Гаразд, ми тобі відповімо вепром...
Мужило почув шурхіт, тріск очерету. Зачавкали гострі ратиці в розм'яклому до полудня болоті. Похрюкування та сопіння ближче й ближче. До ілвицького воєводи вузькою стежиною накочувалося мисливське щастя, до його коня йшов старий вепр.
Першим крізь очерет пробився Колот. Побачив і подав знак рогом, трубив протяжно, з низьким завиванням, тримаючи ріг униз. Так не кличуть на веселий збір до взятої дорогої здобичі.
Зійшлися мисливці. Що тут гадати, не витримало держално рогатини, тріснуло поздовж, зламалося біля самої насадки. Видно, воєвода вдарив у кістку. В кістку — нічого, буває. Не так пішло лезо рогатини, не ребром по ходу звіра, а плазом. Лезо вперлося в кістку, вепр розвернувся. Коли б лезо було краєм поздовж, звір сам собі розпоров би м'ясо, а залізо зійшло б з кістки. Тут би вепрові й був кінець. Так ні, держално лопнуло від страшенної сили, і насадку висмикнуло з рани.
Видно, Мужило встиг вхопити запасну рогатину, та розвернути її не було часу. Вепр, не вміючи задирати голову, першого вдару завдає в ноги. Мужило лежав на спині, затоптані в багнюку і червоні чоботи, і шовкова сорочка ромейської роботи, і козина ошатна шубка. Збивши, сікач пройшовся по тілу, риючись у ньому кривими іклами, вириваючи ребра, наче леміш плуга, який трощить коріння і витягує їх назовні. Немає Мужила. Тіло можна впізнати тільки за клаптями одягу. Моторошно й дивитися. Оглядали, ходили довкола, дізнаючись, як сталася біда, і скоро накинули плащ на людські останки.
На списи, рогатини, стріли вибирають прямий чистий ясен чи клен. Перший рік зберігають з необдертою корою колоди підвішені під дахом, але не в хаті, а в клуні. Від верхнього хатнього тепла свіже дерево починає тріскатися навіть у корі. Наступного року з колоди здирають кору — щоб не завівся черв'як, смолять і підвішують у хаті. Закоптившись у диму, деревина твердне. На третій рік колоду колять кілочком, а не розпускають пилою. Вибирають рівні бруски, без запливлих сучків, на яких може статись перелом, стругають стругом, чистять каменем. Таке держално, можна бути певним, надійне. Аби око не підвело, рука тверда, а роське дерево не зрадить.
Не порушила гостинності роська слобода. Добряче держално було. А з убивці треба взяти викуп смертю.
Темною кров'ю покропив вепр стежку, залишив слід на очереті. По гарячому сліду пішов Всеслав, за ним як свідки — Дубун і Ратибор.
У заростях заплетених кущів по руслах ручаїв, річок, ярів усе Поросся, все Подніпров'я дало притулок вепрам. Низький, товстошкурий вепр пройде там, да немає ходу іншому великому звіреві. Сам прокладе дорогу, розсовуючи колючки гострим рилом, яке не боїться навіть укусу змії. Хід вепра в непролазних кущах як нора. Туди може пройти лише вовк, але вовки бояться вепрів. Вепр любить болота. Чутливий, обережний, він ніколи не ступить на чарусу — болотне вікно, обійде нурт-вікно, залишене для дурних хитрою драговиною.
В сікача-переможця рана горіла, серце лютувало. Йому мало одної людини, він не втік, не забився в очерет, як учинив би кожен інший звір. Відійшовши від місця поєдинку, він повернувся і ліг на свій слід, рилом до ходу. Чи не прийде ще хтось під ікла? Вепр чув людські голоси, лягаючи боком, студив холодною землею рану. Вітер шелестить очеретом. Потріскують сухі стебла, ламаються гострі очеретяні корінки. Це не вітер. В очеретищі, в мертвих осоках струмить дихання повітря, тече над сніжком, що не зійшов у затінених прогалинах, несе людський дух.
