Шарпонув вітер. Люди стояли, чекали, і навіть від сусідньої ями вже почали поглядати в наш бік. Всі чогось дожидали, і я не розумів чого саме, поки нарешті збагнув: від кладовищенських воріт худюща медсестра, крокуючи, мов у строю, котила в кріслі на коліщатах "справжню" Моніку Штайєрман. Карлиця яскраво нафарбувалася, на голові в неї була червона, як вогонь, перука, зачесана так, як носила коси Дафна,— від тієї перуки голова маленької потвори стала ще більшою; крім того, на ній була міні-спідничка, що справляла враження дитячої сукенки, поверх покручених ніжок із крісла звисало перлове намисто, а на колінах лежав чорний згорток. Поруч із Монікою Штайєрман виступав дебелий чоловік у чорному костюмі, дуже куцому й дуже тісному,— оте товстосуме мурмило національний радник Ешісбургер. Він тяг за собою вінок. Навіть голова міської общинної ради, Фойзер, ба вже й гробарі покинули яму Єммерліна й посунули до ями Дафни Мюллер. Пастор Ваттенвіл зостався сам. Та, видно, йому теж кортіло податися за всіма. Знов торохнув грім, знов рвучко подув вітер.
— Сто чортів! —лайнувся хтось поруч. То був начальник поліції.
Медсестра підкотила Моніку Штайєрман до ями. Ешісбургер кинув на труну
вінок. "Моїй вічно коханій Моніці. Твоя Моніка",— впадало в око на стрічці.
Знов ударив грім. Пастор Зенн здригнувся, ступив наперед, і всі підійшли ближче. Під натиском юрби я мимоволі опинився відразу за Монікою Штайєрман, між медсестрою та начальником поліції; поперед нього стояв Ешісбургер, а поперед медсестри — Штюссі-Лойпін. Труну опустили в яму. Тим часом біля сусідньої ями труну Єммерліна не було кому опускати, і пастор Ваттенвіл усе ще дивився в наш бік. Пастор Зенн обережно розгорнув Біблію, оголосив: "Восьма книга Іоанна, вірші п'ятий — одинадцятий",— але зачитати текст не встиг. Моніка Штайєрман раптом підняла над головою свій згорток і з силою, якої ніхто в ній і не підозрював, жбурнула його в яму. Згорток важко гупнув на труну Дафни й луснув. То була бронзова голова "фальшивої" Моніки Штайєрман, виліпленої Мокком. Пастор Ваттенвіл підбіг ближче, а пастор Зенн так перелякався й розгубився, що несамохіть пробелькотів:
— Помолімось!
Але цієї миті впали перші важкі краплі, пориви вітру перейшли в ураган, і всі порозгортали парасольки. Я стояв позад карлиці й вирішив накрити своєю парасолькою і її. Отож натис кнопку, і дашок, на превеликий мій подив, спорснув із ручки, злетів угору, покружляв над жалобним натовпом і, оскільки вітер раптово вщух, великим чорним птахом упав у яму Дафни. Багато хто ледве не пирснув зо сміху. А я вражено дивився на держак парасольки в своїй руці: то був стилет! Мені здалося, що я стою зі знаряддям убивства в почесній варті над могилою жертви, тоді як пастор проказує "отченаш". Нарешті гробарі взялися за лопати, і тепер можна було опускати й труну Єммерліна. Медсестра покотила Моніку Штайєрман назад, я мусив відступити вбік, одначе в руці все ще тримав той стилет, хоч люди вже й згортали парасольки. Гроза великодушно зглянулася над кладовищем і вилила весь дощ на центр міста (ще того ж таки вечора з підвалів відкачали воду, і в ній десь узялися жабенята). Тим часом почалося свято. Юрбу, що посунула тепер до виходу з кладовища, і гробарів, які налягали на лопати, затопив потік яскравого сонячного світла. Пастор Зенн і собі намагався якомога швидше дістатися до воріт, а пастор Ваттенвіл переступав з ноги на ногу. Голова міської общинної ради й Фойзер теж пішли. Тільки Лінгард ще стояв над могилою Єммерліна й дивився, як її закидають. Коли він потім проходив повз мене, я помітив у нього на очах сльози. Лінгард утратив ворога. Я знову втупився в свій стилет. Його вістря й вузенька канавка були бурі.
