Вони носили уніформу Міжнародного флоту. Космодесантники. Така ж форма, яку всі бачили у кривавих битвах на відео. Ця подія додала дню романтики — усі діти були надзвичайно схвильовані.
Усі, крім Валентини. З одного боку, це нагадало їй про Ендера. З другого — налякало. Нещодавно хтось надрукував нищівні коментарі на збірку Демосфенових робіт. Самі коментарі та, звісно, її робота обговорювалися на відкритій конференції мережі міжнародних відносин. Там були присутніми найвагоміші люди сьогодення, деякі критикували, інші ж, навпаки, захищали Демосфена. Найбільше Валентину схвилював вислів одного англійця: "Подобається йому це чи ні, але Демосфен не може лишатися інкогніто навічно. Він принизив багатьох мудрих людей і влестив забагато дурнів, аби й надалі ховатися за псевдонімом. Або він відкриє себе й прийме лідерство над армією своїх дурнів, або його вороги викриють його самі, щоби зрозуміти ту заразу, що створила такий збочений і перекручений розум".
Пітер був у захваті, ще б пак! Валентина ж боялася, що персона Демосфена дратує деяких впливових особистостей, а тому її можуть вистежити. Міжнародний флот цілком може піти на таке, навіть якщо американський уряд мав на це конституційну заборону. До того ж по всій школі знаходилися вояки Міжнародного флоту.
Валентина зовсім не здивувалася, коли, щойно ввійшовши до свого аккаунту, побачила повідомлення на своєму столі:
ВИЙДІТЬ ІЗ МЕРЕЖІ Й НЕГАЙНО ЗАЙДІТЬ
ДО ОФІСУ ДОКТОРА ЛІНБЕРРІ.
Вона нервово чекала під кабінетом директора, доки Лінберрі відчинила двері й запросила її ввійти. Побачивши чоловіка з невеликим животиком у формі полковника Міжнародного флоту, який сидів у єдиному зручному кріслі в кабінеті, Валентина перестала сумніватися.
— Валентина Віггін? — запитав він.
— Так, — прошепотіла Валентина.
— Я — полковник Графф. Ми вже з тобою зустрічалися.
Коли це? У неї не було ніяких справ з Міжнародним флотом.
— Я приходив на особисту розмову. З приводу твого брата.
Прийшли не лише за мною, подумала вона. Ще й за Пітером. Чи це щось зовсім інше? Що Пітер утнув лихого? Він же ніби заспокоївся.
— Валентино, не треба так лякатися. Присядь, будь ласка. Із братом усе гаразд. Він навіть перевершив наші очікування.
Валентині аж від серця відлягло, коли вона зрозуміла, що вони прийшли з приводу Ендера. Справа була не в покаранні, а в малому Ендері, який щез багато років тому. Тепер він не був частиною Пітерових планів. Ендере, як же тобі пощастило! Ти втік до того, як Пітер утягнув тебе в свої тенета.
— Як ти ставишся до свого брата?
— До Ендера?
— Звісно.
— Як я можу до нього ставитися? Я не бачила Ендера з восьми років.
— Докторе Лінберрі, ви нас вибачите?
Це явно роздратувало Лінберрі.
— Гадаю, розмова буде продуктивнішою, якщо ми з Валентиною вийдемо подалі від звукозаписуючих приладів, які ваш помічник розмістив у цій кімнаті.
Валентина вперше бачила, щоби Лінберрі не мовила ні слова. Полковник Графф зняв картину й разом із передавачем здер зі стіни звукочутливу мембрану.
— Дешевенький, — сказав полковник, — зате ефективний. Гадав, ви знаєте.
Лінберрі взяла прилад й важко сіла за стіл. Полковник Графф вивів Валентину геть.
Вони вийшли на футбольне поле. Солдати йшли за ними, тримаючи дистанцію. Вони розійшлися й сформували коло, щоб охороняти з якомога ширшого периметру.
— Валентино, нам потрібна твоя допомога.
— Яка саме?
