Коли б це сталося, то я напевно загинув би.
Звичайно, можуть подумати, що з часом я звик до таких пригод, і в мене не було страху. Насправді ж я їх боявся дедалі більше. Нехай я щасливо проплив двадцять днів — що ж з того? Досить однієї хвилі — і все буде кінчено! Я намагався запобігти цьому, але все одно щодня і щохвилини, аж до останнього дня, мені доводилося покладатися на ласку хвиль. Коли через днів десять станеться зі мною отаке лихо, я вже буду на трасах пароплавів, і, можливо, мене врятують, але зараз… Зараз нема на що надіятися.
МІЖ ДВОМА СТИХІЯМИ
11 листопада. Коли потерпілий аварію нарешті побачить вдалині смужки берега, він щосили кричить: "Земля! Земля!" Так, очевидно, і я вдень 11 листопада кричав: "Дощ! Дощ!"
Вже давно я помічав, що поверхня океану якось дивно заспокоюється, ніби на воду ллють жир. І раптом усе зрозумів: "Дощ! Та це ж дощ, і він наближається!"
Я заздалегідь роздягнувся, щоб змити сіль, яка в'їлася в тіло. Потім сів на борт і, розіславши на колінах брезентовий тент так, щоб вода стікала по ньому в резинову надувну подушку місткістю сімдесят літрів, почав чекати. Дощ наближався. Спочатку я почув наростаючий характерний шум, схожий на потріскування: звук води, що падає на воду.
Дощ зім'яв і придавив хвилі. Вітер подув з надзвичайною силою саме в ту мить, коли хмара, яку гнав циклон, опинилася якраз наді мною. Нарешті линув дощ, справжня тропічна злива.
Брезент почав аж угинатися під вагою води, що наповнила його. Я відразу ж захотів напитися прісної води, вперше після такого посту. Але який жах! Воду довелося вилити за борт, бо вона, розчинивши сіль, що осіла на тенті, стала гіркосолоною. Але після того, як брезент одмився, зібрана в ньому вода здалася мені надзвичайно смачною, дарма що відгонила резиною. А з якою насолодою мився я під потоками прісної води! Цей тропічний дощ ішов недовго, зате був рясний. Я не тільки напився досхочу, але й зібрав у гумовий мішок-подушку літрів п'ятнадцять води. Вночі вона булькотітиме в мене під вухом, нашіптуючи, що життя на завтрашній день забезпечене. Якщо навіть, не піймавши риби, я не матиму чого їсти, в мене буде що пити.
Вже 21 день я не пив ні краплі прісної води, коли не брати до уваги риб'ячий сік. І все-таки почував себе нормально. Отже, потерпілі від аварії зможуть прожити без прісної води 20–21 день і навіть більше, бо я міг і далі додержуватися такого режиму. Але провидіння зглянулося на мене й позбавило необхідності пити цей нудотливий риб'ячий сік. Починаючи з цього дня і аж до кінця плавання я мав досить дощової води. Кілька разів, помітивши, що її запаси вичерпуються, я вже починав хвилюватися, але в потрібну хвилину дощ завжди їх поповнював.
Неодноразово я намагався змити сіль з свого одягу та "постелі". Але зробити цього не вдавалося. На жаль, до кінця плавання я змушений був залишатися "людиною солоної води", як кажуть полінезійці. Сіль, клята сіль просочила мене до кісток!
Того дня мені судилося пережити і радість і жах. Радість приніс красивий птах, якого в Англії звуть "white tailet Tropic bird", або дослівно "білохвіст тропічний", а у Франції — "солом'яний хвіст". Досі мені не зустрічалися такі птахи. Уявіть собі білу голубку з чорним дзьобом і чубчиком на кінчику хвоста. Надзвичайно вільно пташка користується цим чубчиком як рулем глибини. Побачивши птаха, я одразу ж схопив "Raft Воок" — книжку-довідник для потерпілих на морі. Там я прочитав, що зустріч з цією пташкою ще не свідчить про близькість землі. Цей птах невідомий у Старому Світі — отже, він міг прилетіти тільки з американського континенту, що було доброю прикметою. Вперше я переконався, що зустрів птаха, який прилетів із тієї землі, до якої я прямую.
Після полудня, о другій годині, я пережив невимовний жах. У цей час я спокійно читав Есхіла, коли раптом сильний поштовх зрушив моє рульове весло. "Мабуть, знову клята акула", подумав я і обернувся. Але те, що я побачив, примусило мене пополотніти: страшна, величезна риба-меч пливла за кормою "Єретика". Вона була метрів шість завдовжки. Риба була страшенно люта. Кружляючи навколо човна, вона зачепила руль, і спинний плавець її грізно настовбурчився.
Важко було недооцінити такого грізного супротивника. Я добре розумів, що, коли тільки пораню рибу-меч, вона відпливе якнайдалі, розвернеться, і тоді кінець "Єретику"! Поспіхом хапаю стрілу, пробую зарядити підводну рушницю, але один необережний рух — і стріла зникає за бортом. Це остання. Тепер я зовсім беззбройний. Тоді я швидко прив'язую до підводної рушниці свій кишеньковий ніж — багнет готовий. Хоч дорого продам своє життя, коли риба нападе на мене.
В такому нервовому напруженні я провів 12 годин. Вже стало темно, а я все стежив за рибою. Я бачив, як непроханий гість залишав за собою фосфоруючий слід на хвилях, і чув сплеск води, яку риба-меч розрізала спинним плавцем. Багато разів риба черкала спиною по дну човна, але, здавалося, вона сама чогось боїться. Жодного разу риба не насмілилась наблизитися спереду. Інколи, набираючи швидкість, вона зовсім уже наближалася до човна, але в останню мить різко звертала вбік. Так, вона боялася мене… і, мабуть, не менше, ніж я її.