Вепр підводиться. Маленькі очиці під великими віями насторожені. Він безшелесно несе багатопудову тушу назустріч переслідувачеві чи переслідувачам, йому однаково. Не він вибирав, він міг би виждати коло першого тіла, напасти на людей. Він пішов. Вони хочуть ще?
Біля згину стежки вепр зупинився, підняв рило як міг, роздув глибокі ніздрі, нашорошив лопушисті вуха. Людина близько...
Вепр, налаштувавшись, трохи скривив шию. Він ударить, як завжди, правим іклом і — як завжди б'є вся порода вепрів — знизу вгору. Задні ноги підійшли під черево.
Спрямовуючи лівою рукою, Всеслав правою вдарив рогатиною назустріч чорній брилі. Залізо зайшло в звіра.
Честь послала Всеслава на поєдинок з убивцею гостя. Та нема в росича до звіра зла і зневаги. Розум у воєводи холодний, він знає: вепр тягне пудів вісімнадцять, а чоловік лише сім. Вепр — боєць від природи, а то інші давно винищили б вепрове плем'я. Чоловік теж воїн. Хіба не боєм захистив він своє місце? Та на відміну від звіра чоловік сам учив себе битися, сам учив своє тіло бути слухняним, як крило слухається птаха.
Ноги роського воєводи вгрузли в м'який грунт до півко-ліна, та він зумів зупинити вепра. Намагаючись звільнитися від рогатини, вепр натиснув убік. Всеслав не дав себе ошукати. Вепр зустрів не Мужила, який обважнів від смачних наїдків та розміняв на користолюбство силу розуму.
Незвично для мисливця ставати просто перед вепром. Намагаються бити збоку, міряться під ліву лопатку. Щось змусило Всеслава викликати убивцю Мужила на рівне змагання, наче рівного суперника в поєдинку перед військом.
Наче в пень уперся вепр. Звір подався назад, щоб вирватися від рогатини, відступитися для розгону. Всеслав не пустив. Осівши на задні ноги, вепр смикнув тугою шиєю, щоб дістати, зрізати іклом держално. Було пізно. Він сидів не в болоті, а в озері власної крові. Здригання-дрижаки струсонули тіло, стали каламутними очі, з ніздрів пішла кров. Наситилася помстою відплати Мужилова душа.
Минали миті. Дивно дивився Всеслав на мертвого вепра. Потім покликав своїх, у них на очах одрубав голову вепра і легко підняв за криве ікло трипудовий обрубок.
Свою ношу Всеслав кинув біля Мужилового тіла, щоб остаточно вдовольнилася душа ілвицького воєводи.
Скинувши шапку, князь-старшина Колот рукавом витер піт. Йому одному стало душно, хоч він чекав, як інші, і, як усі, був одягнений легко, по-мисливськи. Зустрівшись поглядом з воєводою, Колот відвернувся, наче жінка, яка боїться виказати потаємну думку.
Останки Мужила закутали в плащі, обв'язали арканом. Обнявши тіло, Ратибор за наказом Всеслава повіз його в слободу.
В слободі зроблять довгі мари з жердок, навісять на пару коней. Ступою, зі скорботною обережністю повезуть до ілвичів тіло воєводи, який загинув не в бою, а від своєї нерозумної сміливості. Відмовився взяти товариша, сам став на кабанячій стежці і загинув даремно.
Сам загинув... Не Долею погублений. Люди роської мови не вірили в незнано могутню Долю, що принижує волю людини,— вирок від великих богів. На погостах у дерев'яних личинах різні боги. Але не було жодного, схожого на тих, які в інших уособлювали безмежну силу Року, Фатуму, Неминучості. Добрі роданиці-роджаниці, даючи напуття новонародженому росичеві, клали в його колиску придане добрих побажань. Що він з тим добром зробить — воля його... Будь мудрий!
