Він зовсім непрактичний, йому бракує твердих правил. Прийде сюди й сидить, насупившись мов сич. Спитаєш, якого йому налити вина, а він: "Дякую, будь-якого". Почастуєш його сигарою — він викурить її так, наче то німецька двопенсова дешевина. Я й разу не бачив, щоб він дивився на Джун, як йому належить дивитися, а проте він упадає за нею не заради її грошей. Якби Джун подала знак, він би завтра ж розірвав заручини. Та вона не подасть, ні! Буде боротися за нього. Вона затята, як доля! Ніколи не поступиться!"
Глибоко зітхнувши, він перегорнув газету: може, хоч тут знайде якусь розраду.
А Джун сиділа в своїй кімнаті біля відчиненого вікна; весняний вітер, нагулявшися в парку, холодив її гарячі щоки й палив її серце.
III. ПРОГУЛЯНКА ЗІ СВІЗІНОМ
В одному відомому шкільному пісеннику є давня пісня, а в ній такі рядки:
Та й блищали ж гудзики на синім сюртуку, тра-ля-ля!
Та співав же він, виспівував, наче соловей!...
Свізін не те що співав і виспівував, наче соловей, але, вийшовши зі свого дому навпроти Гайд-парку і оглянувши свою коляску й коней, що стояли перед дверима, він мало не замугикав якоїсь пісеньки.
Надворі була теплінь, як у червні, і, мов герой тієї давньої пісні, Свізін убрався в синій сюртук, відмовившись від пальта, після того, як Адольф тричі вибігав на вулицю пересвідчитись, що немає найменших ознак східного вітру. Застебнутий доверху сюртук так щільно облягав його опасисту постать, що, хоч гудзики й не блищали, проте їм можна було б пробачити таку вільність. Велично стоячи на тротуарі, Свізін надягнув пару лайкових рукавичок; високий і огрядний, у своєму величезному циліндрі, що скидався на дзвін, він, як на Форсайта, мав занадто первісний вигляд. Його густе сиве волосся, яке Адольф ледь напомадив, пахло опопанаксом і сигарами — знаменитими Свізіновими сигарами, по сто сорок шилінгів за сотню, про які старий Джоліон зневажливо говорив, що не хоче їх і задарма: хай їх курить той, у кого конячий шлунок!..
— Адольфе!
— Слухаю, сер!
— Новий плед!
Коли вже він навчить цього нечепуру стежити за своєю зовнішністю! Адже місіс Сомс, певно, чутлива до таких речей.
— Спустіть верх фаетона: я поїду... на прогулянку... з дамою!
Кожній гарній жінці кортить показати своє вбрання, а він їде із справжньою леді! Наче знову вернулися добрі давні часи.
Ой, скільки років минуло, відколи він їздив з жінкою! Востаннє, здається, він возив на прогулянку Джулі: бідолашна старенька сиділа весь час, як на жару, нарешті йому ввірвався терпець, і, висадивши її на Бейзвотер-род, він сказав: "Хай мене лиха година візьме, коли я ще раз повезу тебе кататися!" І так-таки більше й не возив!
Підійшовши до коней, Свізін оглянув вудила. Ні, він анічогісінько не тямив у вудилах. Невже, платячи кучерові шістдесят фунтів на рік, він ще має робити за нього роботу! Це суперечить його принципам. Свізінова репутація знавця коней засновувалася головним чином на тому факті, що колись на перегонах у Дербі його ошукали якісь шахраї. Але хтось у клубі, бачачи, як він підкотив до дверей своїми сірими кіньми — Свізін завжди тримав сірих коней, вважаючи, що гроші ті самі, а шику більше,— назвав його "Форсайт четвернею". Це прізвисько вніс йому у вуха Ніколас Трефрі, покійний компаньйон старого Джоліона,— великий любитель коней, відомий тим, що зазнав більше аварій, ніж будь-хто інший в Англії,— і відтоді Свізін силкувався виправдати таку репутацію. Прізвисько припало йому до серця, хоч він ніколи не їздив четвернею і навряд чи збирався їздити, але в самому його звучанні вчувалося щось аристократичне. "Форсайт четвернею"! Непогано! Зарано народившися, Свізін не міг знати свого справжнього покликання. Якби він з'явився в Лондоні на двадцять років пізніше, то, напевно, став би біржовим маклером, але в той час, коли йому довелося робити вибір, ця шановна професія ще не стала славною вершиною великої буржуазії. І хоч-не-хоч йому довелося присвятити себе аукціонам.