— Ми самі поки не певні. Допоможи нам визначити, чим саме ти можеш допомогти.
— А що сталося?
— Ми не знаємо, і саме у цьому й полягає проблема.
Валентина не втрималася і засміялася.
— Я не бачила його три роки. Увесь цей час він був у вас під носом.
— Валентино, твій батько ніколи не зможе заробити стільки грошей, скільки потрібно, щоби долетіти з Землі до Бійцівської школи. Тож цей переліт — справа серйозна.
— Якось цареві наснився сон, — промовила Валентина, — і він наказав мудрецям розтлумачити його, інакше вони помруть. Це міг зробити лише Даниїл, бо був він пророком.
— Ти читала Біблію?
— Цього року ми проходимо класику з англійської. Та я не пророк.
— На жаль, я не можу розповісти тобі всього про ситуацію Ендера. На це пішли б години, навіть дні, та все одно потім, заради безпеки, довелося б ув'язнити тебе, адже інформація ця — суто конфіденційна. Тому давай обійдемось обмеженою інформацією. Існує гра, в яку наші учні грають із комп'ютером. — Полковник розповів їй про Край Світу, закриту кімнату й обличчя Пітера в дзеркалі.
— Не Ендер показує фото Пітера, а комп'ютер. То спитайте комп'ютер.
— Він не знає.
— Я теж не знаю.
— Уже вдруге, поки Ендер із нами, він заводить гру в глухий кут. Гру, яка, здається, не має виходу.
— Першого разу він вийшов?
— Зрештою.
— Дайте йому трохи часу. Він зробить це вдруге.
— Я не певен. Валентино, твій брат дуже нещасний хлопчик.
— Чому?
— Не знаю.
— Ви нічого не знаєте.
На хвилю Валентина подумала, що він може розгніватися. Натомість він розсміявся.
— Не знаємо. Валентино, чому Ендер постійно бачить Пітера у дзеркалі?
— Гадки не маю, але це безглуздо.
— Безглуздо?
— Бо якщо й існує протилежність Ендеру, то це — Пітер.
— Чому?
Безпечної відповіді Валентина наразі вигадати не могла. Забагато питань про Пітера могли спровокувати неприємності. Знаючи достатньо про світ, у якому жила, вона розуміла, що уряд не сприйме серйозно Пітерові плани домінування над світом, проте вони могли визнати, що він божевільний і потребує лікування.
— Збираєшся мені збрехати? — запитав Графф.
— Збираюся більше з вами не розмовляти, — відрізала Валентина.
— Чому ти боїшся?
— Я не люблю, коли розпитують про мою сім'ю. Не вплутуйте нас.
— Валентино, я намагаюся не вплутувати твою сім'ю. До тебе я прийшов, аби не проводити купу тестів над Пітером і не розпитувати ваших батьків. Я намагаюся розв'язати проблему тут і тепер із людиною, котру Ендер любить і поважає найбільше, а можливо, єдиною, яку він взагалі любить і поважає. Якщо не вирішимо все так, ми ізолюємо твою сім'ю й діятимемо, як уважаємо за потрібне. Ситуація непроста, і я просто так не піду.
Єдина людина, яку Ендер любить і поважає. Валентині стало невимовно боляче, шкода й соромно через те, що тепер вона була близька з Пітером. Пітер став центром її життя. "Для тебе, Ендере, я запалювала вогонь у твій день народження. Пітеру ж допомагаю здійснити його мрії".
— Ніколи не вважала вас хорошою людиною. Ані коли ви прийшли по Ендера, ані зараз.
— Не вдавай дурненьку дівчинку. Я бачив результати твоїх тестів, коли ти була мала. Навіть зараз небагато університетських професорів дотягують до твого рівня.
— Ендер і Пітер ненавидять один одного.
— Це я знаю. Ти сказала, що вони протилежності. Чому?
— Часом Пітер буває нестерпним.
— У якому сенсі?
— Злим. Просто злим.
— Заради Ендера, поясни, що це означає.
