коло ліфта, у тому своєму вихідному костюмі, ще трохи перепрошував, уже натягаючи рукавички, а тоді віддалявся коридором. До того ж цими заступаннями Карл просто хотів зробити йому послугу, цілком самоочевидну, як йому здавалося, супроти старшого колеги на початку, в жодному разі це не мало стати звичкою. Бо це вічне їждження ліфтом і так уже було достатньо втомливим, надто у вечірні години він майже не знав перепочинку.

Незабаром Карл теж опанував оті короткі, зате глибокі поклони, що їх вимагали від хлопців-ліфтярів, і навчився злету підхоплювати напивок. Він зникав у кишені його камізельки, і ніхто не зміг би сказати з виразу Карлового обличчя, чи він був великий, чи маленький. Перед дамами він відчиняв двері з невеличким додатком ґалантности і розколисано, поволі заходив за ними до ліфта, бо ті, турбуючись про свої сукні, капелюшки і мантильї, входили зазвичай неквапніше, ніж чоловіки. Під час їзди, оскільки так він найменше привертав увагу, він стояв при самих дверях, спиною до пасажирів, тримаючись за клямку дверей, щоби в мить прибуття рвучко, але й так, щоб нікого не злякати, штовхнути їх набік. Тільки зрідка хтось під час їзди плескав його по плечу, щоби спитати якусь дрібничку, і тоді він похапцем обертався, так ніби тільки й чекав цього, і голосно відповідав. Часто, попри таку велику кількість ліфтів, особливо ж після закінчення вистав у театрах чи по прибутті певних експрес-потягів, виникала така тиснява, що він, тільки-но випустивши нагорі гостей, уже мчав донизу, щоби прийняти там наступних. Він також мав можливість, тягнучи за один із тросів, що проходили крізь кабіну, збільшувати звичну швидкість, однак це було заборонено правилами користування, і, казали, дуже небезпечно. Та Карл цього ніколи й не робив, коли віз пасажирів, і, тільки висадивши одних нагорі, тоді як унизу вже чекали наступні, нехтував обережністю і перебирав трос сильними рівномірними ривками, як матрос. До того ж він знав, що так чинять також інші ліфтярі, і не хотів поступатися своїми пасажирами іншим хлопцям. Окремі гості, котрі подовгу мешкали в готелі, що тут, до речі, було вельми поширеним явищем, вряди-годи усміхом давали зрозуміти, що впізнають Карла, а той приймав такі жести привітности з незворушним лицем, але залюбки. Іноді, коли рух трохи слабшав, він міг дозволити собі прийняти ще й невеличкі особливі доручення, наприклад, привезти відвідувачеві, якому не хотілося зайве підніматися, якусь забуту в номері дрібничку, і тоді сам злітав своїм у такі миті особливо рідним ліфтом нагору, входив до чужої кімнати, де здебільшого скрізь валялися або звисали з вішаків чудернацькі речі, яких він досі зроду не бачив, відчував характерний запах чужого мила, парфумів, рідини для полоскання рота й, ані на мить не затримуючись, поспішав із таки знайденим, попри здебільшого невиразні вказівки, предметом знову донизу. Часто він шкодував, що йому не перепадають більші доручення, для цього були призначені особливі служники та хлопчики на побігеньках, вони долали свої відстані на велосипедах, ба навіть мотоциклах, отож Карл при зручних нагодах мусив удовольнятися коротенькими переходами з кімнат у їдальні або ігрові зали.

Повертаючись після дванадцятигодинної зміни три дні поспіль о шостій ранку, він був такий стомлений, що ні на кого вже не зважав, а йшов простісінько до ліжка. Воно стояло у спільній спальній залі хлопців-ліфтярів, пані надкухарка, чий вплив виявився, мабуть, не аж таким великим, як йому здалося в перший вечір, щоправда, намагалася роздобути для нього власну кімнатчину, і це їй, мабуть, таки вдалося би, та позаяк Карл бачив, яких зусиль це вимагає і як часто надкухарка телефонує в цій справі до свого зверхника, того такого дуже зайнятого надкельнера, він відмовився від неї і переконав надкухарку в поважності своєї відмови вказівкою на те, що не хоче допустити, аби інші хлопці заздрили йому через цю, по суті, не заслужену самотужки перевагу.