Вмостившись у фаетоні і взявши віжки, Свізін примружив очі, засліплені яскравим сонцем, що осявало його бліде старече обличчя, і повагом озирнувся. Адольф уже стояв на задку; грум з кокардою на кашкеті, який тримав коней за вуздечку, був готовий їх пустити: всі чекали сигналу, і Свізін його подав. Екіпаж рвонув уперед і, не встигли б ви й оком змигнути, як він, деренькочучи, гордо підкотив до дверей Сомсового будинку.
Айріні вийшла одразу й сіла в фаетон — потім Свізін розповідав у Тімоті: "Легко як... е-е... як Тальйоні [6], без ніякої метушні, не вередуючи, і — він так виразно подивився на місіс Септімус, що та відразу знітилась,— вона не трусилася по-дурному, як дехто!" Тітоньці Гестер він змалював капелюшок Айріні: "Не схожий на теперішні великі, як колесо, з обвислими крисами, що тільки куряву збирають, а маленький, гарненький,— він описав рукою коло,— біла вуалька, словом, бездоганного смаку".
— З чого він зроблений?— запитала тітонька Гестер; розмови про туалети щоразу збуджували в ній млявий інтерес.
— З чого зроблений?— перепитав Свізін.— А звідки я знаю?
Він поринув у таку глибоку мовчанку, що тітонька Гестер занепокоїлася, гадаючи, що, може, він упав у транс. Вона його не розбуркувала — не мала такої звички.
"Хоч би хтось зайшов,— думала вона.— Не подобається мені його вигляд".
Але раптом Свізін опам'ятався.
— З чого зроблений?— прохрипів він.— А з чого він має бути зроблений?
Не проїхали вони й чотирьох миль, як у Свізіна склалося враження, що Айріні подобається його товариство. Її обличчя під білою вуалькою було таке лагідне, темні очі так блищали проти весняного сонця, а коли він озивався до неї, вона зводила їх на нього і всміхалась.
У суботу вранці Сомс застав її за письмовим столом: вона писала Свізінові записку з відмовою від прогулянки. Чому вона йому відмовляє, спитав він, вона може відмовляти своїм родичам, коли їй це до вподоби, але він не хоче, щоб вона відмовляла його родичам!
Айріні пильно глянула на нього, подерла записку й сказала:
— Гаразд!
І почала писати нову. Сомс заглянув туди мимохідь і, побачивши, що записка адресована Босіні, спитав:
— Що це ти йому пишеш?
Знову позирнувши на нього пильним поглядом, Айріні спокійно відповіла:
— Він просив мене дещо зробити для нього!
Сомс гмукнув:
— Комісійні доручення! Якщо ти за них візьмешся, то на власні справи в тебе не залишиться часу!
Більше він нічого не сказав.
Почувши про Робін-Гіл, Свізін витріщив очі: для його коней то був неблизький шлях, і він звик обідати о пів на восьму, до того як у клубі збереться багато людей; новий шеф-кухар приділяє більше уваги раннім обідам — ледащо, та й годі!
