Він згадав часи, коли дух його, повний безмежних сподівань, поривався вгору, коли він у живих, розмаїтих насолодах плавав, як у своїй стихії. Йому стало ясно, що недоречні тепер його мандри, в яких він ледве сьорбнути може те, що раніше нив на повні груди. Він не міг бачити ясно, яку непереможну потребу поставила йому природа в закон і як велико розтроюдили обставини цю потребу, напівзадоволь-нивши її та звівши на манівці.
Отож нічого дивного нема, коли, міркуючи про своє становище і намагаючись знайти вихід із нього, він зовсім розгубився. Не досить того, що через дружбу до Лаерта, через прихильність до Філіни, через співчуття до Міньйони він затримався довше, ніж слід, на одному місці і прихилився до товариства, серед якого міг живити свою улюблену пристрасть, а разом і з тим крадькома задовольняти свої бажання, не ставлячи собі певної мети, переслідувати свою давню мрію. Йому здавалося, він має сили, щоб вирватися з цього становища і виїхати звідсіль. Але ось кілька хвилин тому він ще більше зв'язав себе грошовою справою з Меліною, познайомився з загадковим старим, розгадати якого мав непереможне бажання.
Однак і це не повинно його втримати, так він після довгих міркувань вирішив або думав, що вирішив. "Я мушу виїхати,— скрикнув він,— я хочу виїхати". Він кинувся в крісло, сильно зворушений.
Ввійшла Міньйона і запитала, чи не треба його причесати. Вона вступила тихо; її глибоко боліло, що він сьогодні так неуважно до неї поставився.
Нічого так не зворушує, як любов, що живиться тишком, як вірність, що міцніє потаємно; але приходить слушний час, і вона відкривається, нарешті, перед тим, хто досі був не вартий її. Довго і міцно замкнута брунька достигла, і Вільгельмове серце не могло бути чутливішим, ніж зараз.
Вона стояла перед ним і почувала його неспокій.
— Пане!— покликнула вона.— Коли ти нещасливий, то що ж станеться з Міньйоною?
— Люба дитино! — сказав Вільгельм, беручи її за руки.— І ти ж належиш до моїх страждань. Я мушу виїхати.
Міньйона споглянула йому в очі, що блищали від стримуваних сліз, і стала перед ним на коліна. Він тримав її за руки, грався волоссям і ласкаво пестив її, а вона, положивши свою голову йому на коліна, затихла і довго не ворушилась. Нарешті він відчув якесь здригання, спочатку ледве помітне, яке потім, зростаючи, охопило всю її істоту.
— Що з тобою, Міньйоно? — покликнув він.— Що з тобою?
Міньйона підвела голівку, глянула на нього і раптом схопилася за серце таким жестом, наче хотіла приховати біль. Вільгельм підняв її, а вона впала йому на груди. Він пригорнув її до себе і поцілував. Міньйона не відповіла йому жодним потиском руки, жодним рухом. Міцно тримаючись за серце, вона раптом скрикнула, вся корчо-вито здригнувшись. Потім схопилась і знову впала перед ним, наче поламана. Це було моторошне видовище!
— Моя дитино! — скрикнув Вільгельм, піднімаючи її і міцно тримаючи в обіймах.— Моя дитино, що з тобою?
Здригання тривали й далі, йдучи від серця по всьому тілі, і вона повисла в нього на руках. Вільгельм пригорнув її до свого серця і зросив своїми сльозами. Раптом вона знову напружилась, неначе від найжорстокішого болю, але скоро її члени набрали нової життєвої силп,
і вона, як звільнена пружина, кинулась йому на шию. Але всередині у неї ніби щось важко обірвалось, і ту ж мить з її заплющених очей на груди йому полився струмінь сліз. Він міцно її держав. Вона плакала, і ніяка мова не змалює сили тих сліз. її довге волосся розсипалось і спадало донизу; вся її істота, здавалось, нестримно спливе в цьому потоці сліз. Заклякле тіло ослабло, душа витекла, і збентеженому Вільгельмові здавалось, ніби вона розтане в його руках і від неї нічого не залишиться. Він тільки все міцніше її пригортав.
— Моя дитино,— покликнув він,— моя дитино! Ти ж моя! Може, хоч це слово втішить! Ти моя! Ти будеш зі мною, я тебе не покину!
її сльози все текли. Нарешті вона випросталась. Ніжна радість блищала на її обличчі.
— Мій тату! — скрикнула вона.— Ти не покинеш мене! Ти будеш мені батьком! Я твоя дитина!
За дверима ніжно задзвеніла арфа. Старий співець приніс найкращі свої пісні у вечірню офіру другові, який, все міцніше притискуючи свою дитину, почував найчистіше, невимовне щастя.
КНИГА ТРЕТЯ
Розділ перший
Ти знаєш край, де цитриновий цвіт, Де помаранчі жевріють між віт, Де вітер випрозорює блакить, Де тихий мирт із лавром гомонить? Чи знаєш ти?
Туди, туди Мене з собою, любий, поведи!
Ти знаєш дім? Колони держать дах, Кімнати й зала сяють у вогнях, І статуї питаються в журбі: "Дитя, що заподіяно тобі?" Чи знаєш ти?
Туди, туди Мене з собою, рідний, поведи!
Ти знаєш гору? Стежка в хмару йде, її й віслюк заледве віднайде, Дракон старий в печері там живе, І водоспад над скелею реве. Чи знаєш ти?
Туди, туди, Мій батеньку, з собою поведи!
Коли вранці Вільгельм почав шукати Міньйону у домі, він її не знайшов, а почув, що вона раненько пішла з Ме-ліною, який збирався приймати гардероб і решту театральної справи.