— Ваша парасолька вже своє відслужила, Шпет,— сказав поруч начальник поліції, узяв у мене стилет із ручкою від парасольки й рушив до воріт.
Продаж. Листівка від Колера з Хіросіми заспокоює мене: він летить до Сінгапура. Нарешті пора розповісти про найважливіше, навіть якщо це — безглуздя, що його не виправдує ніяка фінансова скрута. Я надіслав звіти Шткк> сі-Лойпіну, і через два дні він прийняв мене у вітальні свого будинку далеко за містом. Власне, "вітальня" — не те слово, то була ціла зала розміром десь двадцять на двадцять метрів; три скляні стіни, дверей ніде нема, крізь одну зі стін унизу видно старе містечко, автотраса його поки що не зачіпає, проте машини мчать через нього нескінченними колонами, і в вечірніх сутінках ті колони надають краєвиду чогось живого, примарного; вервечки вогнів тягнуться, мов прожилки, поміж давніх кам'яних мурів; а крізь дві інші прозорі стіни видні-ються підсвічені ззаду прадавні валуни — кількатонні бескиди, ощадно обтесані Мокком, гранітні боги, що володіли до людей землею, розривали материки й вивергали із своїх надр гори; ті моноліти, мов велетенські колони, кидали свої тіні в порожню залу, бо, крім концертного роялю та двох м'яких крісел у протилежному кутку, тут більш нічого не було. Рояль стояв майже біля самого входу — гіршого місця годі й придумати,— перед дерев'яними східцями, що вели на галерею. Там, мабуть, було кілька невеликих кімнат, хоч коли я під'їхав своїм "порше" до будинку, він здався мені одноповерховим, а коли дивився на нього від містечка, то він, пригадую, мав вигляд такого собі невеличкого бунгало.
В одному з двох крісел сидів, загорнувшись у домашній халат, колишній мій шеф; сидів нерухомо, освітлений тільки торшером, що стояв між кріслами. Я кахикнув. Він не поворухнувся. Я пройшовся по підлозі, зі смаком викладеній різнобарвними мармуровими плитами. Штюссі-Лойпін усе ще не ворушився. Я сів у друге крісло й потонув у морі шкіри. Поруч із кріслом я побачив на підлозі кошик, у ньому була відкоркована пляшка червоного вина, невеличкий, схожий формою на тюльпан, кришталевий келих і ваза з горішками; те саме стояло й біля другого крісла, яке було метрів за чотири від мого і в якому сидів Штюссі-Лойпін, тільки на підлозі перед ним я ще помітив телефон. Я придивився до Штюссі-Лойпіна пильніше. Він спав. Я подумав про Варленів портрет, що його вважаю перебільшеним, і аж тепер збагнув, як геніально художник побачив адвоката: скуйовджена біла-білісінька чуприна, грубо витесаний квадратний селянський череп, ніс — вузлуватий наріст, до підборіддя, що його немов оброблено зубилом, тягнуться глибокі зморшки, вуста невимовно примхливі й усе ж таки ніжні. Я розглядав це обличчя так, ніби переді мною був добре знайомий, а проте загадковий краєвид. Я знав про Штюссі-Лойпіна не багато, хоч прослужив у нього кілька років; жодного разу він і слова не сказав мені у приватній розмові, і через те, мабуть, я й не залишився в його конторі.
Я сидів і ждав. І раптом крізь скельця окулярів без оправи на мене здивовано блимнули його дитинні очі.