Сам себе погубив немудрий Мужило.
Колот і Всеслав поверталися в хвості кінних і піших. Біля броду, на правому березі Росі, вони залишилися останніми. Ніби вже забувши своє хвилювання, Колот усміхаючись, як полюбляв, мовив:
— Іч як вчасно тріснуло держално! Скажи, Всеславе-брате, чи снилося тобі таке? Отож сон, виходить, в руку...
Всеслав не квапився з відповіддю. Колот йому вірний друг і помічник, думки в них однакові. Не було б кращого росича, якби не точила серце Колота чорна заздрість. Всеслав знає— в бою тілом своїм Колот затулить брата, життя свого не пошкодує. Але й інше знає Всеслав: якби сьогодні вепр убив його слідом за Мужилом, Колот швидко втішився б щастям стати роським воєводою.
Наче з каменю обличчя роського воєводи, очі — темна вода річкова:
— Не мені снилося — тобі. На те ти й відвів Ратибора, Колоте-брате, що тобі приснилося, а не мені,— і Всеслав підігнав коня в річку. А на другому березі, діждавшись Колота, обняв брата, і, зрозумівши, князь-старшина усміхнувся: легше нести поділену ношу.
8
Ілвичі спалили тіло свого воєводи. На страві-поминках з'їли і вепра-убивцю. Нового горба-могилища не насипали. Зібрали вони рештки кісток та зброї, яких несила було, виявилося, винести вогневі, і заховали в старому кургані, в могилі, що стояла на кону-межівниці між ілвичами і росичами. Для воєводи непогане місце. Похований Мужило міг би сказати про себе: "І по смерті я є межа-кордон мого племені".
Роські князь-старшини, покинувши на цей час роди, гостювали в ілвицьких братів, умовляючи, щоб ті не відмовили своїх людей послати в роську слободу: "Браття ми, єдинокровні, одної ми мови роської, усі ми слов'янські люди, які живуть, споживаючи хліб, від Рось-ріки і до Прип'яті, від Прип'яті по всіх лісах до Холодного моря".
Умовляли, а самі квапилися: весна прийшла. Від сонячної ласки пара валує над чорною ріллею. Густо, соковито пахла кисла земля, щедро напившись води. Бубнявіли, розпукалися бруньки. Оживала стара трава. Під ще голими від листя кущами бульбочки весняної пшінки викинули стрілки, гнали листки, повні їдкого соку, розкривали жовті зірочки скромних, але любих окові квітів. Зажовтів і жовтець, малий, але їдючо-гіркий на смак первоцвіт. Найніжніша біла анемона, яка від найменшого повіву хитається, цвіла незаймано-біла, спираючись слабкими стеблами на могутнє кореневище. Вона — мов жінка, слабка на вигляд, сильна душею, яка в квітки живе в корені. І плавушник квапився розпустити на гладенькому квітконосі китиці довгих квіточок, тяглася до світла фіалка — все оживало в теплій землі.
Гуси, лебеді прийшли ключами, качки випліскувались у кожній калюжі, пищали кулики. Над мочарками в лугах, наче за мертвими дітками, жалібно квилили чайки-кигиці. Любов у них гірка, отож, мабуть, і плачуть наперед. Така вже сумна пташина...
Набухали рівчаки, Рось-ріка рушила першим скресанням, опала на якийсь час і знову почала виповзати на береги вище і вище. Течія помітно сповільнилася. Присмак у води став земляний — з лісів полилася густа вода, земляна, а виходу в Росі не стало, Дніпро підпер Рось, як, треба гадати, і всі інші річки. Уже й тепер було видно по сповільненій течії перед слободою, що Дніпро спромігся спинити Рось від гирла і до самого входу у велике коліно. Наче по стоячій воді, по Росі стелиться сірий бруд-павути-на, ледве рухається знесений хмиз, вирваний з корінням сухий бур'ян.