Кілька годин потому Вільгельм почув біля своїх дверей музику. Спочатку він подумав, що то знову прийшов арфіст, однак незабаром розрізнив звук цитри, а потім і спів. Це співала Міньйона. Вільгельм відчинив двері, дівчинка ввійшла і заспівала пісню, яку ми щойно навели спочатку.
Мелодія і вираз особливо сподобались нашому другові, хоч він і не всі слова зрозумів. Він попрохав ще раз проспівати і з'ясувати строфи, записав їх і переклав по-пі-мецькому. Але оригінальність зворотів передав вельми приблизно. Дитяча невинність зникла, коли ламана мова перейшла в правильну, а нескладність усунуто. Щодо краси мелодії, то її ні з чим не можна було порівняти.
Кожну строфу вона починала урочисто й поважно, з особливим виразом, наче хотіла звернути увагу на щось надзвичайне. З третього рядка спів робився глухіший і похмурніший. Слова: "Чи знаєш ти?" — вона вимовляла таємничо й замислено. В словах: "Туди, тудиі" — відчувалась невідпорна туга, а слова: "Мене з собою поведи!" — вона при кожному повторі так змінювала, що один раз вони звучали проханням і вимогою, а вдруге поривали і багато обіцяли.
Проспівавши пісню вдруге, вона зупинилась, гостро подивилась на Вільгельма і запитала:
— Чи знаєш ти той край?
— Це, мабуть, Італія? — мовив Вільгельм.— Звідкіль у тебе ця пісня?
— Італія! — сказала Міньйона значуще.— Як поїдеш в Італію, візьми мене з собою, мені тут холодно.
— А ти вже там бувала, люба крихітко? — запитав Вільгельм.
Дівчинка замовкла, і більше від неї не можна було добути нічого.
Прийшов Меліна, обдивився цитру і зрадів, що вона вже добре направлена. Інструмент був з інвентаря старого гардероба. Міньйона випросила його собі вранці, арфіст одразу настроїв, і дівчинка виявила при цій нагоді талант, про який досі й не знали.
Меліпа вже прийняв у своє володіння гардероб і все, що до ньоіо належало. Деякі члени міської ради обіцяли йому ва певний термін дати дозвіл грати в цьому ж місті.
З радісним серцем і веселим обличчям вернувся Меліна додому. Він наче перемінився: став лагідний, чемний з кожним, ба навіть люб'язний та співчутливий. Тепер він тішив себе тим, що на довгий час зможе заангажувати своїх друзів, які досі мусили байдикувати і були в скруті, при чому жалкував, що не може одразу як слід, згідно 8 їх заслугами і талантами винагородити таких славних людей, що принесли йому щастя, бо насамперед хоч кров з носа треба виплатити борг такому великодушному другові, як Вільгельм.
— Не можу й висловити,— звернувся Меліна до нього,— яку приятельську послугу зробили ви мені, допомігши стати директором театру. Бо зустрівшися з вами вперше, я був у вельми дивачному становищі. Ви пригадуєте, як я висловив гостру неприхильність до театру при нашому першому знайомстві. Однак, одружившись, я змушений був негайно шукати ангажементу з кохання до дружини, яка сподівалась мати від театру багато радощів та успіху. Я не знайшов нічого, принаймні постійного, зате пощастило зустрітися з діловими людьми, яким у нагальних випадках потрібна була людина, котра вміє і пером володіти, і по-французькому розуміє, і в рахівництві тямить. Деякий час мені було зовсім добре, платили непогано, я дещо придбав і не мав чого соромитись свого становища. Але нагальні доручення моїх доброчинців дійшли кінця, про тривале забезпечення не було чого й думати, і моя дружина ще пильніше зажадала театру, на жаль, такого часу, коли її становище не велико цьому сприяє, щоб гідно з'являтися на сцені. А тепер, сподіваюся, діло, котре я при вашій допомозі влаштую, буде для мене і моїх друзів добрим початком, і я вам завдячую своє майбутнє щастя, хоч яке вже воно там буде.
Вільгельм слухав ці речі з задоволенням, всі артисти також радо вислухали заяву нового директора, потаємно раділи, що так швидко їх заангажовано, і були згодні для початку задовольнитися незначною платнею^ бо більшість із них вважали її за справжній подарунок, на який вони не сподівалися так скоро. Меліна негайно використав це становище, постарався спритно поговорити з кожним окремо, і всіх, одного за одним, то так то іяак йому пощастило умовити, а вони погодилися негайно скласти контракти, майже не думаючи про нове становище, вважаючи шеститижневу гарантію за достатню при— звільненні.
Тепер треба було як слід оформити умови, і Меліна вже думав про п'єси, якими б можна було спочатку привабити публіку, коли раптом кур'єр повідомив маршалка, що приїхали пани, і той звелів подавати щойно запряжених коней.
Незабаром потому під'їхала до готелю навантажена до самого верху карета, з козлів якої зстрибнули двоє слуг. Філіна, за своїм звичаєм, вибігла перша і стала біля входу.
— Хто ви? — запитала входячи графиня.
— Артистка, до послуг вашої вельможності,— була відповідь, і хитруха з вельми скромним обличчям і смиренними жестами вклонилася дамі і поцілувала їй сукню.
Граф, побачивши ще декілька осіб, які стояли навколо і назвали себе артистами, поцікавився про чисельність трупи, про директора, де вони востаннє грали.
— Ех, якби то були французи,— сказав він до своєї дружини,— ми тоді могли б зробити принцові приємну несподіванку і влаштували б йому в нас улюблену розвагу.
— А я гадаю,— мовила на те графиня,— хоч, на жаль, вони й німці, а їх все-таки можна запросити до замка; поки князь буде гостювати в нас, то нехай грають хоч для наших гостей.