— Він часто погрожує вбивством, та насправді не збирається цього робити. Коли ми з Ендером були малі, то боялися Пітера. Він погрожував убити нас. Точніше, він обіцяв убити Ендера.
— Ми це перевіряли.
— Це було саме через монітор.
— І все? Розкажи ще про Пітера.
І вона розповіла про дітей, з якими Пітер учився у кожній школі. Він їх не бив, але знущався морально. Дізнавався, чого вони найбільше соромилися, і розповідав людині, повага якої їм була найдорожча. Дізнавався, чого вони боялися найдужче, й робив так, що вони з цим частіше стикалися.
— З Ендером теж так робив?
Валентина замотала головою.
— Ти певна? Хіба Ендер не мав слабинки, нічого не боявся і не соромився?
— Ендер ніколи не робив того, чого можна було б соромитися.
Раптом вона розридалася через сором, що забула й зрадила свого брата.
— Чому ти плачеш?
Валентина похитала головою. Вона не могла пояснити, як це було думати про Ендера, доброго хлопчика, якого вона так довго захищала, а тепер стала співучасницею Пітера, його помічницею, рабинею у схемі, що повністю вийшла з-під її контролю. "Ендер ніколи не підкорявся Пітерові. Я, на відміну від Ендера, повернулася до нього, стала його частиною".
— Ендер ніколи не був схильним, — сказала Валентина.
— До чого?
— До того, щоби стати таким, як Пітер.
Вони йшли мовчки.
— Як Ендер може бути схожим на Пітера?
Валентина здригнулася.
— Я вам уже розповіла.
— Але Ендер ніколи такого не робив. Він був малим хлопчиком.
— Ми обоє хотіли. Ми обоє хотіли вбити Пітера.
— Он як.
— Ні, не зовсім так. Ми про це ніколи не говорили. Ендер ніколи не казав, що хоче вбити Пітера. Про це думала я. Ендер не казав, що хоче вбити брата.
— Чого ж він хотів?
— Він просто не хотів бути таким…
— Бути яким?
— Пітер знущається з білок. Він розпинає їх, знімає шкуру ще з живих, а потім просто садить і спостерігає, як вони помирають. Зараз він такого більше не робить. Проте раніше робив. Якби Ендер дізнався, якби побачив…
— Що б він зробив? Рятував? Лікував би?
— Ні, тепер уже нічого не змінити. Ендер би добре ставився до білок. Розумієте? Він годував би їх.
— Якби він їх годував, то білки б звикли до людей, і Пітеру легше було б їх ловити.
Валентина знову заплакала.
— Байдуже, що робиш, це завжди допомагає Пітеру. Усе й завжди. Від нього нікуди подітися.
— Ти допомагаєш Пітеру? — запитав Графф.
Вона змовчала.
— Пітер дійсно настільки лихий?
Валентина кивнула.
— Пітер — найгірша людина на світі?
— Пітер? Не знаю. Він найгірший з усіх, кого я знаю.
— Ви з Ендером його брат і сестра. У вас однакові гени, однакові батьки. Як він може бути таким лихим, якщо…
Валентина розвернулася і закричала, закричала настільки голосно, ніби Графф хотів її вбити.
— Ендер не такий, як Пітер! Зовсім не такий! Крім того, що дуже розумний. Він узагалі не схожий на Пітера! Абсолютно! Чуєте?
— Розумію, — сказав Графф.
— Я знаю, що ви думаєте. Думаєте, що Ендер схожий на Пітера. На нього швидше схожа я, не Ендер. Коли він плакав, я йому це казала. Запевняла його багато разів, що він не такий, як Пітер, що він добрий, хороший, не кривдить людей. Зовсім не такий, як Пітер.
— І це щира правда.
Графф погоджувався, і це заспокоювало Валентину.
— Це правда, дідько забирай. Правда.
— Валентино, допоможи Ендеру.
— Я нічого не можу зробити.
— Зроби те ж саме, що й завжди. Заспокой його й скажи, що він не кривдить людей, що він добрий і хороший і зовсім не схожий на Пітера.