Але все-таки містера Перла мучила нерозгадана загадка, і він час від часу, уже не на допитах, а так, у товариських, можна сказати, бесідах пропонував Чонкіну подумати, для чого ж усе-таки він міг знадобитися Сталіну. А що Чонкін міг сказати? Нічого. Він довго і добросовісно думав, але нічого не придумав розумнішого за здогадку (сам розуміючи міру її дурні), що, можливо, в Кремлі потрібен хтось, хто може доглядати за кіньми.
21
Припущення Чонкіна дуже насмішило містера Перла. Але полковнику Опаликову воно таким смішним не здалося. Цілком можливо, сказав він Перлу, що Сталіну став потрібним кваліфікований конюх, яким Чонкіна з певною натяжкою можна вважати.
– Навіщо? – не міг утямити Перл. – Навіщо вашому Сталіну потрібен конюх? Якщо йому потрібен конюх, він може конюхом зробити маршала Будьонного.
– Дотепно, – оцінив Опаликов, – але мої міркування базуються на припущенні, якого зараз я вам пояснювати не буду, тому що ви не зрозумієте.
– Чому ж я цього не зрозумію? – майже образився Перл. – Я, як мені здається, не такий вже дурний. Якби я був дуже дурний, мене навряд чи взяли б працювати в розвідку.
На це Опаликов нічого не відповів, але внутрішньо посміхнувся. Йому в житті вже доводилося зустрічати радянських, а тепер і нерадянських розвідників і контррозвідників, і про розум кожного з них він був невисокої думки. І все ж таки саме Джорджу Перлу Опаликов повідомив, що бажає виступити перед американськими військовими і світовою громадськістю з повідомленням, яке всіх вразить.
– Що це може бути за таке сенсаційне повідомлення?
– Саме сенсаційне, – підтвердив Опаликов. – Але й про нього вам поки що ніяких деталей повідомити не можу.
– Так? А чому?
– Тому що воно вам видасться дурницею і ваша секретна служба це відкриття покладе під сукно або, іще гірше, так засекретить, що про нього ніхто не дізнається.
– А ви хочете, щоб хто дізнався? – запитав Перл.
– Я, – твердо сказав Опаликов, – хочу, щоби дізналися всі. Увесь світ.
– Це неможливо, – заперечив Перл. – Перш ніж обнародувати ваше відкриття…
– Воно не моє.
– Тим паче. Перш ніж обнародувати, ми повинні самі його вивчити, провести експертизу і вирішити, чи варто піддавати це гласності.
– Воно варте того, – рішуче сказав Опаликов. – Я піддам його гласності з вами або без вас.
– Воля ваша, – погодився Перл. – Але все-таки, якщо ви розраховуєте на нашу допомогу, чи не можете бодай сказати, про що воно, чого торкається?
– Гаразд, – погодився Опаликов, – натякну. Воно торкається загадкового походження Йосипа Сталіна…
– Он воно що! – Перл відкинувся на спинку стільця і заклав руки за голову. – А що ж в походженні вашого Сталіна загадкового? Усім відомо, що він – син шевця і простої грузинської жінки… забув, як звати.
– Це ви так думаєте.
– Це всі знають.
– А от я знаю про це щось таке, що, запевняю вас, потрясе весь світ.
Ясна річ, містер Перл не дуже повірив у серйозність таємниці, яку збирався відкрити людству колишній радянський полковник. Перла цікавили не якісь потрясаючі і сенсаційні відкриття, а звичайні військові секрети, доступні полковнику, тобто номер частини, кількість літаків, їх конструкція, швидкість, вантажопідйомність, бомбове навантаження, озброєння, навігаційне обладнання. Такі прості речі цікавили розвідника полковника Джорджа Перла, і на свої запитання з цього приводу він отримав вичерпні відповіді. А походження радянського диктатора, може, й цікавило когось, але для розвідки ніякої цікавості не становило.
За родом своєї діяльності Перл зустрічав у житті багато найрізноманітніших людей, у тому числі й божевільних, котрі носилися зі своїми відкриттями і винаходами, починаючи з вічного двигуна і кінчаючи ним же. Однак Опаликов на божевільного не скидався, і тому, після деяких вагань, Перл надіслав звіт про свою розмову з полковником до Вашингтону містеру Алену Даллесу. І трохи згодом отримав добро на проведення присвяченої повідомленню Опаликова великої прес-конференції з залученням журналістів головних і неголовних західних газет, із запрошенням учених біологів, яких тоді ще не називали генетиками, але які вже займалися питанням спадковості.
22
Не діждавшись реакції американських властей, ТАРС зробила серйознішу заяву, де вже зовсім не в дружньому тоні йшлося про насильницьке затримання літака й екіпажу. Американський посол у Москві Джордж Кеннан був викликаний у міністерство закордонних справ, де йому вручили ноту протесту. Скандал обидві сторони намагалися не роздувати, але напруженість між США і СРСР виникла настільки серйозна, що на Постдамській конференції особисто товариш Сталін звернувся особисто до президента Сполучених Штатів пана Гаррі Трумена з проханням повернути Радянському Союзу той літак з екіпажем.
Розмова ця, ніде не зафіксована, відбулася за таких приблизно обставин. Під час перерви в засіданнях конференції, що їх американці називали кава-брейк, Гаррі Трумен підійшов зі своєю чашечкою еспресо до Йосипа Сталіна і запропонував йому прогулятися у парку, прилеглому до палацу, де проходила та сама конференція. Сталін охоче погодився. Вони вийшли в парк, де за теплої погоди росли невисокі сосни, цвіли троянди, бігали білки і літали метелики Тут Трумен узяв свого колегу попідручки і сказав:
– Маршале Сталін, у мене є до вас невелика розмова, яка, як мені видається, не має бути вам неприємною.