Хоча чим-чим, а спокійною спальнею ця зала аж ніяк не була. Бо оскільки кожен на власний розсуд розподіляв ті свої вільні дванадцять годин на їжу, сон, розваги і побічні зарібки, в залі невпинно панував неабиякий рух. Одні спали, натягнувши на голову ковдру, аби нічого не чути; якщо ж когось таки збудили, він так люто верещав на вереск інших, що від цього прокидались і решта, хай як міцно вони спали. Майже кожен хлопець мав люльку, тут це правило за щось на кшталт розкошів, Карл теж придбав собі люльчину і вельми до неї пристрастився. Проте на службі не можна було курити, внаслідок чого кожен у цій залі, коли тільки не спав, курив. Тим-то кожне ліжко було оповите власною хмаркою диму, а все разом тонуло в спільному чаді. Також неможливо було добитися, хоча більшість була, по суті, за, щоби вночі світло було тільки в одному кінці зали. Якби ця пропозиція пройшла, ті, хто хотів спати, змогли би спокійно собі спати в темряві однієї половини зали, — а зала та була велика, на сорок ліжок, — тоді як решта грали би собі в кості чи карти в освітленій частині або займалися б іще чимось, для чого потрібно світла. Якби хтось, чиє ліжко стояло в освітленій половині зали, захотів піти спати, він міг би вкластися в одне з вільних ліжок у темряві, бо завжди було досить вільних ліжок, і ніхто ніколи не заперечував проти такого-от тимчасового використання його ліжка кимось іншим. Та насправді не було такої ночі, коли цього розподілу дотрималися б. Завжди знаходилися, скажімо, якісь двоє, які, виспавшись у темряві, діставали охоту пограти в карти на прокладеній між ліжками дошці, й тоді, зрозуміло, вмикали найближчу електричну лампу, від сліпучого світла якої зривалися зі сну ті, що лежали до неї обличчям. Тоді вони, ще трохи покрутившись, урешті не знаходили нічого ліпшого, як і собі затіяти гру із сусідом, що також прокинувся від цього нового освітлення. І знову, зрозуміло, курилося зі всіх люльок. Були, щоправда, й такі, що хотіли спати будь-що, — Карл переважно належав до них, — і вони, замість класти голову на подушку, накривали або й обгортали її подушкою, та як було спати, коли глупої ночі вже якийсь інший сусід вставав, аби перед службою ще трохи віддатися в місті розвагам, коли голосно і, порскаючи на всі боки водою, вмивався в прикріпленому до узголів'я його власного ліжка вмивальнику, коли не просто з гуркотом натягав чоботи, але ще й підстрибував у них, щоби ліпше влізти, — майже в усіх, попри американську форму, були затісні чоботи, — а тоді нарешті, оскільки йому забракло якоїсь дрібнички для власного опорядження, зазирав під подушку сплячому, під якою той, давно вже розбуджений, тільки й чекав, щоби на нього накинутися. Всі-бо вони були ще й спортсмени, молоді, здебільшого міцні хлопці, які не хотіли змарнувати навіть найменшої нагоди повправлятися. І можна бути певним, коли підхопишся посеред ночі зі сну, розбуджений великим галасом, побачиш на підлозі коло ліжка двох борців, а на решті ліжок згуртованих у коло знавців у сорочках і підштанцях. Якось унаслідок такого нічного поєдинку з боксу один із бійців упав просто на сплячого Карла, і перше, що той побачив, розплющуючи очі, була кров, яка цебеніла тому хлопцеві з носа і заливала, поки хтось устиг цьому зарадити, всю Карлову постіль. Часто всі дванадцять годин Карл проводив у спробах хоч кілька годин поспати, хоча його дуже спокушало й собі взяти участь у розвагах інших; та йому знову і знову здавалося, що всі решта в житті мають над ним якусь перевагу, яку він мусить зрівняти сумліннішою працею, а почасти й відмовами від різних утіх. Попри те, що йому, головним чином через працю, дуже залежало на сні, він ні надкухарці, ні Терезі не нарікав на умови в спальній залі, бо, по-перше, більш-менш усі хлопці важко потерпали, не нарікаючи по-справжньому, а по-друге, ці муки спальної зали були необхідною складовою частиною його роботи ліфтярем, яку він вдячно прийняв із рук надкухарки.

Раз на тиждень, коли заступала інша зміна, йому випадало вільних двадцять чотири години, які він використовував почасти для того, щоби скласти надкухарці один-два візити й обмінятися з Терезою, куций вільний час якої він підстерігав, десь у куточку, в коридорі, і тільки зрідка в її кімнаті, кількома перелітними словами. Тоді вони мало не бігли, Карл із її торбою в руці, до наступної станції підземного потяга, їзда пролітала вмлівіч, так ніби потяг без жодного спротиву кудись смикнули, і ось уже доводилося висідати, вони злітали, замість чекати на ліфт, що видавався їм надто повільним, вгору по сходах, з'являлися великі площі, від яких променями розліталися вулиці, і вносили метушню в рух, що стрімко напливав зусібіч, але Карл із Терезою поспішали, нерозлучно, в найрозмаїтіші бюра, пральні, склади і крамниці, де слід було зробити замовлення і скласти скарги, що їх нелегко було полагодити телефонічно, але поза тим вони не вимагали особливої відповідальносте. Незабаром Тереза зауважила, що Карловою допомогою при цьому нехтувати не варто, навпаки, вона тільки сприяє повсюдному пришвидшенню. Ніколи в його присутності не доводилося їй, як то часто перед тим бувало, довго чекати, доки запрацьовані підприємці зволять її вислухати. Він підходив до ляди і доти стукав по ній кісточками пальців, поки воно спрацьовувало, він вигукував понад людські мури своєю все ще трохи загостреною, легко розрізнюваною поміж сотень голосів англійською, він, не вагаючись, підходив до людей, навіть якщо вони зверхньо ховалися в глибині щонайдовших контор. І чинив він так не із зухвалосте, він шанував кожен спротив, але почувався в надійній позиції, яка давала йому права, в готелі "Окциденталь" чекала клієнтура, якою не можна було легковажити, та й, урешті-решт, і сама Тереза, попри весь її підприємницький досвід, потребувала досить багато допомоги. "Вам слід було би завжди ходити зі мною", — казала вона іноді, коли вони поверталися, особливо вдало полагодивши справи.

Лише тричі за всі ті півтора місяця, відколи Карл зупинився в Рамзесі, йому випадало трохи довше, декілька годин, пробути в Терезиній кімнатчині.

20 21 22 23 24 25 26