Проте він залюбки подивився б на будинок. Така річ, як будинок, цікавила кожного Форсайта, а надто Форсайта, котрий мав колись справу з аукціонами. Зрештою він сказав, що відстань — пусте. Коли він був молодший, то багато років жив у Річмонді,— тримав екіпаж і пару коней і кожнісінький день їздив у Сіті. Його прозвали "Форсайт четвернею"! Його фаетон і коней знали від Гайд-парку до "Зірки й підв'язки". Герцог Н. хотів їх у нього перекупити, ладен був заплатити подвійну ціну, але він не погодився, бо сам тямить, що хороше, а що ні, правда ж? Його чисто виголене квадратне старече обличчя гордо надулося, він покрутив підпертою стоячим комірцем головою, наче індик, що пиндючиться, настовбурчивши пір'я.
Яка чарівна жінка! Він довго змальовував її сукню тітоньці Джулі — шокована його виразами, вона нажахано сплескувала руками.
Сукня облягала її щільно, наче шкіра, туго, як на барабані, йому подобається, коли жінка доладна, мов лялечка,— не те що якесь там незграбне опудало. Він утупився в місіс Септімус Смолл, що була дуже схожа на Джеймса — така сама довготелеса і сухорлява.
— У неї є стиль,— провадив Свізін.— Така жінка до пари самому королю! І до того ж вона нітрохи не хизується!
— Вона, здається, зовсім зачарувала тебе,— спроквола мовила із свого кутка тітонька Гестер.
Свізін чудово все чув, коли на нього нападали.
— Що таке?— вигукнув він. Я сам тямлю, де гарна, жінка, а де ні. Скажу прямо: я не знаю такого молодика, що був би їй до пари. Може, ти... знаєш, ну ж бо, може... ти.. знаєш!
— Отакої!— промимрила тітонька Гестер.— Спитай краще Джулі.
Проте ще задовго до Робін-Гіла Свізіна з незвички до свіжого повітря почало страшенно хилити на сон, він правив кіньми, заплющивши очі, і якби не набута протягом довгого життя звичка, то його велике огрядне тіло похилилося б набік.
Босіні їх уже чекав, і всі троє зайшли в будинок: Свізін попереду, крутячи дебелого ротангового ціпка з золотою головкою, якого сунув йому в руку Адольф,— від довгого непорушного сидіння у Свізіна німіли коліна. Він накинув на себе підбите хутром пальто, щоб уберегтися від протягу в незакінченому будинку.
— Сходи дуже гарні!—сказав він.— Як у справжньому замку! Треба поставити тут дві-три статуї!— Він завмер між колонами біля дверей, що вели до внутрішнього дворика, й запитально простяг палицю.— Що тут має бути — в цьому вестибюлі, чи як воно називається?
Та коли він позирнув на скляний дах, у нього сяйнув здогад:
— Ага! Більярдна.
Довідавшись, що це має бути вимощений кахлями дворик з квітником посередині, він повернувся до Айріні:
— Марнувати стільки місця на квітник? Послухайтесь моєї ради: поставте тут більярдного стола!
Айріні посміхнулася. Вона підняла вуальку і зав'язала її на лобі, немов чернечу намітку; її темні усміхнені очі здавалися Свізінові ще чарівнішими. Він кивнув головою. Певна річ вона послухається його ради.
Свізін майже нічого не сказав з приводу вітальні та їдальні, лише назвав їх "просторими", але, зійшовши сходами у льох,— Босіні ішов попереду, присвічуючи ліхтарем,— він виявив такий захват, який йому дозволяло виявити почуття власної гідності.
— У вас тут поміститься шістсот або й тисяча дюжин пляшок — пречудовий льох!
Та коли Босіні запропонував показати їм будинок знизу з гайка, Свізін відразу спинився.
— Його добре видно й звідси,— сказав він.— У вас часом немає тут якого-небудь стільця?
Йому принесли стілець із намету Босіні.
— Ідіть собі вдвох,— мовив він добродушно.— А я посиджу тут, помилуюся краєвидом.
Він сидів біля дуба на сонці, кремезний і прямий; одна випростана рука тримала голівку ціпка, друга лежала на коліні, підбите хутром пальто розстебнуте, криси циліндра нависли стріхою над блідим квадратним обличчям, порожній погляд утупився в далечінь.
Він кивнув їм, коли вони рушили полем.