Кожна жива істота має свої певні засоби захисту. І коли нападаючий не знає їх добре, це лякає його. Опівночі фосфоричний слід риби-меч зник. Проте всю ніч я вже не міг стулити очей.
Увечері 11 листопада я просто не знав, куди подітися від нудьги. Мабуть, винні в цьому хвилювання та втома. Вночі знову сипонув такий дощ, що я подумав: чи не забагато води після стількох страждань? У щоденнику з'являється запис:
"Було б справді парадоксально — потонути в прісній воді! Але саме це зі мною і станеться, якщо й далі періщитиме такий дощ. Я зібрав стільки води, що її вистачить на місяць. Ну й ллє! А океан реве, мов розлючений звір! Уранці визирнуло бліде сонце, але дощ іде, як і раніше".
Після кількох безсонних ночей я пересвідчився, що найголовніше — це виспатись як слід.
"Дві доби без сну, і ось наслідок — нудьга. Найменша неприємність не на жарт дратує мене.
В цьому районі тунців і риб-мечів аж кишить. Вони вистрибують з води довкола. Ну нехай уже тунці і птахи — не біда, але риба-меч! Це створіння мені не до вподоби. Човен зараз пливе непогано, але я волів би припливти на п'ять чи шість днів пізніше, аби тільки хоч трохи заспокоїтись і відпочити. Ніщо так не впливає на настрій, як похмурі холодні хвилі розбурханого океану".
Океан навкруги — наче в траурі, чорний, як смола, і тільки подекуди котяться білі баранці, що вночі світяться від фосфоруючого планктону. Справжня тобі вечірня сукня, прикрашена білими квітами, — японський траур… Не видно ні зірочки, ні бодай шматочка чистого неба. Важкі чорні хмари сунуть низько-низько і давлять на мене. Тепер я розумію цей вираз.
О 17-й годині, 12 листопада, я нотую в щоденнику плавання:
"Дощ не вщухає, ллє без кінця. Коли ж нарешті буде край цьому? Досить уже! Починаю сумніватися, чи не перебуваю я насправді ближче до берега, ніж про це свідчать мої обчислення. Птахів зустрічається дедалі більше. Інколи можна налічити в зграях аж десять штук. Моя книжка-довідник про птахів твердить, що коли їх понад шість, то земля знаходиться за 100–200 миль".
Я навіть і не підозрював тоді, що ледве відплив за якихось сто миль від островів Зеленого Мису.
* * *
В ніч з 12 на 13 листопада до мене знову завітала акула. Принаймні я думаю, що то була акула. Справді, звідки мені знати — акула це чи риба-меч? Щоразу, коли зажерлива розбійниця підпливає до мене вдень, я спокійний: нагороджую її традиційним ударом весла по носі, і вона тікає.
Але вночі, боячись, щоб одна з цих диявольських потвор не пробила човна своїм мечем, я не наважуюсь протидіяти. Ціпеніючи від напруження, я намагаюся визначити, хто мій гість, і чекаю, коли він попливе геть. Пропав мій нічний спокій! Частенько акули та й інша морська гадь розважаються, підштовхуючи човна, наче м'яч, а я не смію їм перешкодити.
Тим часом злива не вщухає. Рятуючись від цього потопу, я напинаю над головою брезент. Відразу ж починає збиратися вода. Незабаром її вже стільки, що вона загрожує розірвати тент біля шнурків, якими він припасовується до човна. Доводиться час від часу виливати воду за борт. Небагато людей можуть зрозуміти, як крається серце в потерпілого від корабельної аварії, коли він виливає за борт запаси прісної води. Тепер навіть без акули і риби-меч спати практично неможливо: злива не припиняється ні на мить. Важко уявити, як вода вміє просочуватися крізь будь-яку, навіть найменшу шпарку.
Потроху я починаю вірити в те, що деякі речі просто сповнені ворожості до мене. Так, наприклад, коли я хочу визначити свої координати, то вимірюю спочатку потрібний кут і роблю обчислення. Олівець завжди кладу поруч. Але варто через десять секунд обернутися, як його вже немає, він кудись запропадає. В мене, напевно, починається манія переслідування. Раніше я просто сміявся з цих чудернацьких історій, пригадуючи випадок з вірьовочкою або з чайником із "Троє в одному човні" Джерома.
П'ятниця, 14 листопада. "Протягом останніх двох діб я знесилився більше, ніж за все плавання. Злива не припиняється, і все в човні змокло. Настрій у мене бадьорий, але через постійну вогкість я починаю відчувати фізичну втому. Сонця нема, і не можна нічого висушити".
Вночі гігантська хвиля підкралася ззаду до "Єретика", підхопила його і з нечуваною швидкістю потягла за собою, наповнивши водою. Рульове весло зламалося, наче сірник. "Єретик" відразу ж стає боком до хвиль, вітрило майорить і зловісно хлопає, мало не розриваючись у тих місцях, де я нещодавно зашив його. Я кидаюсь до щогли, хочу спустити вітрило, але, зачепившись, з розгону падаю на тент, який, зрозуміло, рветься.
Тепер уже таку дірку не зашиєш. І треба ж, щоб це сталося саме тоді, коли я готуюсь витримати навальний наступ хвиль! Я кидаю в море обидва плавучі якорі. "Єретик" одразу ж слухняно повертається носом до хвиль і грудьми зустрічає безупинні атаки ворога. Я зовсім знесилився і вирішив що б там не було відпочити. Щільно закриваюся брезентом і вирішую спати цілу добу, не звертаючи уваги ні на розбурхані стихії, ні на будь-які інші події.
Вітер шаленів ще годин десять, але мій хисткий човен чудово виніс усі випробування.