— Чому ви не п'єте, Шпет? — промовив Штюссі-Лойпін бадьоро, так наче й не спав (а може, він і справді не спав). — Наливайте. Я собі теж наллю.
Ми випили. Він усе розглядав мене, мовчав і розглядав.
— Перше ніж ми перейдемо до розмови про вашу проблему,— почав він, дивлячись перед себе,— а мені неважко здогадатись, у чому ця проблема полягає, я дозволю собі одне особисте зауваження. Воно стосується, зокрема, й тих сумнівів, які тепер не дають вам спокою і через які ви сюди прийшли. Власне, це не зовсім так, адже ви не прийшли, а приїхали — на "порше"! Шикарно, шикарно!
Він захихотів сам до себе — щось його, здавалося, неймовірно тішило,— потім випив і провадив далі:
— А я вам коли-небудь розповідав свою історію? Ні? Та й навіщо!.. Гаразд. Я син гірника, а прізвище Штюссі-Лойпін наша родина носить для того, щоб її не плутали із Штюссі-Бірлінами. Ми з ними з давніх-давен ворогуємо — через одне картопляне поле. Там такий крутий схил, що на нього щороку доводиться наносити землю, а частенько й по кілька разів на рік. А картоплі те поле давало стільки, що її, коли був урожай, вистачало насмажити на три-чотири тарілки. І все ж таки за той клапоть люди судилися, підіймали одне на одного руку, вбивали. Та й дотепер. Одне слово, юний мій колего, після навчання я відразу переїхав до свого села й почав працювати адвокатом. А село називалося Штюссі, й ворогували там не тільки Штюссі-Лойпі ни із Штюссі-Бірлінами, а й Штюссі-Моозі із Штюссі-Зюттерлінами, і так усі Штюссі до одного. Але це було тільки на початку, ще коли село, так би мовити, ставало на ноги — якщо воно взагалі стало на ноги. А тепер кожна родина Штюссі ворогує з усіма підряд. І в тому гірському гнізді, Шпет, у тому кублі сімейних чвар, убивств, кровозмішень, клятвопорушень, крадіжок, привласнення чужого добра і наклепів минули літа моєї науки — науки селянського адвоката, "оборонця", як там кажуть люди. Я жив там не для того, щоб запроваджувати в долині правосуддя, а щоб не допускати його туди й близько. Селянин, який влаштовує своїй старій нещасливий випадок, а тоді жениться на служниці, чи селянка, що спроваджує миш'яком свого чоловіка на кладовище й виходить заміж за наймита,— такі люди у своїх дворах дадуть більше користі, ніж у в'язниці. Порожні в'язниці обходяться державі дешевше, ніж повні. А порожніють селянські двори — і в хатах усе цвіллю обростає, і рідна земелька зсувається в долину.
Штюссі-Лойпін тихенько захихотів.
— Господи, які ж то були часи! — захоплено вигукнув він. — А тоді мене, видно, лихий попутав. Я взяв за дружину одну фон Мельхіор, переїхав до цього задрипаного міста і став знаменитим адвокатом. Яка там погода?
— Фен. Дуже тепло як для грудня,— відповів я. — Наче весна.
— Може, вийдемо надвір?
— Залюбки.
— "Вийдемо" — це, мабуть, не зовсім те слово,— промовив він, натис кнопку на бильці крісла, і величезні скляні стіни опустилися в підлогу, а прожектори позад прадавніх валунів погасли.
Ми сиділи під вільно завислою бетонною стелею, немов просто неба, освітлені тільки торшером.
— Врізна конструкція,— пояснив Штюссі-Лойпін, втупившись перед себе. —
Я здаюся собі фюрером у рейхсканцелярії. Та що ви хочете, Шпет, як знаменитий адвокат я мушу наймати ван дер Гойсена, хоч фюдлібюржець Фрідлі мені більше до душі. Така твоя доля, коли стаєш модним! А тепер ось сиджу тут сам.