– Що ви, що ви! – запевнив Сталін. – Спілкування з такою великою людиною, як ви, дає мені таке задоволення, яке жодна неприємна тема не може применшити.
– Від усієї душі вдячний вам, – Трумен приклав руку до серця. – Те саме, пане маршал, я можу сказати і про вас. Але розмова у мене ось про що. На останньому засіданні я з великою вдячністю вислухав вашу заяву про готовність допомогти нам у розгромі японських мілітаристів. Це було дуже зворушливо. Але я думаю, що на даному етапі ваш вступ у війну з японським монстром не обов'язковий. Ваша країна й так зазнала жахливих втрат у війні Німеччиною. Вас чекає велика робота з відновлення післявоєнної розрухи. Навіщо вам зайві жертви?
Сталін вислухав колегу з м'якою посмішкою і шанобливим нахилом голови.
– Ви маєте цілковиту слушність, – сказав він, – наші втрати у війні були, скажемо просто, жахливі, але ми, російські люди, цінуємо фронтове братерство і союзницькі зобов'язання, ми заради своїх союзників готові на більше.
Трумен звернув увагу на слова "ми, російські люди" і трохи здивувався, оскільки чув від покійного Рузвельта, що Сталін грузин. Але заперечення Сталіна його не здивували. Він розумів, що справа не у братерстві і не в союзницьких зобов'язаннях, а в бажанні Сталіна взяти участь у заключному етапі війни з Японією. Не з прагнення допомогти союзникам, а щоб встигнути урвати і свій шматок пирога.
"Еге ж, – думав Сталін, – ми вам свій шматок пирога не уступимо". І уявив собі пиріг у вигляді карти власне Японії з контрольованими нею територіями, з Маньчжурією, Порт-Артуром, Курильськими островами і половиною острова Сахалін, одібраною в Росії у 1905 році. Звісно, Сталін розумів, що має на увазі Трумен, відговорюючи його від вступу у війну, і Трумен розумів, що має на увазі Сталін, наполягаючи на вступі, а між тим розмова у них тривала далі.
– Повірте, дорогий маршале, я дуже ціную ваше благородство і готовність вашого народу до нових жертв, але в них у даний момент необхідності немає. Я, між іншим, хочу по секрету поділитися з вами однією новиною, яка, можливо, видасться вам цікавою.
– Цікаво, – сказав Сталін. – Мені здається, я людина інформована і знаю усі новини, які варті того, щоб їх знати.
– Сподіваюся, цієї новини ви ще не знаєте, – посміхнувся Трумен. – Не буду вас мучити і скажу одразу: наші вчені винайшли і створили зброю велетенської руйнівної сили, ця зброя днями буде застосована проти Японії, після чого Японія, я вас запевняю, буде негайно поставлена на коліна. Тому ваші жертви будуть просто даремні. Що ви про це думаєте?
– Я думаю, – сказав Сталін, розстібаючи верхнього ґудзика суконного кітеля, – що стає жарко, і давайте, може, пройдемо тією алеєю, там більша тінь.
– Гаразд, – погодився Трумен і пожартував: – Бачите, я ваші пропозиції приймаю безумовно.
Обидва посміялися, після чого Сталін сказав, що у нього також є маленьке прохання, настільки маленьке, що йому, фактичному главі держави, навіть незручно просити главу другої держави, але…
– Вам, мабуть, доповідали, що один радянський літак здійснив вимушену посадку на американському аеродромі.
Трумен, звичайно, збрехав, що він нічого про це не чув. Сталін, звісно, йому не повірив, але змушений був зробити вигляд, що вірить, і коротко розповів історію, згідно з якою радянський літак "Іл-10" цілком випадково заблукав у повітрі і здійснив вимушену посадку на американському аеродромі. Американські власті незаконно затримують літак, льотчика і стрілка-радиста, так ось, чи не можна у цю справу втрутитися і повернути на батьківщину літак разом з екіпажем?
– Гаразд-гаразд, – пообіцяв Трумен, – я накажу з цією справою розібратися, але зараз я пригадую, що я про це щось усе-таки чув. Я пам'ятаю, мені казали, що літак ваш, пане маршал, не заблукав і не міг заблукати, тому що просто перелетів через вузьку річку, а ваш льотчик начебто, як мені доповідали, попросив у нашої влади політичного притулку.
– Ну і що? – сказав Сталін. – Мало хто у кого щось попросить. А ви йому відкажіть.
Трумен зупинився і взяв Сталіна за ґудзика френча. Дуже фамільярно. Сталіну це не сподобалось. Із ним ніхто не дозволяв собі так поводитися. Навіть Черчилль.
– Маршале Сталін, – сказав Трумен схвильовано. – Зрозумійте мене вірно. Я не можу виконати вашого прохання.
– Не чіпайте мого ґудзика! – вигукнув Сталін і схропнув від обурення.
Трумен злякано відсахнувся. Він чув, йому Ален Даллес доповідав, що у Сталіна є дивна звичка: у приступі крайнього обурення він, трапляється, схропує, немов кінь.
– Сядьте, – Сталін опанував себе і вказав співрозмовнику на найближчу лавку, – заспокойтесь і подумайте, що ви кажете. Прохання льотчика ви виконуєте, а моє не можете?! А хто він такий?!
– Він, – сказав Трумен, – ваш полковник. Герой Радянського Союзу!
– Ну і що? Я також Герой Радянського Союзу.